Кров і пісок
Шрифт:
Насйональ, який досі слухав розбійника з мовчазною незворушністю, вирішив, що пора втрутитись.
— Освіти — ось чого бракує біднякові: йому треба навчитися читати й писати.
На ці слова бандерильєро усі, хто знав про його манію, засміялись.
— Знову ти за своє, друзяко, — мовив Потахе. — Дай-но виговоритися Плюмітасу — він діло каже.
Розбійник, який не дуже шанував Насйоналя за обережну поведінку на арені, поставився до його слів зневажливо.
— Я умію читати й писати. А яка мені з того користь? Коли я жив у селі, то через свою грамотність завжди був на видноті і мені найбільше перепадало, тільки й усього… Справедливості — ось чого треба біднякові; нехай дадуть те, що йому належить, а як не дають — сам мусить узяти. Треба бути вовком, щоб тебе боялися. Тоді й інші вовки тебе шануватимуть, а худоба дозволятиме себе їсти, ще й дякуватиме тобі за це. А як побачать,
Потахе, який уже сп’янів, захоплено кивав головою на кожне слово Плюмітаса. Він до пуття не розумів, про що той говорить, але крізь п’яний туман йому ввижалося в балаканині розбійника світло високої мудрості.
— Правда твоя, друзяко. Треба колошматити всіх підряд. Шквар далі, ти говориш як по писаному.
— Я давно зрозумів людей, — провадив бандит. — Вони поділяються на тих, кого стрижуть, і на тих, хто стриже. Я не хочу, щоб мене стригли. Я народився стригти інших, бо маю відважне серце і не боюся нікого. Те саме сталось і з вами, сеньо Хуане. Ви вродилися хоробрим і покинули, тих, хто живе, мов худоба, але обрали собі кращий шлях, аніж я.
Якийсь час він мовчки дивився на матадора, а тоді провадив із глибокою переконаністю:
— Я так гадаю, сеньйо Хуане, що ми з вами з’явилися на світ трохи запізно. Чого тільки не домоглися б у давнину такі чесні й відважні хлопці! Вам не довелося б убивати биків, а мені блукати полями та лісами, ховаючись від жандарів, наче дикий звір. Ми подалися б на той берег океану і стали б там віце-королями, полководцями або якимись іншими великими цабе. Ви коли-небудь чули про такого собі Пісарро *, сеньйо Хуане?
Сеньйор Хуан зробив невиразний жест, не бажаючи виказувати своє неуцтво, бо це загадкове ім’я він чув уперше.
— Сеньйора маркіза знав краще за мене, хто це такий, і пробачить, як я скажу щось не так. Про цього чоловіка я довідався ще коли прислуговував у церкві. В нашого священика були старі романи, і я брав їх читати… Так от, Пісарро був бідняк, як і ми з вами; він зібрав дванадцять чи тринадцять одчайдухів, переплив море й потрапив у країну, схожу на земний рай… те королівство називалося Ельдорадо * або Потосі, ну ви знаєте, що там сила-силенна золота. Їм довелося хтозна-скільки разів битися з жителями Америки, тими, що носять на голові пір’я та стріляють із луків, поки нарешті вони завоювали той край і захопили всі скарби тамтешніх королів; кожен із тих хлопців нагріб собі стільки золотих монет, що набив ними весь дім, аж до стелі, і всі товариші Пісарро поставали маркізами, генералами або суддями. І таких щасливців тоді було багато. Уявіть собі, сеньйо Хуане, що ми з вами народилися б за тих часів… Хіба не змогли б ми зібрати кількох хлопців, хоча б оцих, що зараз мене слухають, і утнути те саме, що Пісарро, а мо’, й більше…
І мешканці маєтку, які вислухали цю чудесну історію мовчки, але з блискучими від хвилювання очима, ствердно закивали головами.
— Я ж кажу, надто пізно ми народилися, сеньйо Хуане. Усі чесні шляхи тепер для бідняка закриті. Іспанець не знаходить для себе путящого діла. Більш немає куди податись. Усе, чим можна було заволодіти в світі, поділили між собою англійці та інші чужинці. Двері зачинені, і нам, людям відважним, доводиться гнити в цьому загоні, та ще й слухати, як нас паплюжать, коли ми не хочемо миритися зі своєю долею. За тих давніх часів я напевне став би королем у Америці або десь-інде, а тепер мені доводиться грабувати на великій дорозі, і дехто називає мене просто злодюгою. Ви сміливець, ви вбиваєте биків і тішитеся славою, але я знаю, що багато сеньйорів вважають ремесло тореро низьким.
Донья Соль перебила розбійника — вона захотіла дати йому добру пораду. Чом не завербується він у солдати? Подався б у далекі краї, туди, де воюють, і віддав би свої сили благородній справі.
— Атож, на це я годжуся, сеньйоро маркіза, і про військову службу думав не раз. Коли, буває, ночую на якійсь фермі або кілька днів переховуюсь у себе вдома, коли лягаю в ліжко, як добрий християнин, і їм гарячу страву, сидячи ось так за столом, тіло моє втішається, але незабаром усе мені обридає і знову хочеться в гори, хочеться жити на волі і спати просто неба, закутавшись у плащ і підклавши під голову камінь… Атож, я годжуся для війська і був би добрим солдатом. Але куди податися!.. Давно закінчилися справжні війни, коли один чоловік із жменькою побратимів робив те, що підказував йому власний глузд. Сьогодні військо — це людська череда. Усі однакового кольору, усі тавровані одним тавром, усі живуть і помирають,
як блазні. Там робиться те саме, що й скрізь! Є вівці і є пастухи, що стрижуть тих овець. Ти вчиниш великий подвиг, а слава дістанеться полковникові; ти битимешся, як звір, а орден дадуть генералові… Ні, для солдата я теж народився запізно.Плюмітас опустив очі і глибоко замислився. Мабуть, думав про те, чому доля така несправедлива до нього, чому він на світі зайвий.
Та ось розбійник узяв карабін і підвівся з-за столу.
— Піду я… Дуже вдячний вам, сеньйо Хуане, за гостинність. На все добре, сеньйоро маркіза.
— Але куди ж ти підеш? — спитав Потахе, схопивши гостя за рукав. — Сядь, чортів сину. Ніде тобі не буде краще, ніж тут.
Пікадорові не хотілося відпускати розбійника. Йому подобалося гомоніти з ним, мов із найщирішим другом, і він заздалегідь тішився, уявляючи, як розповідатиме про цю зустріч у місті.
— Я сиджу з вами вже три години і довше залишатись не можу, Рінконада стоїть на відкритому місці, лісу поблизу немає. Можливо, хтось уже подався попередити жандарів, що я тут.
— Ти боїшся жандармів? — спитав Потахе. — Вони сюди не прийдуть. А як прийдуть, я буду з тобою.
Плюмітас зневажливо махнув рукою. Жандарми! Вони люди нічим не гірші й не кращі за інших Є серед них і сміливці, але кожен має родину, і вони намагаються не здибуватися з ним. Тому завжди запізнюються, навіть якщо точно знають, де він перебуває. Нападають на нього лише тоді, коли випадок зводить їх віч-на-віч і нема як уникнути сутички.
— Місяць тому завітав я до маєтку «П’ять димарів». Сиджу і снідаю, як оце зараз, хоча й не в такому приємному товаристві, коли, бачу, підходять пішки шестеро жандарів. Звичайно, вони не знали, що я там, і хотіли просто відпочити й попоїсти. Просто нещаслива випадковість: але ні вони, ні я не могли розійтися мирно — надто багато люду було в маєтку. Почалися б пересуди, і лихі язики не дали б пощади ні мені, ні їм, обізвали б нас боягузами. Господар маєтку замкнув ворота на засув, і жандарі стали грюкати в них прикладами і кричати, щоб він одчинив. Я звелів господареві та комусь із наймитів стати за стулками воріт. «Коли скажу: „Пора!“ — відчиняйте навстіж». Стрибнув я на коня, револьвер у руді. «Пора!» Ворота розчахнулись, і я вилетів, мов сам нечистий. Ви не уявляєте, на що здатна моя конячка. Вони стали палити мені навздогін із гвинтівок, але жодна куля не влучила. Я відстрілювався і, кажуть, двох поранив… Коротше кажучи, я тоді втік, припавши до шиї коня, щоб не влучили, а жандарі спересердя відлупцювали всіх, хто був у маєтку. Тому про мої відвідини краще мовчати, сеньйо Хуане. Бо потім прийдуть оті в трикутних капелюхах і замучать вас допитами — наче це допоможе їм зловити мене.
Наймити Рінконади мовчки закивали головами. Авжеж, вони це знають. Краще мовчати про відвідини Плюмітаса, а то накличеш на себе біду. Так роблять на всіх фермах і в усіх пастуших хатинах. Ця мовчанка була для розбійника наймогутнішою підтримкою. Крім того, селяни захоплювалися Плюмітасом. Вони дивилися на нього як на героя — месника за їхні кривди, знали, що він не зробить їм нічого лихого, що він страшний тільки для багатіїв.
— Ні, жандарів я не боюся, — провадив бандит. — А от бідняків — боюся. Люди вони добрі, але злидні можуть довести казна до чого. Я знаю, трикутні капелюхи мене не вб’ють: нема в них такої кулі, щоб узяла Плюмітаса. Якщо мене хтось і вб’є, то тільки свій брат бідняк. До них підходиш, не остерігаючись, адже ми одного поля ягоди, й один із них може скористатися з такої необережності. Я маю ворогів — це люди, що мене ненавидять. Якийсь негідник може виказати Плюмітаса владі, сподіваючись заробити на цьому кілька песет. А хіба мало на світі виродків, охочих виконати все, що їм накажуть? Коли хочеш, щоб тебе шанували, потрібна тверда рука. Уколошкаєш кого-небудь, залишаються родичі, що прагнутимуть тобі помститись. Якщо ж по доброті ти тільки спустиш йому штани та полоскочеш будяками або кропивою, він запам’ятає цей жарт на все життя… Атож, боюся я бідняків, людей, скривджених долею, як і я.
Плюмітас помовчав і, дивлячись на матадора, провадив:
— Та й про шанувальників не слід забувати, про молодих, що прагнуть наслідувати тебе і наступають тобі на п’яти. От ви, сеньйо Хуане, скажіть по щирості: хто вам завдає більше клопоту? Бики чи всі оті голодні хлопчаки-новільєро, що так і лізуть на арену, мріючи переплюнути знаменитих маестро?.. Те саме й зі мною. Я ж вам кажу — доля у нас однакова!.. У кожному селі є хлопець, що спить і бачить себе моїм наступником, мрів коли-небудь захопити мене зненацька, як я задрімаю в затінку дерева, і розчерепити мені голову, наче глиняний дзбан. Бо той, хто нападе на Плюмітаса відкрито, не заживе сподіваної слави!..