Круглянський міст

— То посидьте, я хутенько, — сказала Франя і тихенько вислизнула у своїх м’яких пантофлях крізь бокові двері.

Я лишився один і насторожено подумав: хоч би чого не скоїлося. Все ж поряд німці, і невідомо, хто господар цього котеджу. Правда, Франя служила якимсь гарантом, що все обійдеться. Я підійшов до громадини шафи, доверху заставленої рядами товстих книжок у чорних оправах із золоченими готичними літерами, які я не вельми навчився читати в школі. Побіч на стіні висіла якась тьмяна картина в дуже товстій і також почорнілій від часу рамі. Загалом все тут було старе, може, з минулого століття, зі слідами облізлої позолоти, що, безумовно, свідчило про знатність походження господарів. Може, навіть нинішніх фашистів — хто знає.

Франя, однак, барилася, і я вже подумав, чи не піти звідси до себе на вогневу. Але якась делікатність усе ж стримувала мене, і я дочекався. Розчинилися двері, і ввійшла Франя, обережливо несучи маленьку лискучу тацю з двома чашечками гербати та якоюсь закускою на білому з синім бережком блюдці.

— Цукру, однак, не маємо. Покликати солдата?

— А ти?

— Я гербату не п’ю, — сказала Франя і запитала: — А можна, щоб сюди зайшли господарі?

— Господарі? Ну, хай…

Господарі ніяк не входили в мої плани, бачити їх тут мені зовсім не хотілося. Але якщо вона просить?.. Тим часом у приміщення якось несміливо всунувся дуже високий старий у чорній старосвітській піжамі, що, мов на вішалці, висіла на його худих плечах. Так само звисали і штани з недоречними, як у генерала, бляклими лампасами синього кольору. Він був зовсім лисий, з напрочуд кошлатими бровами, під якими глибоко сиділи ясні очі.

— Іх грусен, гер офіцір, — старечим голосом промовив він, трошки схиливши голову в поклоні.

— Бажаю здоров’я, — стримано сказав я. В цей час за ним показалася в дверях невеличка суха жіночка з зовсім білою, мов кульбаба, головою. Обоє притихло спинилися біля дверей. Розставивши ноги, я по-господарськи непорушно сидів біля столика.

— Це доктор Шарф і фрау Сабіна, — тихенько відрекомендувала господарів Франя. Про мене вона, мабуть, сказала їм раніш, і тепер, підступивши до господині, ласкаво притулилася до її плеча. Оце так, сказав я собі, щось, однак, починаючи розуміти в їхніх взаєминах.

— Кайне нацисти?

— Кайне, кайне, — разом повторили господарі.

— Вони не нацисти, — сказала Франя. — Доктор Шарф — професор біології.

— Я, — підтвердив господар. — Університет штадт Ганновер.

Ну, якщо професор, то, мабуть, справді не фашист, усе ж біологія як наука може обійтися без фашистської ідеології, подумав я. Ця обставина трохи пом’якшила моє ставлення до господаря і, напевно, його до мене також. Я було взяв зі столу чашечку гербати, як господар мовив «момент» і вийшов через бокові двері. Я так зрозумів, що треба почекати. І справді, він хутко повернувся, поважно ступаючи негнучими ногами по слизькій підлозі, поставив переді мною маленький графинчик, до половини налитий золотистим напоем.

— Дас іст коньяк.

— Овва! — вирвалось у мене.

Господиня щось гукнула Франі, та тихенько висковзнула за двері і, повернувшись, поставила на столик чотири мініатюрні чарочки на тонких ніжках.

— Доктор Шарф частує. Покликать солдата?

— Я сам.

Я вийшов на ганок — мій Кананок сидів на краю сходинки і позирав через річечку на свою позицію, де, видно було, сиділи й лежали його товариші. На дворі було тепло, яскраво світило сонце; над містечком і долиною між гір лежала полуденна тиша. Ніби й не було війни. Я наказав Кананку збігати на вогневу, принести хліба.

— І там у Медведева тушонка була. Попроси баночку.

Кананок побіг на вогневу, а я повернувся у вестибюль. Господарі були тут, тільки тепер сиділи біля стіни в шкіряних кріслах — старі і однаково безпомічні, те було видно з першого погляду. За столиком Франя налила в чотири чарки.

— Трохи зачекаємо, — сказав я. — Зараз принесуть закуску.

— То добре, — сказала Франя. — Німці як випивають, не закусують.

— А ми закусуємо. Коли є чим.

— У нас вже нічого нема. Ті дні я по хліб на ровері їздила. По картках видавали. А тепер все скінчилося. Як буде далі?

— А вже якось буде, — сказав я. — Головне, війна кінчається. Американці сюди йдуть. Хутко і тут — Гітлер капут!

Старі з крісел страдницькими поглядами дивились на мене, радянського офіцера, який у їхніх очах повнився здоровим, молодим оптимізмом. Але, схоже, мій оптимізм їх мало надихнув. У них було якесь своє ставлення до війни і до життя теж. Але те мене не дуже цікавило. Я чекав Кананка, який швидко приніс солдатську хлібину і бляшанку свинячої тушонки, — все це поклав на край тісного столика.

— О, америкен, — тихо зазначив старий, угледівши п’ятикутні зірки на бляшанці.

— Ленд-ліз, — сказав я.

Франя принесла столовий ніж, яким я відкрив консерви, і відрізала від буханки декілька тоненьких скибок.

— Зараз я приготую вам сандвічі.

Поки вона займалася сандвічами — намазувала на хліб смалець з бляшанки, я потайки, з давно не відчуваною насолодою, спостерігав за хуткими рухам спритних пальчиків, раз по разу кидаючи позирки на її ожиле, радісне, дуже привабливе дівоче личко. Мені вона подобалася все більше. Скінчивши свою працю, поклала дві скибки на блюдце і найперше піднесла господарям у кріслах.

— Данке шьон, — кивнув господар, затим підвівся і тремтячими пальцями взяв зі столика чарку. Фрау не зрушила з місця, вона пильно видивлялася на мене.

Ми випили — я, господар і Франя, четверта чарка зосталася на столику.

Коньяк виявився міцним, здається, я відразу почав п’яніти. Чи, може, тому, що був незвиклий до нього — донині в Угорщині ми пили вино і знали його міць. Або, точніше, знали: від вина мало моці. Тільки одного разу в житті, під Шіофоком, я теж почастувався коньяком, тож донині не забув того почастунку. Зате зрозумів: коньяк — не вино, його треба вживати помірно.

— Панє профєсоже, — вимовив я чомусь по-польськи. — Ви тут не кривдите мою землячку?

Господар, мабуть, не дуже зрозумів моє запитання, і Франя розтлумачила його по-німецьки. Правда, зараз же й відповіла:

— Вони не кривдять. Вони для мене як батьки.

— То добре, якщо так. Гут!

— Гут, гут, — згідливо повторили господарі.

— Але тепер ми її заберемо, — сказав я, набираючись п’яної рішучості, і зирнув на Франю.

Я чекав, що вона перекладе мої слова господарям, та, однак, мовчала. Легка клопітна тінь промайнула на її личку, і я збагнув, що тут щось не так. Не так, як звичайно, коли ми визволяли в містах трудові табори, переповнені людом бараки, з яких їхні мешканці відразу кидалися кожний у напрямку своєї батьківщини. Всі рвалися додому. Я чекав, що в цей момент насамперед мене подякує Франя, а слідом і господарі — за визволення від фашистської неволі. Однак не дочекався цього.

Повисла трохи незручна пауза. Я сидів біля столика, Франя навпроти готувала маленькі, з сірникову коробку, сандвічі. Старі нерухомо перебували в своїх м’яких кріслах. У вестибюлі враз повиднішало — крізь вузькі вікна зазирнуло сонячне проміння, поклало на керамічну підлогу рваний візерунок від рухливого листя знадвору. Пару готових сандвічів Франя винесла на ганок Кананку й повернулася з порожнім блюдцем — Кананок обійшовся без блюдця.

Після того, як я випив чарки зо три, і в графинчику лишилося обмаль, старі підвелися і знеможено потупали в бокові двері — на кухню абощо. Франя тоді присіла за столик, якось зі стриманою увагою вгледілася в мене.