Круглянський міст

На тісній канапці Франя сиділа близько від мене, але я посунувся ще ближче, і вона не відхитнулася. Мої свавільні руки вона перехопила в свої і міцненько тримала їх на колінах.

— Тож ти у них за служницю? — з прихованим докором кинув я.

— Ну, звісно. А для чого ж вони мене взяли. Але різні служниці бувають і різні господарі. У Ганновері через вулицю жила Клава, також остівка. То кожного дня плакала від своєї господині. Загинула під час бомбування. Молоко кип’ятила, а тут наліт, кілька хвилин потрібно було зачекати, щоб закипіло. Спізнилася в сховище. Ну, й завалило. І малого теж. А мати його вціліла. Встигла з шостого поверху вниз. Як наш будинок розвалився, вилізли ми на вулицю з порожнім термосом і одним пледом. Більше нічогісінько — ні житла, ні майна. Що робити? Інші б себе рятували, а мої без мене нікуди. Певний час разом жили в якійсь конторі, після в солдатськім бараку. Затим прийшли документи з Австрії, і вони поїхали. Мене також взяли. Грошей майже не було, фрау заклала в банк свої сережки, брошку. Тут, правда, спадщину одержали.

— Ну гаразд, — сказав я. — А мова? Де ти так навчилася по-німецьки? В школі?

— Трохи в школі, ясно. Але в основному тут. Здібна була, уміла слухать. Слух маю добрий. Знов же фрау Сабіна трохи розуміє по-польськи.

— А ти що — також умієш по-польськи?

— Трохи вмію, так. Мама католичка, з мого ж імені видно. У нас католики, хоч і білоруси, а розуміють по-польськи. Ти посидь тут, — випустила мої руки Франя. — Я зараз.

Вона зникла в сутінках люка, знизу почувся м’який стук її п’яток по дошках-сходинках, і десь негучно грюкнули двері.

Я підвівся з канапки, озирнув крізь шибки околицю міста. По дорозі з-за кута напівзруйнованого будинку, де я так ганебно гепнувся з ровера, хутко промчав знайомий трофейний «хорьх», на якому їздив наш «смершівець», і я з прикрістю подумав: чого він тут гасає? Хоч війна кінчається, а цим нема спокою, все щось пильнують, визнають, мабуть щось комусь готують. За себе загалом я був спокійний, великих гріхів не мав. На окупованій території не жив, з харківського оточення вийшов не один, а з групою, і той «злочин» був уже добре досліджений «смершем» і, певно, зданий в архів. Але, мабуть, отак само думав і командир взводу зв’язку Лежневський, якого місяць тому репресував «смерш». Той, хильнувши, дав собі волю поварнякати про «несправедливості» щодо окруженців, яких після визволення всіх чисто направляли в штурмбат. Сам опинився через те в штурмбаті, і ніхто з нас його більше не бачив.

Над містечком вечоріло, гори поволі осідали в тінь, лише сніжні вершини ще блищали здалеку сонячним відсвітом. На тлі блакиті вечірнього неба той блиск робився надзвичайно виразним, набував перед ніччю сили. Як добре було сидіти тут з милим дівчам до ночі, та й вночі так само. Слухати її, відчувати і — кохати. Якби не війна. Та коли б не війна, де б я зустрів її? Дивно, але саме війна звела нас тут, віддалік від батьківщини, серед цієї альпійської краси. Як би й не розвела також, — раптом подумалося мені.

Майже нечутно в башту піднялася Франя, щось принесла в руках. Розірвала упаковку і поставила на канапу невеличкий пакуночок.

— Ось, частуйся, Митю. Точнісінько, як наші до війни.

То були цукерки, знайомі з дитинства «подушечки». Мабуть, не дуже свіжі, деякі позлипались, і Франя віддирала їх по одній, частувала мене. Справді, незважаючи на не надто апетитний вигляд, цукерки, як і в дитинстві, були солодкі й запашні.

— Сорок копійок сто грамів. Пригадуєш?

— Пригадую, — сказав я. — У сільмаг бігали на перерві.

— А ще були іриски…

— Так усе ж, звідки ти родом? — спитав я.

— Та з Мінська. Там і народилась.

— І давно звідти?

— З Мінська давно. З Мінська ж я спершу перебралася в Червень, звідти вже в Німеччині опинилася. Та тут, якби не пощастило, пропала б. Як пропали мої дівчата.

— Де пропали?

— А на хімічних заводах у Рурі. Потруїлися й погинули. Всі четверо червеньських.

— А ти?

— Знаєш, тут, може, доля така. Може, якась випадковість. Це ж як ми приїхали в якесь містечко біля Ганновера, нас почали розподіляти. Ну, построїли в шерегу, прийшло якесь начальство — у формі і в цивільному — хто які, ми тоді мало тямили. І почали перебирати, кого куди. Але спершу прийшли військові, як після виявилось, офіцери з вермахту. Вони були у відпустці з фронту, і їм дозволялося вибирати в свої сімї обслугу. А я була найменша, схудла за дорогу, бідно вдягнена. Стою, ледве дихаю… Перед тим не спали три ночі, поки нас мурижили по станціях, зголодніли. А вони йдуть — ситі такі, здорові бугаї, два в есесівській формі і третій — офіцер вермахту, молодий юнак, танкіст. Ті повиводили дівчат, які здоровіші, ну, рослих, дужчих. А я стою найостанніша. І ось цей вермахтівський лейтенантик пройшов раз, та, певно, йому вже не дісталося дужчих. Тоді він вертається і до мене — «ком» каже. Я мало не зомліла, так він холодно подивився на мене, і голос такий, чисто солдатський, мов на плацу. Вийшла. І мене оформили в цю ось сім’ю доктора Шарфа. А той офіцер був їх син Курт. Вдома він зовсім не такий страшний виявився, як там виглядав — привітний і тихий. І надто вже сумний. За два дні поїхав на фронт, а за два тижні загинув у танку. Як подумати, то він врятував мене. Якби не він, отруїтися б і мені на тій хімії.

— Однак історія! — сказав я, вражений цим оповіданням. — Може, тобі й поталанило.

Франя спохмурніла й хвилину рівненько сиділа, опустивши на коліна маленькі, з гострими ліктями руки.

— Може, мені одній і поталанило. І я все думаю: не сталося б чого. Таки щастя, воно оманливе. Це нещастя — назавжди. Я тут кожного дня біди якоїсь чекала, ну, думаю, невже ж мені і надалі буде так щастити?

— Тепер уже можна не боятися. Скінчиться війна, додому повернешся. Чи ти інакше думаєш? — запитав я і насторожився, чекаючи її відповіді. Франя зітхнула.

— Хто ж не хоче додому. Але що вдома? Якби ж він хоч був, той дім. Та й однокласників нікого не зосталося. Як жити серед незнайомих? І тут незнайомі, і там незнайомі…

Ну, відомо, з’являться нові знайомі і навіть друзі, це я знав по собі. Але однокласників, друзів дитинства вже, мабуть, не буде. Оте вже відріжеться назавжди. Мабуть, таки сумно жити з відрізаним дитинством. Якось я про те і не думав. Франя ж, бач, думала…

Здається, непримітно за розмовою ми скінчили той цукерковий пакуночок. Я посунувся ще ближче, і Франя не відсунулася — вже не було куди.

— Бідно дівчинко! — щиро вирвалось у мене з самої душі і несподівано для себе я поцілував її в щоку. Франя на мить знерухоміла і раптом здригнулася всім тілом у незрозумілому беззвучному плачі.

— Ну що ти! Ну що ти! — ледь не сполохано казав я, цілуючи її мокре від сліз обличчя, і вона не відхилялася, не уникала моїх уст. Однак потроху марудно спокійнішала і раптом безпорадно усміхнулася крізь сльози.

— Ти пробач мені…

— А нічого, нічого…

Я іще цілував її, щоб якось угамувати її біль і висловити глибину моєї до неї ніжності.

— Я вже сто років… Сто років не плакала. Знаєш, не кепсько вони до мене ставляться, але ж не можу я поскаржиться їм. Чи заплакати. Два роки на відлюдді. Душа змарніла, і ось раптом ти. Треба було… Пробач, Митю.

— Я розумію. Ну, заспокойся…

Все ж потроху вона угамувалася, пригладила долонькою свою зачіску, і стала для мене ще ближчою і жаданішою.

— Це ж треба! — все чомусь дивувалася Франя. — Нещасна моя матінка. Якби вона дожила до цього часу. Все вибирала мені хлопців, та так уже прискіпливо. Коли з ким пройдуся, то вона: то надто довгов’язий, то короткий, то кумедно шморгає носом. А той непоказний, той не комсомолець. Ти ж, мабуть, член партії?

— Ще ні, — розгубився я. — Але комсомолець. А що мама — партійна?

— А то як же!

— А батько?

— А батько ворог народу. В тридцять восьмому посадили і пропав. Мама відмовилася після від нього. Мені по секрету сказала, що те — для нашого рятунку. Тоді багато хто так робив. Воно й зрозуміло: ще молода, красива. І все одно не вберіглася — себе згубила.

— А батько — якийсь керівник був?

— Батько… — Франя погаялася з відповіддю, мабуть, говорити про батька було їй не просто. — Батько в органах працював. Ще від революції. Він же з Дзержинським в одній в’язниці сидів.