Купальниця

Глянула на своє зображення у вітрині із книжками – смугаста пишна спідничка, блакитна футболка, яскраві саморобні манжети та прикраса з китиць на шиї. І обличчя радісне. Від чого радісне? Без причини, від надміру життєвої енергії. Теплі порухи повітря торкаються вчорашніх саморобних «подарунків», ледь помітно погойдують їх на перетинках ятки. Ще вище – транспарант, напнутий на яскравих стрічках: «Справжній подарунок відкривається не одразу!»

Щоб не стояти, склавши руки, заходилась перетворювати на звабливий реквізит коробку з-під вівсянки, викладати малюнок з ниток та ґудзиків на папері-рогожці. За її руками за кілька хвилин вже спостерігав хлопчик років семи-восьми. Почув, що його гукають, озирнувся – помахав мамі, що повернула у відділ парфумів: я тут залишусь, і знову завмер, не зводячи очей з миготіння паперу, ниток та дрібного причандалля.

– Як ти думаєш… – звела на нього очі Кароліна, – з зеленою краще? Чи з синьою?

Хлопчик зніяковів від того, що до нього звертаються за порадою.

– Не знаю, – прошепотів він, йому і синя, і зелена нитки видавались доречними.

Зараз до мами побіжить, подумала; однак малий не ворухнувся.

– Візьму синю та зелену, так гарніше, – сказала Кароліна.

Мамі того хлопчика коробка теж сподобалась. Попросила так само запакувати парфуми, куплені для подруги.

Два хлопці-підлітки підійшли, заговорили наввипередки. Хочуть підігнати другові на його днюху мощну флешку, але так, щоб наколоти його, нехай подумає, ніби вони якусь байду непотрібну впарити хочуть. Газетну «ляльку» треба – таку як ця, вгорі, щоб Сєрий розгорнув, а там тіпа ще згорток, другий розгорнув – а там ще один… Зробите таке? З газети та синьої ізолєнти?…

Довелося скористатися Робертовим ноу-хау, крутити газетний пакунок, перетягувати синьою ізоляційною стрічкою, що її прихопила з дому для інших потреб, ще й зважати на команди: лишіть того кабана! цю фотку в газеті з тим рилом, нехай вона буде згори! Пакуночок перетворився на пакунок, тоді – на пакунище розміром з баскетбольний м’яч, і фото хряка опинилось там, де треба, і хлопці пішли собі, пересміюючись, задоволені, у передчутті реакції з боку іменинника Сєрого.

За тим усім спостерігав якийсь чолов’яга, тоді підійшов, упаковку з високими келихами – грюк об стіл, загорніть для дружини, тільки не в газету…

Пішли справи. А що тому причиною – невідомо. Чи то нове оформлення ятки та сяючий усміх продавчині свою роль зіграли, чи то в того першого хлопчика, з мамою та парфумами, рука була легка, хоча скоріше б сказати – погляд легкий. Кароліні крила за спиною тріпотіли, увесь торговий центр їй зараз був милий, усі ці заклопотані люди – рідні, з покупками, що перетворювались під її руками на неповторні подарунки.

Стрункій, чорнявій, як циганка, дівчині теж щось треба. Вона прискіпливо, спідлоба, оглянула Кароліну з ніг до голови:

– З якого задуп’я узялася фіфа?

Кароліні й мову відібрало. Несподівана брутальність заскочила так, що одразу й не знайшлась, що відповісти.

А тій, чорнявій, відповідь ні до чого.

– Чудо в пір’ї! – кинула й пішла як ні в чому не бувало, впевнено й розкуто.

В уніформі, лише тепер помітила Кароліна. Десь тут працює. Що за дуркецало?

Брат пояснив за обідом, хто така, але спочатку зажадав подробиць:

– Яка вона? Як виглядає?

Кароліна опустила голову, глянула спідлоба, пирхнула:

– Чудо в пір’ї! – навіть інтонацію тої дівчини відтворила; продемонструвала, підвівшись, як та від неї пішла.

– Це гуцулка Ксеня, – зробив висновок брат. – З відділу тканин.

– Не знаю, звідки. У зеленому костюмі, десь тут працює.

– Кажу тобі, гуцулка Ксеня. Вона сама себе так називає. Я скажу їй, що ти моя сестра, і вона від тебе відчепиться, бандитка.

– Скільки можна тобою прикриватися?

– Ні, ти не зрозуміла. Тут саме той випадок, коли варто підкреслити, що ти моя сестра.

– Поясни.

– Вона неправильно сприймає ситуацію, вона не знає, що ми родичі. Думає, романтичні стосунки. Знавісніла переслідувачка. Нікого до мене не підпускає.

– А чого вона має до тебе когось підпускати чи не підпускати? До чого тут ти та вона?

Конец ознакомительного фрагмента.