Купальниця

– Дозволиш? – повернувся до сестри і притрусив жовтими окрушками макарони перед нею.

– Я бачила мушлі в кімнаті… – Кароліні було цікаво, хто збирає цю колекцію – брат чи Марина.

– Це батько Марини, – відповів Роберт. – Привозив їй з усіх поїздок. Як мама? Що там батько?

– Тато нервується та злоститься. Мама працює і терпить. Усе як завжди.

Обмежилась коротким повідомленням, і далі розмова точилась про незнайомі їй реалії та незнайомих людей. Вона слухала неуважно, як на уроці фізики. Усе почуте її не стосувалося.

Оливки в керамічній тарілочці мали кісточки та були більшими, аніж ті, що вони їли з Павлом у купе.

– Як я люблю оливки! – вихопилось у Кароліни, і вона тої ж секунди пошкодувала, бо їй спало на думку, що її зараз запитають, де це вона їх встигла полюбити.

Брат і собі потягнувся по оливку:

– І я, – сказав він.

– От усі кажуть оливки – на зелені, а маслини на чорні, – Марина зняла пальцями кісточку з язика, поклала на край тарілки. – А насправді всі вони – оливки, і всі вони – маслини. Зелені оливки, чорні оливки. Зелені маслини, чорні маслини. Немає значення. Обидва слова означають одне й те саме. А все ж люди підсвідомо правильно розділяють ці два поняття. Ми ж кажемо «оливковий колір», маючи на увазі колір зелених оливок. Або ж: «очі, як маслини»… Зрозуміло, що чорні очі. Все ж таки оливки – це зелені, а маслини – чорні.

Вона глянула на Роберта й додала м’якше:

– Життя сильніше за правила. Воно їх шліфує.

І тут брат зробив щось неочікуване і дивне. Він нахилився до дружини, вперся чолом їй у плече і затримався так на мить. А Марина схилила голову набік, торкнувшись маківки чоловіка щокою. Роз’єднались, глянули одне на одного, і в повітрі ніби електричний струм пробіг. Але розмова тут була ні до чого, і оливки з маслинами теж. Якесь секундне затьмарення. Від того, що стала його свідком, Кароліна аж очі опустила.

Одного разу, на святкуванні 16-річчя однокласниці Валі – вона жила неподалік від школи – Кароліна зайшла в зачинену кімнату, куди всі поскидали свої куртки, шукала свою мобілку, а побачила Валю з її хлопцем. Ті були впевнені, що гості танцюють у великій кімнаті і не помічають їхньої відсутності. Нічого більш еротичного, ніж картина, що постала тоді перед очима, вона у своєму житті не бачила. Зараз її знову накрило хвилею чужої чуттєвості, вона на мить стала свідком відвертих проявів стосунків, хвилюючий вітер пронісся поруч і зник. Як ніби війнуло запахом п’янких трав, серце зупинилося – і прискорено забилося знов. Долинуло кілька акордів гарячої музики здалеку – і вже не чути нічого, хоч як прислухайся.

Брат як ні в чому не бувало зробив ковток вина з келиха.

– Які плани? – повернувся до Кароліни.

– Знайти роботу, – вона подивилась йому в очі. – Я боялась, що так, як є, буде завжди…

У полум’ї свічки червоне вино за тонким склом вигравало золотавими полисками.

– Я хочу знайти роботу, – і повторила те, що говорила братові по телефону: – Надовго я у вас не затримаюсь.

– Яку роботу? Щось конкретне?

– Хотіла б влаштуватися на роботу у твій торговий центр, – і Кароліна вихилила вино до дна.

– Гаразд, – погодився Роберт. – Завтра о дев’ятій виходимо з дому.

Думала, брат допитуватиметься про деталі, але він сказав «гаразд, завтра о дев’ятій», і до рішучості Кароліни приєдналась братова впевненість.

– Як вам бардоліно? – запитала Марина.

– Яке бард-доліно? – вино таки розв’язало Кароліні язика. Її запитання прозвучало доволі виклично. Вона відклала серветку вбік. – Бардоліно – це сир?

– Вино.

– Занадто міцне. Як на день захисту дітей.

– Міцне? – здивувалась Марина. – Сухе вино – міцне?

Кароліна махнула рукою:

– Бардоліно, грано-падано, сухе-банано…

Марина усміхнулась. А тоді й вибухнула сміхом.

– Ви з Робертом нижню губу випинаєте однаково! Боже мій милий! Один в один!

Роберт суворо глянув на дружину, ще більше випнув губу, ще й ніс зморщив, брови насупив. Обвів жінок поглядом спідлоба. Монстр та й годі!

Реготали так, що Амалія покинула свою книжку та свій плед, вилізла мамі на руки. І старша прибігла, відчувши, що пропускає щось важливе. Молодший жіночий склад сім’ї теж отримав можливість оцінити мармизу домашнього чудовиська; дівчатам, проте, не сподобалось: Амалія притулилась до мами, запхавши пальці до рота, Крісталіна замахала руками: не роби так, тату! це не ти! Крок до одної, крок до другої – і от вже вовтузяться утрьох на розстеленому біля стільців пледі. «І в темний ліс ягняток поволік!» – виголошує Роберт. Він вже не монстр, але кусається. «Обережно, книжка!» – Марина вихоплює з-під купи подарунок Амалії. «Обережно, зуби!» – гарчить Роберт, хапаючи доньок за п’яти.

Кароліна милувалась братом. Усе викликало симпатію у цьому малознайомому чоловікові, що вже майже нічим не нагадував того Роберта, який після дев’ятого класу рушив роздовбаним рейсовим автобусом шукати свого місця у столиці. Приємно було думати «мій брат» про цього мужчину, який щойно був спокійним та врівноваженим, і от вже дуріє, наче підліток. «Мій брат, – повторила Кароліна подумки, – ним неможливо не захоплюватись».

Діти слухняно почистили зуби, вони робили це, сидячи у ванні. Білі краплі зубної пасти спадали у воду, розходились молочними плямами. Малих одну за другою помили, загорнули в білі махрові рушники й понесли до дитячої кімнати.

– Ванна вільна, – озирнулась Марина. – Халат у жовті квіточки тепер твій, он на гачку, бачиш?

Кароліна взяла три мандаринки з таці на столі й зачинилась у ванній. Там ще стояв теплий дух від щойно випущеної води, у дзеркалі нічого не було видно – суцільне матове скло. Провела долонею, стираючи краплі пари – глянула на себе, випнувши нижню губу. Так вони роблять однаково? Чи як?

Після довгої дороги, вокзальної тисняви, відчайдушних зусиль зорієнтуватися і не заблукати на новому місці, після переповненого новими враженнями дня вона заслужила на якусь маленьку втіху. Особисто для себе. Мандарини та гаряча ванна – цього поєднання було достатньо, аби завершити день маленьким приємним акордом. Світле після темного, тепло після холоду – останнє слово мало залишитись за чимось хорошим. Так у неї було завжди. День не мав права закінчитись сваркою батьків або поглядом у вікно на смітник; вона мала перед сном отримати вітамін радості.

Зараз біля неї, у гарячій воді, коливалися три мандаринки. Свіжий запах збудив у пам’яті картинку з минулого: лісовий ставочок – «калюжа», казали на нього люди – а на поверхні, саме задля того, аби ставок не відчував себе калюжею, погойдуються зірвані нею купальниці… Ці сонячні квіти рясно вкривали низину поблизу Висічі, розквітали наприкінці весни – до її дня народження. Вона сама собі дарувала букет травневих золотих куль на високих стеблах з восковим листям. Вони мали запах мандарин і ніколи не хилилися до землі. Нібито й нічого особливого в тих простих квітах не було, а поза тим кращих Кароліна не знала. Колись, ще дитиною, спробувала силою пробитись досередини міцно згорнутої кулі, роздерла стулені пелюстки, видобула на світло маленьку чорну комашку – і викинула понівечену квітку в рівчак. Згодом лише торкалась позолочених пелюсток, придивлялась до рук – чи, бува, не залишається золотого пилу на пучках пальців. А тоді й зовсім припинила зривати купальниці; лежала у траві, спостерігаючи за тим, як вони світяться над головою на тлі синього неба – і поверталась додому, залишаючи їх на волі. Найкращі квіти – не в букеті.

Свіжий запах травневої купальниці стояв у ванній кімнаті, Кароліна вже відчувала легке пощипування на стегнах – мандарини не лише ароматом нагадували про себе. Напруження, що супроводжувало її, зникло. Усі страхи та невпевненість відійшли.

Кароліна ліниво упіймала одну, обережно почистила, намагаючись зняти скоринку однією квіточкою – щоб легше було потім прибирати; і відпустила сонячний човник у плавання. Він проплив біля плеча, погойдуючись. Притискала язиком до піднебіння солодкі часточки, ковтала ароматний сік, розтягуючи задоволення.