Квентін Дорвард
Шрифт:
Проте все це багатство краєвиду, що так відрізнялося від пустинної й дикої природи батьківщини Квентіна, не могло відвернути його від сумних думок. Серце юнака залишилось там, у Шарлеруа, і протягом усієї подорожі він тільки й думав про те, що кожен крок віддаляв його від Ізабелли. Він намагався пригадати кожне її слово, кожний її погляд, і, як часто трапляється в таких випадках, враження від цих спогадів було навіть сильніше за саму дійсність.
Нарешті, коли минула холодна година півночі, страшенна втома після двох майже безсонних діб почала перемагати Квентіна, незважаючи на все його кохання й журбу, звичку до всяких фізичних вправ і виключну природну жвавість та витривалість. Думки його робилися менш чіткими й перепліталися в голові з якимись тьмяними уявленнями й образами; всі почуття ніби завмерли. Дорвард тільки тому не впадав у забуття, що, відчуваючи небезпеку, яка загрожувала йому, коли б він заснув, сидячи на коні, докладав відчайдушних зусиль, щоб не заснути мертвим сном. Ця боязнь упасти з коїш або звалитися куди-небудь разом із ним підбадьорювала його на мить, але за хвилину чарівний, залитий місячним сяйвом
Квентін спав глибоким і міцним сном, поки його не розбудив звук графської сурми й крики фуражирів та квартирмейстерів:
— Підіймайтеся, підіймайтеся! Гей, панове, на коней, у путь!
Проте, хоч ці-звуки і надто рано збудили Квентіна, він прокинувся вже зовсім іншою людиною. Сила й бадьорість повернулися до нього, а схід сонця відживив надії. Юнак уже не думав про своє кохання, як про безнадійну, нездійсненну мрію, а вбачав у ньому джерело живої сили, яке завжди підтримуватиме його, навіть тоді, коли перешкоди виникнуть такі значні, що він не зможе подолати їх і добитися успіху.
«Стерничий, — міркував він, — скеровує свій корабель на Полярну зорю, хоч ніколи не сподівається досягти її; так і мені думки про Ізабеллу де Круа допоможуть стати справжнім воїном, хоч, може, я ніколи більше це побачу її. Коли вона почує, що шотландський воїн, Квентін Дорвард, відзначився на полі бою або загинув, захищаючи якусь фортецю, вона згадає свого супутника, згадає, як він зробив усе, що було в його силах, щоб усунути всі пастки і нещастя, які їй загрожували, і вшанує його пам'ять сльозою, а могилу — вінком».
Відчувши в собі знову бадьорість і мужність, Квентін почав спокійніше ставитися до жартів графа де Кревкера, який уже підсміювався з його розніженості і нездатності боротися з утомою. Тепер молодий шотландець так добродушно вислухував усі ці насмішки і відповідав на них так дотепно й водночас ввічливо, що граф змінив думку про свого бранця, який учора, пригнічений становищем, що склалося, був або похмуро-мовчазний, або нестримно різкий.
Нарешті, старший воїн почав думати, що його юний супутник гарний хлопець, з якого можна щось зробити, і натякнув навіть, що коли б той відмовився від служби у французького короля, то він, Кревкер, одразу завербував би його до герцога Бургундського на почеснішу посаду й подбав би про його дальше підвищення. І хоча Квентін, ввічливо подякувавши, відхилив цю пропозицію, поки не з'ясуються його відносини з королем Людовіком, проте їхні добрі взаємини з графом де Кревкером не змінилися від цього. Захопленість шотландця, його чужоземна вимова часто викликали усмішку на суворому обличчі графа, але ця усмішка була вже не глузливою, а веселою й добродушною.
Отож маленький загін, подорожуючи далі в далеко більшій згоді, ніж напередодні, був уже за два льє від славнозвісного й неприступного міста Перонни, поблизу якого отаборилося військо герцога Бургундського, готове, як можна було гадати, рушити на Францію. Проти цього війська Людовік XI також зосередив великі сили близько Сен-Максанса, щоб угамувати свого надто могутнього васала.
Перонну, розташовану на березі глибоководної ріки [214] серед низини, й оточену високими мурами з бастіонами й глибокими ровами, вважали раніш, як і за пізніших часів, за одну з найнеприступніших фортець у Франції [215] . Граф де Кревкер зі своїм почтом і полоненим наблизився до фортеці десь о третій годині дня; проїжджаючи просікою густого лісу, що зі сходу сягав аж до міста, вони зустріли двох вельможних осіб, про що свідчив їхній численний почет, одягнений у вбрання, яке звичайно носили мирного часу. У кожного з них сиділо по соколу на плечі, а позаду псарі вели зграю спанієлів [216] і хортів; очевидно, вони бавилися соколиним полюванням. Але, побачивши Кревкера здалека й певно впізнавши його по одежі та озброєнню, мисливці покинули переслідувати чаплю, за якою гналися берегом довгого рівчака, і хутко під'їхали до нього.
214
Сомма.
215
Справді, незважаючи на те, що місто Перонна було розташоване на кордоні, не захищеному від нападів войовничих сусідів, його жодного разу не було здобуто ворогом і прозвано Перонною Незайманою аж до того часу, коли герцог Веллінгтон здобув його приступом, ідучи походом на Париж у 1815 році. (Прим. автора).
216
Спанієль — мисливська собака, виведена в Іспанії.
— Новини, новини, графе де Кревкер! — гукнули вони разом. — Кажіть свої новини! Чи спочатку вислухаєте наші? А то міняймося по-чесному, коли хочете?
— Я охоче помінявся б по-чесному, панове, — сказав Кревкер, чемно привітавши їх, — коли б знав заздалегідь, що ваші новини досить важливі, щоб проміняти їх на мої.
Мисливці поглянули один на одного, усміхнувшись, і старший з них, граф д'Емберкур, вродливий чоловік із зовнішністю справжнього барона, з засмаглим обличчям, на якому був той сумний вираз, що його одні фізіономісти [217]
приписують меланхолійному характеру, а інші (як, наприклад, італійський скульптор, що провістив долю Карла І за його обличчям) вважають печаттю наглої смерті [218] , — сказав, звертаючися до свого супутника:217
Фізіономіст — ворожбит, який за рисами обличчя визначав характер людей та їхню долю.
218
Графа д'Емберкура разом з канцлером Бургундії 1477 року вбили мешканці Гента. Марія Бургундська, дочка Карла Сміливого, в жалобі вийшла па ринковий майдан і з сльозами на очах благала своїх заколотних підданих подарувати життя її вірним слугам. Але її благання були марні. (Прим. автора).
— Кревкер був у Брабанті — торговій країні; він навчився там усіх торговельних хитрощів. Ми не виграємо, коли торгуватимемося з ним.
— Панове, — сказав Кревкер, — герцог повинен по праву перший одержати мій крам, як государ, який забирає мито до відкриття торгів. Але скажіть мені, які ваші новини — сумні чи веселі?
Той, до кого звернувся де Кревкер, був Невисокий чоловік з дуже бистрим поглядом, який трохи пом'якшувався задумливим і серйозним виразом обличчя, особливо рота. Вся його зовнішність свідчила, що це людина гострого, проникливого розуму, але обачна в своїх ухвалах і висловлюванні своїх думок. Це був уславлений рицар з Ено, син Коллара, або Нікола де л'Еліт, відомий в історії під ім'ям Філіппа де Коміна [219] , на той час один з найблагородніших радників герцога Карла Сміливого. На запитання Кревкера про новини, які були в нього і його супутника барона д'Емберкура, він відповів:
219
Філіпп де Комін (1445–1509) — державний діяч і історик епохи Людовіка XI, яку він описав у своїх мемуарах.
— Вони подібні до райдуги, бо, як райдуга, змінюють кольори й відтінки залежно від того, звідки на них дивитися, й від того, ясне чи захмарене небо. Такої райдуги ніколи ще не бачили ні у Франції, ні у Фландрії від часів Поєного ковчега.
— А мої новини, — відказав Кревкер, — більше схожі на комету; вони похмурі, дикі й жахливі самі собою, але віщують у майбутньому ще більші й жахливіші події.
— Доведеться нам, мабуть, розпакувати наш крам, — сказав Комін своєму товаришеві, — бо наші новини тут, власне, вже всім відомі. Коротше кажучи, Кревкер, слухайте й дивуйтеся: король Людовік у Перонні!
— Як! — вигукнув справді здивований граф. — Хіба герцог відступив від бою? А ви розгулюєте тут у своєму цивільному вбранні, коли місто обложене французами? Бо я не можу повірити, що воно вже здобуте…
— Ні, безумовно, — сказав д'Емберкур, — бургундські прапори не відступили ні на крок назад, проте король Людовік тут.
— Тоді невже Едуард Англійський із своїми лучниками переплив через море, — здивувався де Кревкер, — і, як колись його предки, виграв другий бій при Пуатьє? [220]
220
Бій при Пуатьє (1356) — епізод Столітньої війни між Францією і Англією (1337–1453). Французів було вп'ятеро більше за англійців, і тому англійці запропонували розпочати мирні переговори. Але французький король Жан Хоробрий відмовився від цього і, зазнавши потім у бою жорстокої поразки, попав у полон до англійців.
— Ні, знову ні, — відповів Комін. — Жоден французький прапор не захоплено, жодне судно не припливло з Англії, де Едуард так захоплений розвагами з жінками лондонських громадян, що й не думає вдавати з себе Чорного Принца [221] . Добре, слухайте, розповім вам усю неймовірну правду. Ви знаєте, що, коли ви від'їжджали, переговори між французькими й бургундськими послами було припинено без найменшої надії на замирений.
— Знаю, і всі ми тоді тільки й думали, що про війну, навіть уві сні.
221
Чорний Принц — Едвард, принц Уельський (1330–1376) — старший син Едварда III, англійського короля, був головнокомандувачем англійської армії в боях при Крессі і при Пуатьє, коли французи зазнали великої поразки.
— Те, що сталося після цього, справді так скидається на сон, — сказав Комін, — що мені все здасться, ніби я прокинуся й побачу, що це тільки снилося, і Це день тому на раді герцог так шалено протестував проти всякого дальшого зволікання, що вирішили оголосити війну королю й негайно виступити на Францію. Туазон д'Ор, якому було доручено відвезти цей виклик, уже надів своє герольдське вбрання й сідав на коня, коли раптом до нашого табору під'їхав французький герольд Монжуа. Ми, звичайно, подумали, що Людовік устиг випередити нас і, з свого боку, шле виклик Бургундії, і почали обговорювати, як розгнівається герцог за те, що ми не дали йому змоги оголосити війну першим. Але швидко скликали раду і як же здивувалися, коли герольд сповістив, що сам Людовік, король Франції, їде з невеликим почтом і має намір відвідати Карла, герцога Бургундського, щоб під час особистого побачення владнати всі непорозуміння.