Квентін Дорвард

— Ви здивували мене, панове, — сказав Кревкер, — але здивували менш, мабуть, ніж гадали. Під час мого останнього перебування в Плессі-ле-Тур всевідаючий кардинал де ля Балю, ображений своїм государем, майже перейшов на наш бік і натякнув мені, що він може скористатися з деяких відомих йому слабостей Людовіка, і король опиниться в такому становищі, коли герцог матиме цілковиту змогу диктувати йому свої умови миру. Але я ніколи не думав, що цей старий лис Людовік добровільно полізе в таку пастку. Що ж сказали бургундські радники?

— Як ви, мабуть, догадалися, — відповів д'Емберкур, — багато говорили про честь, про виправдання довір'я короля і ні слова про користь, яку можна дістати від таких відвідин, хоч усі тільки й думали про те, щоб використати цей візит із вигодою для нас і зберегти при цьому пристойність.

— А що ж герцог? — знову спитав граф де Кревкер.

— Герцог, як завжди, говорив коротко, але сміливо, — відповів Комін. — «Хто з вас, — спитав він, — був свідком моєї зустрічі з нашим дорогим кузеном Людовіком після бою при Монлері, коли я був такий нерозсудливий, що з невеликим почтом, чоловік десять, пішов за ним за мури Парижа і, таким чином, віддався на милість короля?» Я відповів, що більшість з нас були при цьому і ніхто не може забути тієї тривоги, яку це викликало в нас. «Гаразд, — сказав герцог, — ви засуджуєте моє безумство, та я і сам потім признався, що діяв, як безглуздий хлопчисько. Тоді ще був живий мій блаженної пам'яті батько і, отже, мій родич Людовік не мав би такої користі для себе, захопивши мене, як я тепер можу мати, забравши в полон його. Але, незважаючи на це, якщо мій царствений родич їде сюди з таким самим щирим серцем, з яким я тоді пішов до нього, то ми вітатимемо його, як личить його королівському сапові І А коли він тільки бажає вдаваним довір'ям обійти й ошукати мене, то, присягаюся святим Георгієм Бургундським, нехай сам тоді на себе нарікає». Підкрутивши вуса і тупнувши ногою, він наказав усім сідати на коней і їхати назустріч незвичайному гостеві.

— Отже, ви зустріли короля? — запитав граф де Кревкер. — Ну й чудеса ще бувають на світі! I з ним справді був невеликий почет?

— Менший, ніж можна було собі уявити, — відповів д'Емберкур. — Якихось двадцять-тридцять чоловік із його шотландської гвардії й кілька рицарів та придворних — серед них найяскравішим був його астролог Галеотті.

— Цей чоловік, — сказав Кревкер, — певною мірою залежить від кардинала до ля Балю. Мене не здивує, коли виявиться, що й він підбивав короля на цей сумнівний політичний виступ. А хто є з вищого дворянства?

— Його високість герцог Орлеанський і Дюну а, — відповів Комін.

— Що б там не було, а з Дюнуа ми вже вип'ємо, — сказав де Кревкер. — Але ми чули, що вони з герцогом впали в немилість й попали до в'язниці.

— Вони обидва були під арештом у замку Лош, цьому чудовому місці самотності для французького дворянства, — сказав д'Емберкур, — але Людовік звільнив їх, щоб узяти з собою, мабуть побоюючися залишати герцога Орлеанського без свого нагляду. Щодо інших його супутників, то серед них найпримітніші кум Трістан — «прево катів» з кількома своїми «майстрами» і Олів'є, цирульник. Оце, мабуть, і всі, найбільш варті уваги. А в цілому вся ця зграя має такий жалюгідний вигляд, що, слово честі, король більше скидається на старого гендляра, який у супроводі поліцейського загону їде стягати безнадійні борги.

— А де йому відвели помешкання? — спитав Кревкер.

— Оце якраз найднвпіше за все, — відповів Комін. — Наш герцог запропонував лучникам королівської гвардії зайняти пост біля міських воріт і понтонного мосту через Сомму, А для самого Людовіка відвів будинок багатого городянина Жіля Ортена поблизу цих воріт. Але дорогою туди король уздрів прапори де Ло і Пансіль де Рів'єра, яких він вигнав із Франції, і, мабуть побоюючись такого близького сусідства з своїми давніми ворогами, попросив дати йому приміщення в герцогському замку, де він тепер і живе.

— Боже милосердий! — вигукнув Кревкер. — Мало того, що заліз у лев'яче лігво, він ще суне голову в пащу самого лева. Цей хитрий політикан хоче залізти на саме дно вовчої ями.

— Стривайте, — сказав Комін. — Ви, мабуть, ще не чули… Д'Емберкур ще не переказував вам слів де Глор'є [222] , які на мою думку, були найрозумнішим із усього, що було сказано з цього приводу.

— А що ж сказала його уславлена мудрість? — спитав граф.

— Коли герцог звелів вибрати дорогоцінний посуд і тарелі з візерунками для подарунків королю та його почту з нагоди приїзду його величності, ле Глор'є сказав йому: «Друже Карле, не суши своєї бідної голови над тим, що слід подарувати королю. Дозволь мені вшанувати твого кузена Людовіка благороднішим і достойнішим подарунком! Я подарую йому мій блазенський ковпак із бубонцями і брязкальце на додачу, бо, присягаюся обіднею, він ще більший дурень, ніж я, коли піддався під твою руку». — «Але коли йому не доведеться розкаятися в цьому, що тоді скажеш, неробо?» — спитав герцог. «Ну, тоді, Карле, доведеться віддати ковпак і брязкальце тобі самому, як найбільшому дурневі з нас трьох». Цей ущипливий дотеп дужо дошкулив герцога, Я бачив, як він змінився на обличчі й прикусив губу. Ну, ось вам і всі наші новини, благородний Кревкере. Як ви гадаєте, на що це все схоже?

222

Ле Глор'є — «уславлений» або «хвастовитий» — прізвище блазня герцога Карла Бургундського. Про нього ще згадуватиметься в нашій оповіді. (Прим. автора).

— На порохову міну, не інакше, — відповів Кревкер, — до якої, боюся, мені судилося піднести запалений гніт. Ваші і мої новини — це порох і іскра, які, зустрінувшися, спалахнуть великим полум'ям. Друзі мої, їдьте поруч зі мною і, коли я вам розповім про те, що скоїлося в льєжському єпіскопаті, ви погодитеся зі мною, що королю Людовікові краще було б поїхати в пекло, ніж так несвоєчасно завітати до Перонни.

Обидва вельможі під'їхали до графа з обох боків і вислухали його оповідання про події в Льєжі і в ПІонвальді. Потім вони покликали до себе Квентіна і заходилися розпитувати та перепитувати його про подробиці вбивства епіскопа, поки він, нарешті, відмовився їм відповідати, не знаючи, навіщо цей допит і які висновки вони можуть зробити з його відповідей.

Незабаром усе товариство вже їхало низькими берегами Сомми, вкритими багатою рослинністю, і хутко досягли старовинних мурів неприступної фортеці Перонни Незайманої. Навколо неї розкинулися золені луки, де скрізь біліли намети війська герцога Бургундського, яке налічувало близько п'ятнадцяти тисяч чоловік.

Розділ XXVI ПОБАЧЕННЯ

Коли князі зустрілись, хай відзначать

Астрологи сполуку цю зловісну,

Як ту, коли зустрілися Сатурн із Марсом [223] .

Стара комедія

223

Планета Сатурн уважалася в давній лженауці астрології за провісницю всякого лиха. Планета Марс означала війну. Видиме па небі їхнє наближення однієї до одної нібито віщувало людям жахи війни та стихійні лиха.

Трудно відповісти на питання: вважати привілеєм чи важким обов'язком, наданим королівському сану, звичай, згідно з яким государі, звертаючись один до одного, повинні підкоряти свої почуття й промови найсуворішому етикету з поваги до свого власного звання й гідності. За цим етикетом треба стримуватися від вибухів і відкритих проявів гніву, І коли б усі заздалегідь не знали, що всі ці люб'язності не що інше, як звичайне додержання церемоніалу, то їх можна було б назвати найбільшим лицемірством. Проте досить государеві переступити межі етикету і бодай спалахнути гнівом, щоб він утратив свою гідність перед цілим світом. Так було, наприклад, з двома славнозвісними суперниками — королем Франціском та імператором Карлом [224] , які відкрито обвинувачували один одного в брехні і згодом вирішили закінчити свою суперечку поєдинком.

224

Король Франціск I і імператор Карл V (або І) — тут ідеться про короля Франції Франціска І Валуа (1494–1547) і імператора Священної Римської імперії та водночас короля Іспанії Карла V (або І) Габсбурга (1500–1558).

Вони вели між собою тривалу боротьбу за прикордонні території (між Францією та Німеччиною) і за вплив на Італію. Франціск І, зазнавши поразки в бою при італійському місті Павії, перебував протягом деякого часу під владою свого ворога як полонений.

Навіть сам Карл Бургундський, найзапальніший, найнетерпеливіший і, можна сказати, найнерозважливіший з усіх володарів свого часу, не міг вийти з зачарованого кола загальних правил і мусив ставитися з глибокою пошаною до Людовіка, як до свого сюзерена й законного государя, що удостоїв його, королівського васала, високої честі своїх відвідин.

Одягнений у герцогську мантію, в супроводі найвищих сановників, вельможних рицарів і дворян, бургундський володар виїхав на чолі свого почту вітати Людовіка XI. Герцогський почет виблискував сріблом і золотом спорядження. На той час казну англійського двору було розтринькано в міжусобних війнах Йорків і Ланкастерів [225] , французький двір відзначався скромністю через скупощі короля, а тому бургундський двір був перший у всій Європі за багатством і пишністю. Кортеж Людовіка, навпаки, був нечисленний і дуже непоказний в порівнянні з бургундцями. Убрання самого короля, його обшарпаний плащ, старий високий капелюх з поначіплюваними на нього фольговими образками, ще більш підкреслювали і без того разючий контраст. А коли Карл у розкішній мантії, з герцогською короною на голові скочив із свого бойового коня і, ставши на коліно, тримав стремено, поки Людовік злазив з свого маленького смирного коника, видовище було просто комічне.

225

Уже згадана війна «Червоної і Білої троянд» (1455–1485), що мала велике значення для політичного розвитку Англії. За словами Ф. Енгельса, на щастя для Англії, старі феодальні барони перебили один одного у війні «Червоної і Білої троянд».

Зустріч і взаємні вітання обох володарів були настільки ж багаті на вислови ніжної приязні, наскільки нещирі. Проте герцогові з його вдачею було далеко важче надати потрібної шанобливості своєму голосу, мові і поведінці, ніж королеві, який так звик до брехні й прикидання, що вони стали його другою натурою, отож навіть ті, хто близько знав його, не могли розрізнити, де в нього щире, а де удаване.

Мабуть, найкраще було б порівняти становище короля (коли б це порівняння не було недостойне для таких високих осіб) із становищем людини, що добре знає звичаї і норови собачої породи і з якихось причин хоче заприязнитися з великим і похмурим псом, що ставиться до неї з підозрілістю й готовий напасти при перших ознаках недовіри або ворожості. Пес гарчить, шкірить зуби, їжиться, але ще не насмілюється кинутися на захожого, бо він здається лагідним і довірливим. Тварина навіть дозволяє йому пестити себе, хоч не заспокоюється й очікує нагоди, яка виправдала б її у власних очах, щоб схопити свого непроханого друга за горло.