Літа зрілості короля Генріха IV

Зате завважте, що у його власному королівстві землевласників примушують справді прокладати ті шляхи, за які вони стягують мито з селян. За такі заходи багато хто вважає його владу щонайжорстокішою тиранією. Не те щоб він сам вигадував ці паскудні новації,— проти королівської величності ні слова! Але ж вона використовує таких баламутів, як отой Роні, що зазіхає на великі маєтності, не шануючи навіть законно набутих прав. Ні, правління цього короля добром не скінчиться, а міністр нехай остережеться поширювати своє свавільне здирство і на чужоземних податкових відкупників. Всесильні фінансисти світу тяжко помстяться цьому королівству.

Та хоч би там що говорили, а насправді Роні давав своєму владареві розумні й помірковані поради. Працюючи довгими ночами, Роні перевірив прибутки відкупника податків Цамета. Того дня, коли він показав королю свої підрахунки, була присутня і його люба владарка; це щоразу ображало Роні, хоч він досі ні разу не показав, як воно йому дошкуляє.

Побачивши цифри, король аж підхопився й гукнув, що флорентійця треба вислати з країни. Та щирий слуга відрадив його діяти в першому пориві гніву. Він запевнив, що йому легше впоратись сам на сам із таким, як Цамет, ніж королю — із всесильними європейськими фінансистами, коли він їх роздратує.

Люба владарка висловила подив, що пан Роні саме в цьому випадку відступається від своєї звичайної невблаганності й намагається зберегти для короля добрі стосунки з людьми.

— Мене й так уже ненавидять, — сухо відказав Роні. Але Габрієль зрозуміла: ідеться, власне, не про шевця Цамета, якого вона, до речі, вважала своїм добрим приятелем. Найкращий слуга мав на думці насамперед великого герцога Тосканського та його небогу [75] . «Вона має відтіснити мене й стати королевою Франції. Розрахунок цього кам'яного чоловіка непохитний, підлещуватись до нього — шкода праці. Ні, його ще мало ненавидять. Його ще зненавиджу і я. Але поки що мовчатиму».

75

Мав на думці… великого герцога Тосканського та його небогу. — Йдеться про небогу Фердінанда Медічі, дочку його брата Франческо Медічі, Марію Медічі (1573–1642), майбутню дружину Генріха IV, королеву Франції, матір Людовіка XIII.

Король уголос вихваляв розум свого міністра:

— Гляньте на нього, пані. Він такий розумний, бо не спить. І мені більш не можна спати. Наші справи кваплять, як тоді, у чинбаря на вулиці Лa-Феронрі.

Роні, коли король по тих словах відпустив його, сказав собі, що його величності вадить не міцний сон, а люба владарка, тому її треба повалити. А Габрієль відтоді чекала нагоди повалити його. Він розкусив її і надалі, коли треба було вдаватись до заходів, які викликали невдоволення, неодмінно пускав чутку, що винна тут насамперед герцогиня де Бофор. І помалу майже вся ненависть перейшла з нього на неї. Вона, мовляв, дратує всесильних фінансистів, вона змовляється з протестантами, і мета її — трон. І при французькому дворі, і при всіх європейських гадали, що саме Габрієль під'юджує короля на всі дії, що загрожують твердим майновим правам і вигідні тільки баламутам та простолюдові.

Вона знала це. Її владаря приниження не зачіпали, тільки на неї важилися нападатись, хоча й з належною обережністю з усіх поглядів. Ніхто б не посмів ображати її у вічі,— адже їй лишалось півкроку до того, щоб стати королевою. Та коли вельможні дами прислуговували їй за столом, то за спиною в неї повторювали слова іспанця, наслідуючи його дерев'яну гідність. Придворні дами, які зазирали в майбутнє — хоч би тільки з допомогою астрологів, — на чолі з пані де Сагон, у довірчих розмовах висловлювали захоплення покинутою дружиною короля, що обстоювала своє право й нізащо не давала згоди на розірвання шлюбу. Вона ніколи не поступиться місцем оцій нещасній шелихвістці, як писала вона зі свого замку, де була ув'язнена й звідки вже підсилала до короля вбивцю.

У пані Маргарити Валуа, колись уславленої жриці кохання, богині Венери свого покоління, вже не зосталось нічого з її природних дарів, крім смаку до інтриг: то був найтривкіший спадок по її підступній матері Катерині Медічі. Ще торік вона називала Габрієль д'Естре своєю сестрою й захисницею, випрохувала в неї подарунки, але спритно викручувалась, аби не повернути королю волі. Тепер це стало її заслугою, якою вона відверто пишалась. Габрієль була на висоті, вона ще трималась міцно, і ненависть, що кипіла круг неї, ще не могла її похитнути. Колишня Марго, нудьгуючи у своєму вигнанні, вхопилася за цю солодку втіху — розпалювати ту ненависть, — хоч це не могло дати ніякого зиску їй самій. Але в яку розв'язку, моторошну й сповнену принади, можуть урешті вилитись ненависть усього двору та інтриги жінки, — хто міг знати це краще, ніж дочка старої Катерини, натхненниці Варфоломіївської ночі! Її гра в певному розумінні некорислива, бо сама вона ні в якому разі не може стати королевою Франції, хоч її астрологи, звісно, обіцяють їй і це. Навпаки, вона ризикує тим, що король помститься на ній, коли його любу владарку спіткає лихий кінець. Та однаково пані Маргарита оживає душею, вона знов почуває себе в гущі подій, коли паплюжить Габрієль д'Естре.

Габрієль це знала. Її, не дуже розумну від природи, незвичайна доля наділила проникливістю. Пліч-о-пліч з великою людиною, — насправді Анрі такий лише для неї самої, всі інші тільки називають його так, — пліч-о-пліч із ним вона пізнала багато незвичайного. Лиш вона сама розрізняла складники того, що зветься величчю. Про велич говорять, але її не знають. Вона має лицьовий бік, що являється на звитяжних бойовищах, у залах, де підписують державні угоди, де велика людина оголошує свій едикт. Щоб здобути волю, націю, мир — для цього велич являє своє лице Але Габрієль у своїй великій людині знає не тільки отой лицьовий бік, не тільки гордий вигляд. Усередині, в душі тієї людини вона відкрила багато зворушливого, непевного — але аж ніяк не думала через це, ніби розкусила хитрі способи величі. Ця жінка у своїй щирій любові серцем відчувала, як одне випливає з другого. Сприйнятливість до істини ми часом завдячуємо не зусиллям розуму, бо маємо її від природи.

Цій жінці Анрі довірявся, хоч не довіряв більш нікому; тут вона часом знаходила в ньому голубину невинність, а зміїна мудрість тоді вже припадала на її пай.

Вона остерігала його. Якось увечері в спальні вона почала:

— Мій коханий, єдиний мій! Тепер багато людей з усіх боків підлещуються до вас. Сюди приїхали фламандські громадяни, щоб запевнити вас, ніби їхній край прагне приєднатися до Франції.

Анрі показав на перший із восьми великих гобеленів, що вкривали стіни їхньої спальні. Перший зображував райський сад і змія-спокусника. Ото на нього показав Анрі із знайомим їй виразом обличчя, що промовляв: «Мене ніхто не спіймає».

— Якраз ці фламандці були щирі,— заперечила Габрієль. — І ще деякі чужинці, багато дальші, не марнують солодких слів, а щиро бажають стати французами. Коханий мій владарю, ви не бачите, як вірить у вас світ. Ваші непомірні зусилля зробили вас байдужим до нагороди, що дістається вам без труду, з самої любові.

— Тобі можна так говорити. Символ усіх моїх змагань — це ти, і володіти тобою — ось моя нагорода.

Вона подумала: «Але в день свого тріумфу, коли він був всемогутній, він не одружився зі мною. Він знає листи королеви Наваррської і не боронить мене від її образ». Але вголос сказала:

— Ви марнуєте багато нагод.

Цими словами вона дошкулила йому. Він довго ходив по спальні туди й сюди, думаючи про те почуття, що непокоїло його цілу годину після тріумфального в'їзду. Змарнував те, що мало бути головним. Змарнована нагода — коли ж то вона повернеться? Коли він обняв кохану жінку, вона була млява й холодна. Він злякався й квапливо пообіцяв, що все надолужить, той день уже близько.

— Треба, щоб моя влада стала непохитною, а тепер за мене тільки мої діла, більш я не маю нічого.

Габрієлі стало соромно, що вона думала про себе. Її велика людина сама не знає своєї величі й через те багато в чому буває безпорадна, як мала дитина. Вона, Габрієль, повинна дбати про нього. Хай у ній не спить недовіра, коли не в ньому.

— Величносте! Довкола вас шпигуни.

— А не шанувальники, як я міг би мріяти.

— Послам німецьких курфюрстів ви майже повірили, коли вони пообіцяли, що вас оберуть римським імператором.

— Майже, та не зовсім. То фантазери, як і фламандці, й мають мене за визволителя Європи.