Літа зрілості короля Генріха IV

Потім відійшов від Габрієлі й дітей далеченько в парк; ступав він широко, як завжди, коли замислювався й хвилювався. «Люди не хочуть вірити, що Цезар — мій син. Роні навіть певен, що його батько — Бельгард; принаймні розпустив таку підозру. Може, він хоче, щоб про це дізнався і я? Адже кожна плітка, обійшовши всіх, доходить і до нас. Моя люба владарка знає про оту Медічі, ми про це не говоримо, бо й так розуміємо одне одного. А я своєю чергою дізнаюся, що я нібито рогач».

Він зник у одній із зелених листяних зал. «Пів-Європи притьмом хоче накинути мені оту Медічі. Взявши її, я зразу попав би в тенета всесвітньої монархії. Моя перемога над Іспанією зійшла б на пшик — того вони так і пнуться. І хто ж їм підсобляє? Мій щирий слуга, бо його божество — гроші. Якби його воля, він би затопив мене золотом, і серце моє захлинулось би в ньому».

В ту мить Анрі думав про свого слугу гнівно; то було вперше, і вдруге таке мало статися не скоро. «Працівник — добре, такий мені потрібен. Сидить у своєму арсеналі й пише, а що пише — не розуміє. Виконує все й тоді, коли подумки каже: «Тинди-ринди», — йому вистачає, що владар наказав. Моя артилерія без нього не була б найкращою в світі. Моє сільське господарство — на ньому він просто схибнувся, немовби воно потрібне саме для себе, а не для цього народу, немовби воно не було правом і власністю кожного, хто хоче їсти. Шовковиці для моїх шовкопрядів він би мене самого примусив саджати. Я йому їх показую у своїх садах, він вирячує оті свої емальово-голубі очі. Я наказую, щоб у кожній парафії висадили десять тисяч дерев, — він виконує наказ. Сидить і пише.

Пише, а в глибині душі вважає мене дурнем — одним із тих, кому набігають шалені фантазії, з яких інколи виходить пуття. Його щастя пов'язане з моїм; та якби навіть він міг безкарно зрадити мене, то ніколи не зробив би цього: натура у нього вірна. Таку мають тільки найкращі люди».

— Хто жадав би більшого, той справді був би дурнем, — сказав Анрі до стіни своєї листяної зали й поблажливо здвигнув плечима. «Ніхто не повинен у всьому — чи то в промисловості, чи то в мореплавстві— дошукуватися вигоди для королівства й відчувати життя кожної людини, селянина, вояка, ремісника, наймита, як своє власне. Хто до цього здатен, той має водночас бути і обранцем від природи, і найзвичайнішою в світі людиною. Я саме такий, і що далі то більше вся моя натура і всі мої вчинки здаються мені й природними, і воднораз недосконалими.

Так само дивиться на мене народ. Що здавалось йому сумнівним чи незвичайним, те скоро стає звичним, не вартим і згадки. Якби я зараз подався між них, то побачив би, що багато їх уже й одягнені краще, й харчуються краще, — байдуже, визнають вони мене чи ні. Проте вони добросердо вважають мене таким, як вони самі, а більшого я й не прагну. Я ж сам сказав колись давно: «Як уже не бачитимете мене, тоді ви мене полюбите». Я жадав забагато або ж замало. Мене любить одна-єдина».

Він вийшов на вільний простір, і його гукнув малий син. Донечка перелякано плакала. Цезар стримував себе, як годиться хлопцеві, він поважно сказав:

— Матусі недобре.

Анрі побіг до Габрієлі. Її прекрасна голівка схилилась на плече. Анрі знайшов поглядом очі — вони були заплющені, барви лиця зблякли, вона ніби поринула в лиховісний сон. У Анрі завмерло серце. Він узяв її за руку — вона не відповіла на потиск. Він схилився розтуленими устами до її уст — і не відчув її дихання. Він упав навколішки перед зомлілою — і вдарився коліном об раму якоїсь картини. Умить він здогадався, що сталось. Він квапливо сховав портрет. Тим часом прибіг малий Цезар з водою, і нарешті Габрієль пощастило повернути до притомності. Зітхнувши, ще не зовсім притомна вона сказала:

— Якби мені навіки забути те, що я побачила…

— Що ж то таке? Тобі щось приснилося, — сказав Анрі лагідно, а тоді наполегливо додав: — Розкажи мені свій сон, і я тебе заспокою.

Вона всміхнулася, зібрала всю свою мужність і погладила його по голові, думки якої, на жаль, не всі належали їй, а часом звертались і до нелюбої.

— Якби ти її кохав, то був би обережніший, — сказала вона в нахилене до неї обличчя.

Допитуватись, яку «її», йому не хотілося.

— Чим я завинив? — спитав він благально. Вона відповіла:

— Нічим, хіба що в моєму сні. Величносте, це я грішна перед вами, бо наснила, ніби ви ведете за руку якусь бридку жінку, й ведете так зграбно та шанобливо, як тільки ви вмієте. Насправді ви б цього ніколи не зробили.

— А яка вона була в себе? — спитав Анрі з мимовільним зацікавленням, і Габрієль, відчувши свою перевагу, зовсім опанувала себе: поцілувала його в скроню і ласкаво сказала:

— Цього вам не відкриє жоден портрет. Оцінити жінку може тільки жінка, хоч би й уві сні. У неї незграбні руки й ноги і вже відростає черево, хоч їй ще нема й двадцяти. Художники це пом'якшують, вони краще за саму природу вміють прикрасити чаром юності будь-яке тупе й вульгарне обличчя, хоч би й дочки міняйла.

В її голосі бриніли ненависть і страх. Анрі сказав дуже лагідно:

— А сам я всіх цих вад не помічав — у твоєму сні?

— Може, й помічали, мій любий владарю, — відповіла Габрієль. — Я бачила, що ваша витончена люб'язність, власне, удавана. А тоді з'явився швець Цамет.

— І цей навідує тебе в снах?

— Та й не один: зразу десятеро Цаметів, і кожен швець ніс важезну торбину, що пригинала його аж до землі. І всі спідлоба, знизу дивились на мене, і кожен був схожий на мавра й мав приплесканий ніс.

— А що зробив я? Дав копняка кожному з тих десятьох?

— Боюся, що ні. Я дуже боюся, що ви доти водили ту бридку жінку перед якимись розчиненими дверима, доки всі десять торбин не внесли туди.

— А потім?

— Кінця я не побачила, бо ви мене розбудили.

— І ніколи не побачиш! — із запалом пообіцяв він і поцілував її в заплющені очі: це єдиний засіб проти твоїх лихих слів, чарівна Габрієль.

Велич, як бачать її люди

Король раніш за герцогиню де Бофор повернувся до Парижа. У себе в Луврі він розглянув двірські справи. Тим дворянам, котрі скаржились йому на занепад своїх маєтків, він просто в вічі сказав, щоб не розраховували на його щедрість. Нехай повертаються до своїх провінцій, а не протирають скрині у нього в приймальні. Найтяжче було йому говорити про це зі своїми земляками — гасконцями. Вони були певні: тепер, коли на троні своя людина, їм нема про що турбуватися. Один з них тримав свічку, коли Анрі читав листа від коханої. Гасконець теж міг би його прочитати, але відвернувся так, що мало шиї собі не скрутив. За це зворушений земляк щось йому пообіцяв, але обіцянки тієї не дотримав. Врешті-решт усім таким людям довелося визнати, що ні зухвальством, ні хитрістю нічого не втнеш із королем, який довго був бідним і знає ціну грошам. А коли забуде її, то в вуличній штовханині випитуватиме людей, доки не дізнається, що можна купити за одне су і чи легко те су заробити.

Це тяжкі звинувачення: по-перше, що ти нічого не роздаєш, і по-друге — що забагато знаєш. Депутатам від духівництва, які прийшли скаржитись на його Нантський едикт, він відповів, перелічивши їхні власні беззаконня, — винуватячи, звичайно, не їх, а лихі часи. Та коли, мовляв, вони хочуть бути заодно з ним, тоді він відбудує церкву в усьому її давньому блиску, як сто років тому. Вони подумали: «А хіба тоді не було беззаконня?» І те саме подумав король.

Круто поводився він із міщанством, яке пнулось на державні посади, аби збагатитися. Ще крутіше — з суддями, які тлумачили закон на користь багатіїв. Бордоським суддям він кинув прямо в вічі: у вас позов завжди виграє найтугіший гаманець. А він же колись любив і вирізняв своїх учених правників чи не найбільше з усіх. Але відтоді його королівство стало великим понад усяке сподівання — завдяки йому самому. І коли тепер самовіддані люди зробились зажерливими, а праведні — навіть продажними, то вина, власне, лягала на нього самого, і звідси його гнів. Якось на полюванні він, самотній і невпізнаний, зайшов до однієї корчми, і там для скромно вдягненого чоловіка навіть не знайшлося чого попоїсти. Судовики, що обідали нагорі, через служника переказали, що не приймуть його до столу, хоч невідомий сказав, що заплатить за себе. Він звелів стягти їх униз і відшмагати, — хто б сподівався такого від короля, який звичайно ставився до всього легко й любив посміятись.