Літа зрілості короля Генріха IV

— Виправдайся, Бляклий Листе! — наказав йому Анрі. Зупинений тим наказом Бельгард обернувся боком і визнав:

— Я не можу, величносте.

— Ваш спільник виказує вас, пані! — вигукнув Анрі в новому нападі муки: досі він сам не вірив у те, що казав, а тепер мусив справді повірити.

Габрієль безпорадно здвигнула плечима. А Бельгард сказав:

— Величносте, мені лишається тільки проситись на службу до турецького султана. Він страчує своїх слуг, не допитуючи. А перед вами я ще маю й виправдовуватися. Я, той, хто був щиро відданий вам не тільки зі звички та з обов'язку. Ні, я довгі літа заглядав вам у душу й бачив — вона варта того, щоб заплатити за неї своїм життям, і така велика, що ви мали право забрати собі моє щастя. Я давно віддав вам і одне, й друге, і ви це самі знаєте, а найневніше моя відданість відома герцогині де Бофор. Інакше вона нізащо не дозволила б, щоб я супроводив її до цього замку й до цього покою.

Анрі відвів погляд від нього й буркнув ні до кого, навіть не до себе:

— Слова, хитрі слова. Розраховані на чулість.

Габрісль утрутилась саме вчасно:

— Він сказав не все. Він сказав, ніби я дозволила йому супроводити мене сюди. Ні. Я цього зажадала.

Вона не пояснила чому. Її коханий владар сам це збагнув: тільки-но ввійшовши, він розгадав усе. Він же знав її страждання, її страхи і зрозумів оцю відчайдушну спробу ще раз пробудити в ньому ревнощі. Вона хотіла повернути його в давні часи, в той забутий стан, коли він отак тремтів за неї, як вона тепер за нього. Тоді — чого лишень ви не зробили б мій високий владарю, щоб утримати мене! Любе моє дитя, чого лишень ти не зробила б тепер.

Він читав на її обличчі,— адже то було обличчя, в яке він вдивлявся найчастише, — читав на ньому все, що в неї на думці, що вона відчуває,— навіть її жалощі. Під час сцени з Роні він жалів її, тепер вона жаліє його. Не годиться нам давати привід для жалощів — ні тобі, ні мені. Ми сильні. Добре, що ви мені про це нагадали.

Спочатку він обняв Бельгарда й поцілував у обидві щоки. Коли настала черга його любої владарки, вона насилу зводила дух від пережитого хвилювання, і аж сяяла від здобутого успіху. Вона вже наперед чула те, що він хотів сказати. І справді, він, пригортаючи її до грудей, сказав:

— Завтра — все вже вирішено безповоротно. Завтра я покличу священика. Хоче він чи ні, а завтра він нас повінчає.

Вона повторила за ним: «Завтра», — так само сяючи, але подумала: «Якби ж то священик був зараз тут!»

Тільки-но від'їхавши від Кеврського замку, вони зустріли мисливців із собаками й гнались за оленем, поки не стемніло. Коли тварину нарешті звалили й випатрали, а собаки понажирались, мисливці обступили короля, що мусив сісти. Він сказав, що трохи забив коліно, нічого страшного. І враз у лісовій тиші почувся гамір інших ловів — гавкіт, покрики, звуки рога, все те не ближче як за півмилі. Та не встигли вони подумати, хто б це міг бути, як ті самі звуки почулися з відстані двох десятків кроків. Але не видно було нічого: між деревами вже залягла ніч.

Король здивовано спитав:

— Хто це сміє перебивати мені полювання? — і наказав графові де Суассону піти подивитися, хто там. Суассон подався в хащі й розгледів там якусь чорну постать, що з'явилась і вмить зникла, промовивши: «Не лякайся!» А може, то було: «Покайся!»

Граф де Суассон повернувся й сказав, що голос був грізний. Але його наказ він розчув не дуже виразно. Король не сказав на те нічого: він сів на коня й поїхав поруч герцогині де Бофор, а інші мисливці — зразу за ними. Ніхто не говорив про те, що від чужих ловів, хоч досі вони озивались так гучно, більш не чути було й звуку.

Доїхали до найближчого села, і король, не сходячи з коня, стан питати селян та пастухів, котрі в таку пору ще були надворі: що це таке діється в них у лісі? Декотрі відповідали, ніби знають того злого духа: тут нібито його володіння, і прозивають його Великий Ловчий. Допитуючись далі, король почув, що в цих лісах часто з'являється сам святий Губертус [78] і полює зі своїми невидимими, але чутними ловчими та собаками.

— Святий — це вже приємніше, — зауважив Анрі, звертаючись до Габрієлі, але зовсім заспокоївся лиш тоді, коли останній із розпитуваних признався йому, що то один тутешній браконьєр удає злого духа і в такий спосіб безкарно полює на королівську дичину. Та король однаково про все дізнається і зловить його.

78

Святий Губертус — вважався покровителем мисливців.

— Неодмінно — наступного разу, — пообіцяв Анрі, задоволено рушив далі й запевнив свою кохану, що тепер вони дістали правдиве пояснення.

Габрієль, хоча й сказала: «Так, дістали», — але в глибині своєї тривожної душі думала: «Не лякайся» або «Покайся», — так не кричатиме жоден браконьєр. Це призвістка. Те саме підозрювала й більшість придворних, що тісним кільцем оточували її й короля, та й хтозна, що насправді думав сам король. За призвістки, хоча й фальшиві, вже була мова на початку цього полювання. Та чи справді вони поспіль фальшиві, коли ми раз у раз зустрічаємо їх усупереч своїм поглядам і натурі?

Той, хто перший заговорив того дня за призвістки, був пан де Роклор. І ось він, тільки-но мисливці дістались до Лувру, попросив у його величності дозволу щось повідомити віч-на-віч. Маршал Роклор дуже шкодував, що не відкрив усього завчасу. А тепер він прийшов запізно, і король відіслав його:

— Ви мені не потрібні. Мені негайно потрібен хірург.

І впав непритомний. Занадто довго терпів він муки через те, що не міг справити однієї потреби: не виходило.

Так Роклор і не зміг відкрити йому того, що знав, — а згодом навіть був цим задоволений, хоча його трохи мучило сумління. В цю історію довелось би замішати надто багато придворних. Вороги герцогині де Бофор розшукали двох шибеників, які знічев'я дуже добре навправлялись голосами наслідувати гамір полювання: покрики, собачий грай, звуки рогів, — удалині або й близько. І коли ще луна в лісі помножувала ті звуки, то будь-хто міг піддатись омані. А до всього ще й ота чорна постать у гущавині, що грізним голосом вимагала: «Покайся!»

Габрієль у тривозі за своє мізерне життя

Та хвороба мала вже не самі духовні причини. Перевтома душі досі виливалась тільки в гарячку. Цього разу тіло не допомагало збутися мук, а ще обтяжувало їх. Мусив утрутитись хірург і щодня подавати допомогу тому органові, що не справляв своєї служби. Анрі мужньо терпить тілесну муку; важче було стерпіти свідомість, що твоє тіло вже зраджує тебе. В гарячці він шепоче: «Якби я мав двоє життів, то одне віддав би святому отцеві». Так і казав: «святому отцеві», — язик вимовляє не те, що має на увазі розум: той шукає присутню тут людину. Марно напружує хворий широко розплющені очі, щоб розгледіти її: це їй він хоче віддати одне з двох життів. Він тягнеться до неї непевною рукою, але Габрієль уникає доторку.

А в неї повіки сухі, вони почервоніли від безсонних ночей коло її коханого владаря, а страх її вже дійшов до грані холоду. Ні дрожу, ні сліз, хіба тоді, воли її високість сестра короля навколішки молиться разом з нею. До цього не можна вдаватися часто: Габрієль боїться розслабитись у спілкуванні з усемогутнім. Їй самій треба бути тверезою й сильною, щоб заступати всемогутнього, як його служниці, й підтримувати життя в цьому чоловікові. Вона виконує щонайпринизливіші обов'язки, найпрекраснішими руками королівства допомагає тому органові, що не справляє своєї служби. Годину за годиною сидить в головах у недужого, схилившись до нього вухом, і ловить його плутані слова — не ті, що в нього в думках, бо ті всі звернені до неї. Його розум, що блукає манівцями в темних лісах, губить її образ, як тільки потягнеться до нього. Але й вона губить і шукає його, хоч він лежить тут, стражденний. В ті дні її гнітило жахливе передчуття, що вони вже ніколи не віднайдуть одне одного до кінця і їхні погляди й душі вже не будуть такі відкриті, як були. Хоч би як обоє прагнули до цього, їх завжди спинятиме й загадково різнитиме спогад: дерева в тумані, відлуння незримих подій, лови привидів.

Ту ніч, коли він уперше спокійно заснув і спав, як їй здавалось, аж надто тихо, вона сама вдихала повітря йому в розтулені уста, аж поки знемоглася. Вранці він прокинувся здоровий. Вороги Габрієлі лихословили: хоч вона й сиділа біля королевого ложа, але небо ще раз явило довготерпіння. Зате лікар ла Рів'єр [79] твердив: герцогипя де Бофор підтримала міцну природу короля, і це було вгодно богові.

На жаль, видужало тільки тіло, але не душа. Гарячка теж минулась не зовсім, та це пусте: безмірно гнітили його смуток і знесилля. Такої втоми він іще не відчував після жодного бою, і навіть смертельний стрибок не лишив її по собі. Але ж діла цього року були вершиною його правління, тож невже нагорода за це — така нехіть, що не піддасться нічому? Марні найкращі театральні вистави, хоч там літають у повітрі феї та дріади, а в дзеркалах з'являються магічні видива, і птахи людськими голосами розігрують комедію, — всі з цього дивуються й сміються, тільки не король. Марні найзвабливіші балети; добірні красуні являють оку нічим не прикриті принади, роблять це, щоб розвіяти меланхолію короля, — може, котрась зуміє. Честолюбно прагнучи зцілити короля, ті дами вигинались перед ним своїми спокусливими тілами так, що жодна складочка плоті вже не зберігала своєї таємниці. Наміри їхні були якнайшляхетніші, але йому вперше в житті не подобались їхні природні чари.

79

Лa Рів'єр Рош Ле Байїф (?-1605) — лікар Габрієлі д'Естре.