Літа зрілості короля Генріха IV

— А як же ви його висвідчите? Треба, щоб його схопили в Луврі, коли тут буде юрба і в неї замішається король, а з ним і я.

Фронтенак остеріг:

— Наш єдиний доказ — його довгий ніж. А нагода його вихопити — це якраз у натовпі, в штовханині.

— Коли ви його схопите, — твердо принадила Габрієль, — то нишком підкиньте йому оцього ось листа. Брюссельський легат дав йому наказ тільки усно. Але треба, щоб на ньому знайшли той наказ чорним по білому, щоб король повірив нам, що хтось наважився на таке.

— Та воно й важко повірити, — зауважив вояк, сам дивуючись. — Миропомазана величність, переможець і великий король… Та хоч би з яким правом він вважав себе недоторканним і в безпеці, ви, пані, не спускайте його з очей. Наказуйте — я корюся.

Така була справа, якою саме клопоталась Габрієль — так клопоталася, що забула й про власну безпеку. І все відбулось так, як вона й передбачала. Король і герцогиня де Бофор десь перед полуднем їхали на конях через Луврський міст; це не звичайна їхня дорога, але один хоче побачити, що станеться, а друга це знає. Попід склепінням брами вони звертають до старого подвір'я, званого Луврським колодязем, довкола нього — всякі контори. Людей, що кажуть, ніби мають у тих конторах якісь справи, варта при брамі пропускає вільно. Коли там з'явилась герцогиня, багато людей кинулись до неї, вигукуючи прокльони, яких їх навчили. Вона завернула коня й від'їхала від короля, юрба посунула за нею, й король опинився на вільному місці. Зостався тільки ще один чоловік, і його вмить скрутили, коли він за п'ять кроків від короля вихопив ножа.

— Величносте! — сказав пан де Фронтенак. — Цього разу ви завдячуєте своє життя тільки герцогині.— Давній сподвижник був дуже схвильований. Жоден придворний не показав би цього. Король зсів з коня. Блідий від гніву, кинувся він бігти до вартівні під брамою, де солдати насилу обороняли від нападників його любу владарку; сукня на ній була вже порвана. Передніх із юрби король наказав повішати. Габрієль попросила:

— Величносте! Як віддяку за ваше врятування, я прошу вас: даруйте цим людям життя. Бо це все одурені. Ваш народ думає інакше.

Анрі не відповів. Він не гаяв часу на втішання чи подяки.

— На коня, пані! — гукнув він, навіть не підставивши руки їй під ногу. І поруч із нею погнав коня через міст, у зовнішню браму. Всій варті наказано супроводити його, але, хоч як бігли солдати, вони відстали від двох верхівців, і тільки пан Фронтенак, що теж був на коні, з голою шпагою в руці, встигав за ними.

До дому герцогині поїхали не зразу: король повертав коня в найлюдніші вулиці й гнав його ще швидше, не зважаючи на людей, і ті мусили розбігатися з підвищеної середини бруку. Хто правував повозом і не встигав швидко звернути, того офіцер квапив ударом і окриком: «Дорогу королю!» Всі бачили, що король блідий від гніву, і питали один одного: «Що сталося?» Жінки помічали на герцогині де Бофор розірвану сукню, і вже з уст в уста побігла поголоска — швидше, ніж спроможен утікати король.

Тільки-но він проїздив, услід йому вже лихословили:

— Оце ж він утікає з нею, бо його хотіли вбити за любовні шури-мури.

— І її разом з ним, — зразу додавав хтось.

— Чи ж то до лиця такий кінець королю, що звався великим?

— Він її кохає,— заперечували молоді жінки. — Ви не розумієте його, бо ви самі дрібні люди й нікчемні чоловіки, — казали старіші, з обличчями, зв'яленими турботою про хліб щоденний, і руками, вузлуватими від праці.

Молоді хлопці, випнувши груди, твердили:

— Дарма, він таки поставить на своєму! І ми всі, бувши ним, так би повелися.

Один священик повторював у різних місцях:

— А все-таки вельможна герцогиня сьогодні зробила більше. — І багатозначно кивав головою, але щоразу щезав раніше, ніж його встигали спитати, що ж саме. Папський легат якнайсуворіше наказав йому стерегтися, щоб його не впізнали.

Та ці слова не змушували людей притихнути й замислитись. Настрій юрби легко міняється навіть серед гамору. Коли король, його кохана й офіцер варти поверталися тією самою вулицею, зовсім не втікши світ за очі й не ведучи за собою підмогу, ніхто вже й словом не згадував про втечу. Ні, той-таки люд посунув услід за ними, декотрі навіть випередили їх, а двоє вхопили за поводи коней, що йшли тепер ступою. Отак супроводив люд свого короля й ту жінку, яку хотів мати своєю королевою, до широкого нового в'їзду в Луврський палац.

Пан де Фронтенак сховам шпагу в піхви, бо чув уже зовсім інакші голоси й дивився в очі найближчим. Ті очі волого блищали. Спочатку в них підбивались тільки лицарські почуття народу; та що далі, то яскравіше загорялося в них обурення. Король сам розпалював його.

— Діти мої! До дому герцогині! — наказав він.

І знову поїхав кружним шляхом. Із дверей майстерень вибігли ремісники. Спочатку вони нерішуче зупинялись: чи в путяще діло ми оце встряємо? Та гнів короля й порвана сукня на його дамі були досить промовисті. І ось уже пролунали перші прокльони на голови вбивць Габрієлі. Почувши це, вона аж похитнулась у сідлі. Анрі зсадив її з коня і ввів у дім.

Під вікнами у неї щось кричали, і вона заткнула вуха пальцями. Коли проклинають її вбивць — виходить, справді ті вбивці були. Темний люд розгадав, що не короля, а її хотіли вбити! Це провіщає розв'язку, і те, про що досі тільки шепотілись таємно, вперше проголошено відверто й голосно: вона має померти.

Анрі спитав:

— Які там іще ваші вбивці, пані? То був мій убивця, а не ваш, а я до такого звик.

Він послав людей очистити подвір'я. А коли повернувся, Габрієлі вже не було в кімнаті. Він подався шукати її, підійшов до зачинених дверей її спальні — власне, їхньої спальні,— вони були замкнені й не відчинились.

— Чуєте? Відповідайте!

Якісь здушені звуки — наче в тканину. Сміється вона, чи що? Він би волів, щоб то був плач. Такого сміху він від неї ще не чув: якби не в тканину, він звучав би різко.

— Я хочу знати одне, — сказав він крізь двері.— Хто повідомив вас, що має приїхати фламандець?

— Угадайте самі,— промовив з кімнати крижаний голос, і вона грюкнула якимись дверима.

Все це вона робила навмисне, аби він пішов. Коли стихли його кроки, їй захотілось повернути його, але вона впала на ліжко, уткнулась обличчям у подушку, і це разом з її спогадами породило в її уяві такий живий образ коханого, що вона заговорила до нього вголос:

— Величносте! Мій високий владарю! Як же погано все обертається!

І в неї нарешті ринули сльози. Вона довго плакала, а виплакавшись, побачила, що лежить на мокрій подушці сама. Вона подумала, що й він, певно, десь зачинився, відіслав усіх, хто прийшов вітати й поздоровляти його, — і коли не лежав, як вона, піддавшись тілесній слабкості, то міряв кімнату своїми широкими кроками, зупинявся, прислухався, чув калатання дзвіночка. А той дзвіночок дзеленчить так настирливо! Коханий! Він кличе нас обох.

Але вона збагнула, що він у своїй уяві не може чути похоронного дзвіночка. Адже до нього не приходила Сагон! Та й легат — кого він остеріг? Не його, й не в ту юдину, коли Мальвецці в Брюсселі вирядив фламандця в дорогу. Як це так, що папський легат, усупереч здоровому глуздові, хоче зберегти життя короля Франції? «Не знаю», — сказала собі Габрієль, схопилася з ліжка й почала напружено думати.

«Мабуть, щось пов'язує легата з королем — щось таке, про що сам король і не відає. Бо легат остеріг не його, а мене, і до того ж заборонив мені казати про це моєму владареві. Вгадай сам, коли можеш, мій любий владарю. Фальшивий лист. Величносте! Коли виймете його з-за пазухи в убивці, то побачите, що це підробка, і з того зрозумієте ще більше. Ви збагнете, як складно й ризиковано було врятувати вам життя цього разу. Ви вже не питатимете: «Які там ще ваші вбивці, пані?»