Літа зрілості короля Генріха IV

За живоплотами почувся гомін. Анрі вже вирішив, що настала страшна для нього година. Але то був лише якийсь невідомий городянин — він добивався до короля з таким запалом і в такому відчаї, що його нарешті впустили до альтанки. Він упав навколішки й почав просити в короля помилування для свого небожа, якого суд засудив на страту. Король уже підписав вирок, він знав обставини злочину, що не дозволяли помилування. Дивлячись на горе цієї людини біля його ніг, він поблід. Якийсь нещасний юнак зійде на ешафот, а ти, король, борешся в душі зі зрадником, щоб він тебе пощадив.

Чоловікові біля своїх ніг він сказав:

— Ви чините так, як слід чинити дядькові. А я мушу вчинити так, як слід чинити королю.

З тої хвилини він відкинув усі вагання. А тоді з'явився Бірон, як його й чекали, і нітрохи не перемінився душею, як і передбачали теж. З-за живоплотів стежили, як вони вдвох крокують алеєю: король тихий і рішучий, маршал — у нестямній люті через несправедливу підозру, а найбільш через те, що його обеззброєно. Він то гатив кулаком у свої невинні груди, то нарікав на віроломного Роні, що так зрадив ного.

— Може, і я вас зрадив? — спитав Анрі, і затятий брехун затнувся.

Тоді король обняв його, показав жестом, що вони самі, тож хай маршал довіриться йому.

— Я? — вигукнув Бірон. То був голос похмурої одержимості.

Всі побачили, як вони виходять: один був веселий, а другий аж душився від нестерпних образ. За обідом, у присутності всього двору, Бірон сидів навпроти короля, і мова йшла тільки про обложене Остенде. Анрі сказав: його брат, король Іспанії, разом з іспанськими міністрами мусять тремтіти зі страху, що він покарає своїх зрадників. І тоді Іспанія дуже скоро програє війну у Фландрії. Бірон поглинав страви й затято мовчав, але читати його думки було нелегко. «Посмій-но! — промовляло його почервоніле обличчя. — Для своїх дворян ти вже не король. Скликай свій простолюд: побачимо, чи захоче він віддавати життя за тебе, як ми колись віддавали».

Після обіду Анрі повів бідолаху в той самий садочок. Він боровся за людську душу так, немовби ще ніщо не пропало; а та душа вже відмерла.

— Пане маршале, отямтеся! Це ж ви, а ось перед вами ваш король Анрі. Ви не знайдете іншого короля, що любив би вас. Забудьте про всі докази, що має проти вас герцог Савойський, забудьте про обіцянку мовчати, якою вас переслідує Іспанія, забудьте їх! Я забуду все після першого вашого щирого, вільного слова.

Але Бірон уже не був вільний. У Ліоні, попри весь свій гнів і пиху, він, може, ще був такий. А тут він поривається до своєї долі, хоч і не вірить у неї: він застиг, уражений німотою і вже звернений обличчям до ешафоту. Анрі все відтягував: ще чверть години, ще чверть… Нарахував чотири чверті — кінець. Ні, додав ще й п'яту. Тоді раптом урвав мову на півслові, опустив руку й швидко пішов у дім. Там він замкнувся з Роні й королевою.

Міністр заради безпеки держави вимагав провинної голови, але багато говорити не потребував; найзавзятіша була королева. Її чоловік збирається пощадиш зрадника; це його діло, коли він хоче позбутися трому, але Марія Медічі на таке не згодна. Вона знає, що колись король на випадок своєї смерті обрав цього самого Бірона, щоб той захистив його коханку та її незаконного сина. Коли він не вміє вибирати довірених осіб, то чого за це має поплатитись Марія? Свого сина, дофіна, вона виростить сама — як регентка.

Нарешті це слово вимовлене — регентство. Марія знає його будь-якою мовою. Проте в найважливіших для неї питаннях вона вже висловлюється французькою — не дуже приємно для слуху, зате влучно. Анрі розуміє, що тут уже сподіваються на його смерть і розрахували, що робити після неї. Він лиш тимчасово ще на цьому світі. Померти, негайно померти мусить друг його юності, супутник на крутому шляху до трону, супутник його сторіччя, вже минулого. Це не дуже приємне для слуху — незалежно від чужинчиної французької вимови. Те, чим йому тичуть у вічі,— необхідність, природний закон; і все ж у нього холоне серце.

Життя міняється надто швидко для того вразливого віку, в який він уже вступив. Зостатись зовсім самотньому, посилати на смерть останніх, перше ніж і він піде за ними, — і так негайно? Ну, про чужинку шкода мови. Але…

— Пане де Роні, що скажете ви?

— Величносте! Маршал Бірон більш не може мати сумнівів щодо ваших намірів, тож напевне втече. Треба його взяти під арешт.

— Зачекаймо до півночі,— вирішив Анрі.

Того вечора грали в карти. Нарешті товариство розійшлось, але Бірон зостався з королем — без запрошення. Анрі бачив, що цей чоловік і не думає про втечу. Якщо його розум не потьмарився зовсім, у цю годину він напевне проясниться. Від цієї надії в короля аж серце забилося. Ще раз він заклинально нагадав про давню дружбу, та у відповідь зустрів сухий погляд, побачив уста з печаттю мовчання; і ось вибило північ.

Анрі відвернувся, помалу, нога за ногою, рушив до свого кабінету, ще повагався, зачиняючи за собою двері. Ще хвилина тяжкої муки, і він знову відчинив їх. Бірон стояв непорушно, скутий своїм божевіллям.

— Що ж, бог із вами, бароне Біроне, — Анрі назвав його по-давньому, як протягом двадцяти років спільних небезпек і знегод. Та ніхто вже цього не чує — Ви розумієте, що я сказав?

Ні.

Тут-таки в передпокої Бірона взяли під арешт. Він незграбно вдав, ніби вважає це за поганий жарт, і далі грав роль оббреханої безвинності — і в Бастілії, де якийсь чернець іще раз наказав йому мовчати про все, і на суді, попри всі наочні докази і власноручні його листи, що виказували провину. Він сторопів, побачивши ті листи, і все ж розлючено відмагався від них. Він розраховував, що тиск із боку змовників та чужоземних держав змусить короля відпустити ного. Його спільники сильні й сміливі, судді побояться їхньої помсти й не засудять Бірона. Серед них самих є прибічники давньої Ліги, а вона тепер ожила, ніби єретик ніколи не перемагав її, ніби років правління цього короля й не було зовсім.

На шляхах знову стало небезпечно, шість сотень родичів оскарженого приїхали з Гасконі, озброєні банди чинять напади. Того викажчика, що подав письмові докази, вбито в самому Парижі, хоч його й охороняли, і вбивцям дали втекти. Королю Анрі потрібна вся його велика відвага; для того, щоб судити зрадника, — ще більша відвага, ніж для відсічі ворогові, якби той удерся до країни. Ворог буває найстрашніший тоді, коли він здалеку підриває країну, підготовляє завоювання грішми, друкованими пасквілями, розпалюванням внутрішніх чвар.

Анрі мусив це пережити: всі його досягнення, умиротворення й розквіт королівства все ж не врятували його від того, що йому тоді довелось покинути свою столицю й вичікувати за її мурами, з ногою в стремені. Не зрадник, а король мусив утікати. Свого міністра Сюллі він наполегливо остерігав, щоб той не дався в руки змовникам, бо тоді вони скористаються ним як заручником за Біронове життя. Роні, звичайно, вжив заходів остороги і, напевне, по-своєму розважив, що тільки неправедне діло може спиратись на злочини, — адже вони не мають коріння. Виростає і вкорінюється тільки велич, тільки володіння, і те, й друге дбайливо виплекане, і плекав його найкращий слуга. Та хоч би як багато міг здійснити такий міністр, королівство належить не йому. Його велич — це велич його владаря, а він сам у найгіршому разі може попасти ворогам у руки. Один лиш Анрі тоді, з ногою в стремені, осягнув ненадійність, тимчасовість усього свого набутку та й самого свого життя. Поки що він його зберігає,— а на те, що далі, розраховують дурні. Те, що він пережив у ті дні,— це нескінченні дванадцять опівнічних ударів годинника.

Там, за містом, він приймав родичів в'язня, говорив з ними лагідно й співчутливо, як уповноважений правосуддя й державної необхідності, в яких він неспроможен змінити нічого. Відмовив їм, не давши взнаки, чого він боїться й чого справді міг чекати, — насильного звільнення в'язня, відвертого бунту столиці. Настрій люду був достатньо підготований для цього. Бірон — добрий католик, за те й страждає. По місту ходив зворушливий лист; Бірон його ніколи не писав, але в ньому висловлював королю все, що могло викликати до того ненависть. Добрий католик у в'язниці не пам'ятав навіть отченаша, зате вдарився в астрологію, бо дуже хотів жити, та його й запевняли, що смертного вироку не буде. Король слабкий, страх зломить його. Судді його тремтять уже й тепер.