Літа зрілості короля Генріха IV

Все це було не нове, і найменше — дядько, який нібито настановляв пап; та що таке папа, чи Медічі він, чи ні? Знаряддя Іспанії. Коли Анрі скориться, він зрадить своє королівство, а життя аж ніяк не врятує.

— Ви мені радите повернути до країни єзуїтів, щоб вони мене не вбили.

Марія обурено заперечила. Як вірити їй, отці єзуїти були найм'якосердіші люди, життєрадісні, люб'язні, скромні, чужі будь-яких інтриг. Хай він тільки спершу познайомиться з ними. Двічі-тричі поговорить — і тоді сам упевниться, в чому його добро.

Анрі змусив себе засміятись і сказав, аби мирно скінчити розмову:

— Що ж, коли вони не вбивають тиранів, мені нема чого їх боятись. Нехай собі лишаються там, де й були.

І все ж обоє — й сам він, і королева — знали, що ніж загрожує йому весь час. Але не казали цього. Щоб він її зрозумів, Марія ще згадала про Біронову страту та її наслідки. Саме вона вимагала смерті зрадника, і вона ж таки тепер нагадала королю, який самотній він став відтоді. При його власному дворі більшість гадають, ніби його мучить каяття, звідси і його хвороба торік у липні. Йому урвався терпець, і він вибіг, але ще гукнув через плече:

— Я захворів від несвіжих устриць, а не від каяття! Це така правда, як те, що Бірон був зрадник!

Марія Медічі стояла, дебела й огрядна, з тупим обличчям і бездумними очима, і тим дивнішим здавався весь її владний тон, а надто останні слова:

— Ви ще спізнаєте каяття, коли всупереч моїй раді пошлете свого Роні до Англії.

Він вибіг і звів дух тільки у саду. Там він і дожидав свого найкращого слугу — пора вже було почути розумне слово. Він хотів дати маркізові де Сюллі свої настанови перед подорожжю до англійського двору. Він не скаже йому, що не дужо покладається ні на короля Якова, ні на його прихильність. Часи Єлизавети не повернуться. Йому самому доведеться вростати в це сторіччя. Якби ж це можна було зробити, не зрадивши себе!

Роні наполягатиме, щоб він після свого маршала Бірона завдав тепер рішучого удару іншому давньому сподвижникові — Тюреннові, герцогові Буйонському. Цей державець-протестант обливає короля багном перед усією протестантською Європою, твердить навіть, ніби Анрі у згоді з папою готує нову Варфоломіївську ніч. Анрі ще раз викладе перед міністром свої найгірші побоювання: що їхні власні протестанти ввійдуть у спілку з Іспанією. Роні відповість, що це неможлива річ. Він уже не раз відповідав так. Що таке Іспанія? У Брюсселі на честь інфанти живцем поховали якусь жінку. З тими, ким гидує весь світ, не стане змовлятися навіть Буйон, хоч він і заслуговує долі всіх зрадників.

Анрі передбачає слово в слово все, що зараз казатимуть і він, і Роні: вони ж знають один одного. Обидва мають викласти один одному чіткі думки, хоч, може, й не завжди слушні та достатні. А насамперед — вони діють заодно; і саме тоді, коли на короля з недовірою дивляться його протестанти, він зі своїм начальником артилерії громадить зброю — навіщо? Рятувати їх. Свободу совісті в усій Європі врешті-решт доведеться захищати зброєю, бо інакше це королівство пропало: воно може існувати лише в духові та істині або зовсім не може.

Від невідступних думок і хода швидша. І враз Анрі зупиняється. Що мала на увазі королева, коли говорила, що він спізнає каяття? Звідки вона знає про Якова й про навислу над ним небезпеку? Марія Медічі не може похвалитись розумом. «Як і привабливістю», — майнула в нього думка десь аж на дні свідомості. Проте його тривожить така видима невідповідність між її обмеженим розумом і тими натяками, що їх вона кидає. Звідки такі знання — чи, може, завчений урок? На чию підказку вона його остерігає? В майбутнє зазирає не вона. Про те, що станеться, найкраще знає той, хто сам збирається діяти.

Треба наказати, щоб королевині листи розпечатували. Це буде нелегко робити, бо генеральний поштмейстер на її боці. Ла Варенн так само завзято клопочеться щодо повернення єзуїтів. Ну, цей, можливо, хоче в такий спосіб затерти своє не дуже почесне минуле; але Бассомп'єр? Отой цікавий попутник? І всі інші, що тільки й стежать, куди вітер віє. Анрі відчуває круг себе змову, якій не даси ради катівською сокирою, бо зрада відбувається в думках, шляхом мовчазного порозуміння. Чи, може, вони вже б'ються між собою об заклад про те, яка смерть спіткає його? Природна — як, наприклад, від несвіжих устриць? Чи від кар божих, із яких одна — каяття, а друга — ніж?

«Королева говорила про «свого» дофіна. Вона розраховує на регенство при малолітньому синові після чоловікової смерті. Навряд чи вона бажає, щоб мене не стало, — сьогодні або завтра; просто готується. Вона ще остерігає мене цілком щиро. А втім, вона не наділена підступним розумом її старшої родички, та й не має тих незліченних фрейлін, за допомогою яких стара Катерина правила своїм двором. Та однаково тут сновигає привид тієї Медічі, в'язнем котрої я був. Про мене, хай Лувр буде домом розпусти. Менше подобається мені те, що він схожий на бочку з порохом. A! Ось і мій начальник артилерії».

На парадних сходах перед величним і пишним фасадом палацу з'явився маркіз де Сюллі, теж гордий і пишний. Він уже причепурився для ролі надзвичайного посла, яку збирався доручити йому його владар. В його ході відчувалась надзвичайна гідність. «Іде як на дибах, — помітив Анрі.— Ще дитиною, за однієї незабутньої нагоди, я бачив, як отак виступав герцог Альба. І тоді, й тепер винні, певне, як пиха, так і постійне сидіння за столом, хоч Альба був паскудна людина, а Роні — найкраща в світі». Навіть від блідого, розсіяного світла в саду міністр кліпав очима: від надмірної роботи вони стали надміру чутливі. Його оздоби виблискували на сонці — він, за давньою модою, носив ланцюжки та застібки з самоцвітами, а на капелюсі — коштовний медальйон із головою Мінерви в шоломі. Коли він з'являвся на люди в такому віджилому, з минулого сторіччя, уборі, з нього часто посміювалися, щоправда — тільки за його спиною, бо він був вельми могутній.

«Справді, ми трохи-таки застаріли, — відзначає Анрі.— Відколи ж це? Дарма, в нас у запасі є ще не одна новинка. Якщо й доведеться мені допустити в королівство отців з Товариства Ісусового, вийде з цього не те, що вони гадають».

Постать біля ліжка

Того літа король слухав проповідника, новітня манера якого здавалась йому двозначною; та хай там як, а вона була гідна подиву. Захоплення всього двору, а особливо дам, змусило Анрі пильніше придивитись до пана де Саля [94] , хоч повінь його слів омивала розіп'ятого Христа пахучими водами, а зранене й закривавлене чоло сповивала квіточками та пташечками, геть усуваючи жахливі сліди мук. Справді, його обличчя втрачало суворість страждання й робилось принадним, як у самого цього священика-дворянина, що його єзуїти підіслали до короля Франції з Савойї. Франсуа де Саль не належав до їхнього ордену, він тільки дуже приємним способом підготовляв для них грунт. У нього були очі з поволокою й білява борідка. Хто його слухав і бачив, той мусив винести враження: ніщо страшне нас на тому світі не чекає.

94

Саль Франсуа де (1567–1622) — з 1602 р. женевський єпископ, автор низки теологічних праць, причислений до лику католицьких святих (Франціск Салезький).

Незабаром король захворів; то був уже другий напад тієї самої тілесної недуги. Під час першого його виходила герцогиня де Бофор, доглядаючи день і ніч. А тепер він зліг у дорозі, в місті Меці, і при ньому був самий лише ла Варенн. Можливо, ла Варенн має особливий привілей бути при ложі недуги високих осіб; у кожному разі, він уміє використовувати такі нагоди. В Лотарінгії вже угніздились єзуїти, і він приводить двох — патера Ігнаціуса й патера Котона [95] , що згодом стане королевим духівником. Цей другий дурний і тому хитрий — а може, навпаки. Він тільки й знав бідкатися, дивлячись па страждання його величності, і не міг придумати нічого кращого, як нагадувати королю що треба покаятись перед смертю. Принаймні це буде природна смерть, і королю вже не треба боятися ножа, тому він має дякувати небу.

95

…патера Котона… — Котон П'єр (1564–1626), французький єзуїт, був певний час духівником Генріха IV.