Літа зрілості короля Генріха IV

— Величносте! — почав він. — Я не знаю, що мені діяти.

— Ти, Агріппо?

— Я. А хто ж іще? Один мій приятель з Парижа розкрив мені імена змовників і навіть прислав їхні листи, з яких видно, що вони зазіхають на життя вашої величності.

— Давай ті листи мені!

— Саме вам? Величносте, іспанський посол заплатить мені більше, коли я повідомлю його, що цю змову розкрито. Та хоч я завжди полюбляв грошики, як вам відомо, але добувати їх, злигавшися з ворогами моєї віри й мого короля, не буду нізащо.

— Волієш почекати, поки вбивці доберуться до мене? Чи якої плати ти від мене жадаєш?

Так докірливо Агріппа не дивився на нього ще ніколи. За ці хвилини він наче підріс на три дюйми.

— Ніякої. Я подбаю навіть про те, щоб ви не розпізнали цих людей, коли вони з'являться вам на очі.

— Тоді я не повірю тобі, що мені загрожувала небезпека.

— Як накажете, величносте, — закінчив Агріппа своїм звичаєм, зухвало й водночас насмішкувато. А незабаром по тому прибуло кілька іспанських дворян — за дорученням дона Філіппа, щоб запропонувати королю Франції, який облягав свою столицю, руку інфанти. Анрі, що жадав миру зі своїми підданими, поквапився прийняти цих посередників. До нього привели тільки першого з них, тримаючи за обидві руки, — ліворуч хтось інший, але праворуч Агріппа, що вдавав, ніби то вияв невимушеної люб'язності, але насправді стискав зап'ясток посла дуже міцно. Анрі все зрозумів. Він швиденько спровадив фальшивого посла і навіть не спитав, що сталося потім з ним і з рештою. Своєму Агріппі д'Обіньє він не пропонував нагороди за врятоване життя і вже й поготів не подякував за науку, як слід бути некорисливим, прямодушним і непохитно відданим своїй справі.

Він гадав, що йому самому, на жаль, ота зрадливість рокована богом, бо його обрано врятувати королівство. «Я шаную бога, — так виправдовував він свою зрадливість, а це нелегко навіть перед всевидцем. — Я корюсь йому навсупереч пам'яті своєї матері, адмірала й усіх наших борців за віру, навсупереч науці пасторів, незважаючи на цілий мільйон жертв релігійних війн». І його душу в ту мить охопила нова, жахлива самотпість. «Ні давні друзі, ні наша партія, ні укріплені міста, де ми мали право молитись, ні навіть ти, приморська Лa-Рошель! Ні одностайність з моїми одновірцями, ні псалми в бою, — ніщо не може спинити, коли кличе королівство. Бо королівство — це щось більше, ніж переконання чи намір, більше навіть, ніж слава: це живі люди, як я», — так запевняв він себе. І справді відчував у ту мить: він урятований!

Живі люди але я на власні очі бачу, як декотрі з них там, за мурами, грішать, проти природи! Ось до чого вони доходять, як тільки король утрачає змогу втримати їх на шляху людською обов'язку! І я їх утримаю: тільки це може дати мені спасіння перед богом і людьми».

— Що ж, приймімо обох нечестивців, — сказав він, маючи на увазі зустріч з кардиналом Паризьким [17] та архієпископом Ліонським [18] . Він називав їх нечестивцями, щоб зміцнити свою віру в королівство, бо таким, як вони, до нього байдужісінько. Взявши понад тисячу дворян, опівдні одного серпневого дня він поїхав до певного монастиря за мурами обложеної столиці; туди приїхали до нього й посли. То були достойні й значні пани, вони поки що не зазнавали ніяких нестач, так само як і весь їхній почет. Вони вклонились королю, проте не занадто низько: обложеній столиці це ще не було потрібне, як судити по її послах. Так статечно, як вони, король триматись не міг: занадто густий був натовп круг нього. Він сказав їм:

17

Кардинал Паризький — П'єр де Гонді (1533–1616), колишній єпископ Лангрський, умів пристосуватися до кожного з королів, що зміняли один одного на троні Франції.

18

Архієпископ Ліонський — П'єр д'Епінак (1540–1599), запеклий ворог гугенотів, прихильник Ліги, підтримував домагання Генріха Гіза. Згодом вигнав Генріх» IV.

— Не дивуйтеся, що мені так мнуть боки. В бою буває й гірше.

Він, звичайно, бачив, що вони хочуть тільки виграти час, поки Майєнн діждеться підкріплень із Фландрії й зніме з Парижа облогу. Їхні переговори з королем мали тільки стримати голодний паризький люд, щоб він не збунтувався. Зате обидва єпископи були переконані, що голодна смерть кількох тисяч простолюду так само байдужа йому, як і їм самим. От тільки чи може він визнати це відверто — він, що так дорожить славою улюбленця народу! Обом сторонам здавалося, що найрозумніше буде пильно дотримати всіх формальностей, тому король зажадав від послів письмових повноважень, і вони вручили їх йому. Там було написано, що панове кардинал і архієпископ мають поїхати до «короля Наваррського», аби вблагати його, щоб він погодився на замирення в усьому королівстві, а потім до герцога Майєнна, щоб і той подбав про це. Пусті слова — і зневага до королівського сану.

Анрі звернув їхню увагу на те, що «король Наваррський» аж ніяк не владен дарувати Парижеві й Франції мир. Проте він хоче миру й спокою, а не суперечки за титули. Він навіть запевняв, що ладен віддати за це палець, а тоді доклав і другий. Одного пальця була для нього варта битва, а два він обіцяв за загальний мир. Обидва духовні дипломати вирішили, що він мастак у лицемірстві, і це піднесло його в їхніх очах.

— Та ні! — вигукнув він раптом, ще дужче здивувавши їх. — Ні! Париж марно чекатиме загального миру, поки в його мурах панують страх і голод. Бо чого варті самі безпредметні слова про мир! Не годиться, щоб Париж і далі голодував. Я люблю свій Париж. Він мені як найстарший син. — Таким способом він викрив фальш їхнього мирного посольства; але не кожен викритий відразу помічає це.

«Він колись був у Парижі в'язнем, ось що він пам'ятає,— подумали обидва посли. — Він називає себе батьком цього народу, та досить однієї поразки, і він знов опиниться за ґратами й більше не вийде на волю живий». А коли він ще на додачу порівняв себе зі справжньою матір'ю на суді в царя Соломона [19] й сказав, що воліє зректись Парижа, ніж відкопувати його з-під трупів, щоб потім заволодіти ним, — вони тільки перезирнулись у захваті, змішаному з іронією. А тоді спробували ще перевершити його в майстерній брехні. Вдали, ніби мають сумніви щодо його військової сили і щодо тривкості його перемог і сподіваються повороту в ході подій. Коли Париж здасться йому до встановлення загального миру, Майєнн з іспанським королем знов візьмуть місто й жорстоко його покарають.

19

…порівнював себе зі справжньою матір'ю на суді в царя Соломона… — Персонаж з біблійної легенди, до якої не раз вдавалися письменники (зокрема Б. Брехт — «Кавказьке крейдяне коло»). За цим переказом, дві жінки обстоювали материнське право на одне й те ж дитя. Мудрий цар Соломон розсудив їх так: нехай дитину розріжуть навпіл, і кожна візьме собі половину. Справжня мати з жахом зреклася своїх прав, аби дитя лишилося живе. Так з'ясувалася правда.

Але в цю мить посли побачили несподіване. Побачили воїна, на якого перед їхніми очима зійшла благодать величі. Вони вже не розуміли, хто тут промовляє і з яких висот. Він присягається, уриває сам себе, сам наляканий своєю присягою, але повторює ту присягу ім'ям бога живого.

— Ми їх розіб'ємо!

І тисяча його дворян підхопили безладно, але куди гучніше, ніж лунав би зграйний хор:

— Ми їх розіб'ємо! Присягаємось! Поки бог є на небі, такої ганьби не стерпимо!

Вражені посли збагнули, що перед ними — посланий небом ворог їхнього світу, що це навсупереч безсилому повелителеві країн і народів, навсупереч нелюдській всесвітній владі Габсбургів заявляє про своє право справжня, жива велич. Щоб у таке повірити, треба його побачити на власні очі. В житті майже все відбувається не на замовлення — це тільки високопоставлені недовірки привчилися так думати з власного щоденного досвіду, і через те вони вважають кожного можновладця за облудника і таким його й приймають. Та цих двох тепер мов громом уразило: весь образ світу захитався в їхніх очах, бо вони спізнали справжню велич. А втім, велич — занадто слабка назва для всепереможної благодаті божої, як і самі ми слабкі перед богом та його благодаттю й далекі від них. Досі ці два князі церкви ніколи про це не задумувались, поки не спізнали цього на собі: воїн, на якого перед їхніми очима сходить благодать величі.

З тої хвилини Анрі на цих переговорах тримав своїх супротивників у жмені. Після миті високого осяяння він щедро користався зі своєї переваги над ними. Він уже не сприймав їх поважно, а зажадав, немов якоїсь дрібнички, щоб Париж здали йому протягом тижня. Величчю не можна надуживати, не можна її марнувати, бо благодать сходить на нас рідко, та й взагалі — чи не краще трохи піддурити цих добряг, ніж силувати їх схилятися перед величчю.

— Я даю вам тиждень, мої любі. Коли ви волієте зволікати зі здачею міста, поки у вас зовсім скінчиться продовольство, — що ж, буде для вас остання вечеря, а потім — зашморг.

— Так немилосердно жоден французький король не поведеться зі своєю столицею й жоден християнин — з двома слугами господніми.

— Що ж, покладіться на це.

— Знов же страшно: чи не вишлють до вас потім нас-таки обох, тільки вже з зашморгами на шиях.

— Ну, то здайте мені місто негайно.

— Якщо іспанці та шістнадцятеро це почують, вони повішають нас.

— Ну, то чекайте на Майєнна та на підкріплення з Фландрії.

— Але ж ви, величносте, можете врешті-решт перемогти, і тоді нас іще певніше повісять.

— Ну, тоді поклопочіться про здачу міста.

— Величносте! Ви ж забудете про нашу послугу й віддасте нас на поталу людові.

— Ну, то полиште йому здихати з голоду.

— Величносте, у вас хибні відомості. В Парижі ще ніхто не голодує.

— Ну, тоді хай нам і далі так добре ведеться. На цвинтарях є ще багато чого, та й дітей удосталь лишається без нагляду, коли мати зомліє від кволості.

На це вони, хоч якими зухвалими були досі в думках, не наважились відповісти — тільки понурили голови. Вони просто-таки втратили грунт під ногами, і тому їм здавалося, що король обморочив їх. «Так, він побавився з нами в запитання й відповіді, за взірцем славнозвісної сцени з Рабле, отого жартуна й фігляра. Такий самий і цей король, і він глузує з нас у вічі». Їхня гідність де й поділась, вони остаточно розгубилися. Король не дав їм змоги отямитись, а навпаки — добив їх. Останні слова він вимовив уже не швидко й недбало, а з притиском і вагомо, як суддя.