Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Під'їхав. Спинив свого коня поруч із другим, нахилився до вершника:
— Бельгард! Прокинься! Що ти хотів зробити?
— Супроводити вас, величносте, коли вам більше не бажатиметься бути самому.
Анрі здивувався, почувши ввічливий, спокійний голос. «Як? Його буря не зачепила, тільки мене вона пошарпала? Хай би хоч недовіру відчув, цього я маю право жадати».
— Старію я, — сказав король, коли вони рушили далі.— Це помітно по тому, як мене останнім часом зустрічають жінки. Одна, хоч вір, хоч ні, покинула мене за столом, накритим для двадцятьох відсутніх гостей, а сама вислизнула з дому й утекла.
— Ти сам хотів цього, Бляклий Листе. Я неодмінно мав побачити твою кохану, а ти радий був показати її мені хоч і в купелі. Вона й справді біла й рожева, як ти її змалював. Не так рожева, як біла, — теж правда. Ніколи ще я не бачив чогось такого білого, осяйного, і ніколи ще самий вигляд жінки не обіцяв мені стільки щастя. Як жаль, що я старий…
Усе це говорилося із щирим смутком — або ж із дуже талановито вданим. Слухаючи, Бельгард усе дужче впевнювався у власному щасті, бо його щастя було дійсністю, а не порожньою обіцянкою.
— Правду кажете, я щасливий, — гукнув він угору, до безшелесних верховіть. І зразу почав півголосом: — У мене найвродливіша в світі кохана, я перший стайничий Франції, мені тридцять років, я непоганий на вроду, і вечір такий погожий. Я маю честь їхати поруч короля. Величносте! Ви б хотіли відняти в мене мою прекрасну подругу, і це була б щонайбільша честь для вашого придворного. Але Габрієль д'Естре кохає мене, і вона зраджувала б вас.
— Вона тебе забуде, — так само тихо відказав Анрі.
— І все ж таки я зостануся для неї першим, — заперечив Бельгард. — Ми покохали одне одного ще при дворі покійного короля, коли їй було шістнадцять. Король звелів нам танцювати вдвох, убраними в однакові кольори. Дуже добре, що ми тоді не піддалися взаємному жаданню. Хоч я й не доторкнувся до неї, та однаково вона була призначена мені, а не кардиналові де Гізу і не герцогові де Лонгвілю [26] . Втеча короля з Парижа розлучила нас на три роки, і я зустрів її знову завдяки чистій випадковості. Та хіба таке буває випадково?
26
Де Лонгвіль Анрі (1568–1595) — губернатор Пікардії, супротивник Ліги.
«Надто поважно ти про це розводишся, — хотілось вигукнути Анрі. Надто поважно й довго». Але він змовчав. Чим темніше ставало в лісі, тим самозабутніше поринав Бельгард у спокійне сп'яніння своїм щастям.
— Мені кажуть — вона в Кеврі. Я поїхав туди — і хто ж стоїть серед зали? Ми глянули одно на одне — і все вирішилось. Вона дожидала мене три роки, я лишався для неї першим. Тітка наглядала за нею, я підплатив тітку, і тої ночі двері до її кімнати зостались не замкнені. Сходи в одній з ажурних вежок ведуть нагору до бічного крила, і там я з нею спав, — докінчив Бельгард; його протверезило саме це слово, і він замовк, мабуть, міцно стиснувши губи.
— Це все? — спитав Анрі, якось дивно пригнічений, хоч це все ж таки була кумедна історія — як підплачують тітку й сплять із небогою.
— Я й так сказав забагато, —
зауважив коханець Габрієлі. Те саме відчував Анрі: йому було соромно, що він усе це почув. «Щирі зізнання того, кого я збираюсь пограбувати, засоромили мене». Бо він уже забув, як допіру, в хвилину ясновидіння, ладен був піти на що завгодно, на будь-які приниження, на добровільну сліпоту, на муки сорому, аби тільки домогтися свого.Вершники виїхали на галявину — ту саму, звідки почалася їхня пригода; вона була залита місячним сяйвом. Кожен ураз побачив, що другий поважний і блідий; і тоді Бельгард у цій глибокій самоті заговорив як придворний.
— Величносте! Не вимагайте, щоб я хвалився своєю молодістю, — попросив він. — Щасливий король і в сорок років молодий. А я… сьогодні, може, останній день щасливий.
— Ти чогось дуже жовтий, Бляклий Листе. Навіть місячне сяйво цього не приховує. Крім молодості має вагу здоров'я. Тобі треба поїхати на води, Бляклий Листе.
Чарівна Габрієль
Де б не був Анрі, завжди й усюди йому треба стерегтися ворогів. Одного дня між двома ворожими арміями прокрадається якийсь селянин. З лантухом соломи на голові йде він чотири милі лісом, виходить до замку Кевр, через міст входить па подвір'я, і там його гукає служниця:
— Стій, діду! Кухня з заднього боку.
Їй щось тицьнули в жменю, вона вкрай здивовано розглядає ту річ і врешті виконує те, про що її пошепки попросили. З дому виходить Габрієль д'Естре.
Boна бачить низенького селянина, сивобородого, згорбленого; темне зморшкувате обличчя, як звичайно в простолюду.
— Чого тобі?
— Я приніс панночці звістку. Тільки не скажу, від кого, — той пан не хотів.
— Кажи або йди собі.— Габрієль уже сама повернулася, щоб іти. Але вона вчасно помітила жвавий і розумний погляд старого. «Чи це справді селянин? Де я вже бачила ці очі?» Правда, тобі слід було першого разу краще роздивитися їх.
— Величносте! — скрикнула вона, злякалась і додала стиха: — Який ви бридкий!
— Я ж казав, що прийду ще.
— В такому вигляді! Невже я не гідна того, щоб ви з'явились у шовку й оксамиті, з почтом?
Анрі засміявся в сиву запилюжену бороду. «Ага! Я був застарий для неї. Цей селянин старіший, ніж узагалі може бути король. Коли так, то я вже щось виграв. Ще трохи, і вона вирішить, що я вродливіший, ніж Бляклий Лист, коли я прибуду з усією помпою».
Габрієль неспокійно озиралась на дім, та у вікнах поки що не видно було нікого.
— Ходімо! Я покажу вам ставок, де коропи.
Вона побігла попереду, і Анрі пішов за нею, широко ступаючи. Обоє зайшли за дім. Анрі посміювався в бороду. Вона вже пишається залицяльником-королем і нізащо не хотіла б показати його своїй рідні в подобі брудного селюка. Успіхи є.
За будівлями сад незабаром почав спускатися в діл, тож і добре: їх не буде видно. До ставка вели між кущів широкі сходи, засипані жовтим листям. Раптом Анрі двома-трьома стрибками збігає аж униз. Випростаний, уже не схожий на селянина, він стоїть там і чекає, що Габрієль не йтиме, а пливтиме, як тоді, коли вона, ступаючи на верхню сходинку, ввійшла йому в серце.