Літа зрілості короля Генріха IV

Тільки доступитись

Ескоман, дама легких звичаїв, цілий рік намагалась урятувати життя королю Анрі. Він багато кохав, і його останнім, не відомим йому другом була жінка, що теж багато кохала.

Вона була ще білявою, а не сивою, як трохи підфарбується, і принади її ще не зовсім зів'яли. Багатьом зовсім юним хлопцям вона подобалась, заради неї вони ходили до лихварів. Але прожити на кошти неповнолітніх важко. І вона вирішила за гроші надавати своє помешкання іншим жінкам з їхніми випадковими кавалерами. Найбільший зиск бував над ранок, коли зачинялись танцювальні та гральні зали й з різних причин такі парочки лишались безпритульними. Ескоман здебільшого приходила додому сама; та коли їй щастило привести до своєї спальні таку пару платних гостей, тоді вона, вбрана, як статечна дама, сиділа в себе на кухні. Вона ні на що не скаржилась. Вона вважала, що загалом життя влаштоване так, як слід.

Інколи випадок бував ще зичливіший до неї. Вже на світанку хтось стукався з вулиці в двері. Ескоман гукала з вікна, щоб зачекали. Тоді хутенько будила пожильця, що наймав у неї другу спальню, й просила його перебратись із ліжка на кухню. Той, що жив у неї торік, не змушував довго просити себе. Він був поступливий, послужливий чоловік і дужче любив читати, ніж спати. Він забирав із собою свої книжки. Поки клієнти користались його ліжком, пожилець заглиблювавсь у поважні речі. Товариство особи жіночої статі з неприкритими принадами ніколи не відвертало його уваги. І все, що робилось у помешканні, його нітрохи не цікавило. Ескоман зі своїм багатим досвідом уміла розрізняти вдавану байдужість і щиру; його байдужість не викликала в неї сумніву. Пожилець був високий і дужий чоловік, а такі звичайно бувають цнотливіші від маленьких і хирлявих. Та оскільки він не виявляв цікавості до її справ, вона зацікавилась його справами.

Коли його не було вдома, вона подивилася, що це він так ревно вивчає. То були насамперед писання якогось Маріани з Товариства Ісусового. Латини вона не розуміла і, коли одної ночі обоє знов опинилися вдвох у кухні, почала обережно випитувати його. Він відповідав охоче — видно, давно стримував бажання з кимось поділитися. Все, що він читав, стосувалось нашого права вбивати тиранів. Ескоман ніколи не чула про таке право, та й не вірила, що якийсь благочестивий отець може дати його нам. Але ім'я того тирана, про якого йшлося, було їй відоме: проповідники часто називали його. «Єгипетський тиран», — так чудно казали вони, хоч мали на увазі короля Франції. А той, навпаки, виявляв вільнодумство й не карав їх. Ескоман стояла за волю, бо й ремесло її потребувало волі — з більшими підставами, здавалось їй, ніж ремесло отих злобливих проповідників на амвонах або крикунів на вуличних перехрестях. Родичі цієї дами легких звичаїв були селяни. Одному з її братів король купив нову корову, а двоюрідному братові, що був колись її женихом, допоміг грішми.

Вона вважала короля хорошою людиною. Та це ще не означало, що її пожилець поганий. Хиба його в тому, що він бере близько до серця чиїсь чужі чвари, ніби вони його близько обходять, хоч насправді вони бозна-які далекі від його простої, немудрої душі. Дама легких звичаїв умить розгадала його й не раз пробувала навернути до жінок, та, на жаль, марно. Вона була певна: якби завдати добрячої роботи його повнокровному тілу, то дух його дуже скоро збувся б тієї згубної одержимості. Одначе він вибрався з помешкання, пояснивши, чому. Він хотів поїхати в рідні краї, щоб признатися святим отцям у своєму надприродному призначенні. Нехай вони схвалять його намір. Йому потрібне було підтвердження; він відкривався не тільки хазяйці помешкання. На нього вже пальцем показують на вулицях: оцей уб'є короля. Казали, а самі знизували плечима: чого саме цей? Але говорили про це тільки спотайна, бо хтозна, — ще, чого доброго, сам уплутаєшся.

Ескоман дуже пишалася, що буває в домі, де часом з'являється король: у багатія Цамета. Той охоче користався жрицями кохання як окрасою й привабою своїх гральних залів у ті години, коли там збиралося змішане товариство. Та коли з'являлись високі особи, не кажучи вже про його величність, — такі, як Ескоман, чорним ходом виміталися геть. Їй ніколи й на думку не спало стати перед очі короля. Вона тільки невтомно, безстрашно, не зважаючи ні на яку небезпеку, намагалась наблизитись до будь-кого, хто міг би допомогти їй урятувати життя короля. Та його самого вона ніколи не підстерігала й не адресувала йому жодного зі своїх незліченних листів — така священна була для неї його особа.

Те, що було їй відоме, вона звірила колишньому шевцеві, що за походженням був їй рівнею. Цамет швидко завів її до тихої кімнати, де колись відпочивала Габрієль д'Естре, відпочивала часинку перед тим, як почалися страхіття її агонії. Швець і дама легких звичаїв разом зітхнули над долею короля.

— Тепер настала і його година, — шепотів багатій. А бідна жінка в блискучій сукні зі стеклярусом горіла від палкої надії.

— Він дізнається й убезпечить себе. Тільки доступитись би до нього! Цамет, ти повинен поговорити з ним.

— Ескоман, я не такий могутній, як ти гадаєш. Одне зайве слово — і вони мене самого впорають.

— Цамет, чого ти боїшся! Він же король, він тебе захистить, коли ти йому скажеш, що знову з'явився його вбивця.

— Ескоман, по-перше, король уже не той, що був. Через свої тяжкі турботи він став дуже дратливий. Згадай іще одне: він завжди хотів, щоб його любили. А тепер його оточує ненависть, і життя під тиском такої ненависті йому не дороге, я ж його давно знаю.

— Цамет, я люблю його. Ми ж обоє його любимо. Кожен, хто знає, що знову з'явився його вбивця, з любові скаже йому правду.

— Ескоман, а багато їх сказали йому ту правду, коли ти її відкрила їм? І чи певним особам потрібна твоя правда?

— Цамет, такого я від тебе не сподівалася. Ти натякаєш, що королева знає про підготовлюване вбивство, що й вона причетна до нього.

— Ескоман, мовчи ради Христа, а то мені доведеться задля нашої безпеки замкнути тебе в найглибшому зі своїх підвалів.

— Коло твоїх торбин із золотом, Цамет? Та чи вони справді ще там? Деяких коштовностей я більш не бачу в твоєму домі. Чи ти вже думаєш про втечу?

— Ескоман, тобі треба помічати тільки дозволене, а того, що заборонене, не чути. Королева нетямиться з мстивості, бо королівські судді присудили відшмагати її любчика Кончіні й день потримати під вартою за зухвальство; а король радіє. Це й затвердило вирок йому.

— Цамет, королеву одна фрейліна сповістила, що я ради порятунку короля маю повідомити її про щось дуже важливе. Королева погодилась — та й як же інакше! Завтра вона мене прийме.

— Ескоман, сьогодні королева виїхала до заміського палацу.

,— Цамет, якби це не ти сказав, я б не повірила. Ні, ні, вона завтра повернеться. Я підказала їй, щоб вона перехопила ті листи, котрі завтра підуть до Іспанії.

— Ескоман, вибач мені, прошу. Я б нічого не пошкодував, якби ти пообіцяла мовчати, наче риба, про все, що тут говорилося.

— Цамет, твої гроші не дадуть мені щастя. Вони й тобі самому не поможуть.

— Ескоман, я оце весь час думаю про одну особу, що вислухала б тебе. Їй, можливо, треба того, що й тобі, хоч це ще не означає, що вона має більше сили проти долі, ніж ти. Але ти з нею стрінешся в моєму домі; я не скажу, ні коли, ні хто вона така. Ти мусиш сама вгадати. А тепер прошу тебе щиро: вибач мені.

Дама легких звичаїв знала одного юнака, що служив у міністерстві й викрадав для неї листи. Власне, юнаків було двоє: перший, що розповів їй про жахливі листи, аби додати ціни своїм обіймам, потім відмовився принести їй ті листи. На всі її палкі слова про те, який жахливий злочин він може відвернути, юний урядовець відповідав: «Хліб усюди смачний, люба моя пані».

Зате його приятель, на якого вона доти не звертала уваги, якось на вулиці, в тисняві, не дивлячись на неї, тицьнув їй у руку якийсь згорток і щез. Удома, розгорнувши той пакуночок, вона впала на ліжко, — серце її мало не розірвалось від нестямної радості. Вона вже бачила короля врятованим. Тільки не знала, як. Цей несподіваний успіх — у який їй ще не йнялося віри, тому вона раз по раз мацала рукою ті листи, — анітрохи не підказав їй, що ж робити далі. Навпаки, вона розгубилася ще дужче. Може, їхати негайно в арсенал до пана де Сюллі? Звичайно, вона вже давно писала йому — і, звичайно, відповіді не отримала. А тепер показати йому оці вкрадені листи? Вона вважала його жорстокою людиною і не наважилась поїхати.