Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Для того, щоб винести письмові докази з тюрми, де сиділа рятівниця, доля обрала мадемуазель де Гурней — названу дочку пана Мішеля де Монтеня. Все життя ви зустрічаєте тих самих людей, Анрі, а тепер вони збираються коло вас наостанці. Наймудріший з ваших небіжчиків посилає вам останню марну осторогу.
Господь близько
Королівські жандарми були новим загоном, який існував менше року — відколи король не був певен за свою безпеку у себе в столиці. Прапор їхній був з білого шовку, на ньому вигаптувано золотом блискавку й такий напис: «Quae jubet iratus Jupiter». Усюди, де звелить у своєму гніві Юпітер, — є королівські
У одному з луврських подвір'їв поставили травневе деревце, і воно тричі падало. Король сказав:
— Якийсь німецький князь вирішив би, що це погана призвістка, і його піддані твердо повірили б, що він має померти. Але я не марную часу на забобони.
Лікар Лаброс переказав йому, щоб він особливо стерігся чотирнадцятого травня, і запропонував змалювати наперед постать його вбивці. Нічого хитрого в цьому не було. Анрі тільки знизав плечима. Він улаштував огляд своїм полкам — старим гугенотам, героям Іврі, французькій гвардії хороброго Крійона, швейцарцям. Щодня він відсилав військо до кордонів королівства. Сам він збирався переступити кордон останнім, ризикуючи навіть, що не встигне. Король і не думає втікати від людей — адже від своєї долі однаково не втечеш. «Бадьоро вперед, назустріч долі», — такі були його слова.
До себе він не допускав нікого, крім солдатів. Під кінець денних трудів йому лишався його начальник артилерії, їхня військова рада в арсеналі. Всі начерки й накази, які вони обидва заносили на папір, зберігалися там аж до передачі в руки воєначальників, під їхню відповідальність. У кабінеті короля ніхто не знайшов би нічого, він і сам рідко туди заходив. Бо, опинившись у своєму кабінеті, він зразу відчував себе глибоко самотнім — і навіть боявся, що це вже навіки. Важка хода жандармів за дверима вже не заспокоювала. Що вдіє зовнішня могутність проти внутрішнього безсилля?
Не все й неправда. Нам у вічі кажуть: ти вже вичерпався. Кажуть, шепочуть, замовчують: старий, розпусний, віджив своє, не поспіваєш за нового добою. Де там! Ми могли б і випередити її, та й не тільки її, це ми знаємо. Ми здобували науку звідусюди, всяку науку, яку лишень може сприйняти людина і тепер, і в майбутньому. Ту науку вам давали і сумніви, й добра воля. І зневіра, і кари, і злети, й перемоги, і надмірності, і самообмеження. Нічого не слід зневажати, — це переконання вкоренилося в нас, — коли б ні, то інакше як могли б ми стати такою простою людиною? І нащадки, й істина потребують саме простої людини, що спочатку пройшла слизький шлях. Але сьогодні? Але тут? Тільки хода жандармів свідчить, що ми ще є на світі. Але пробудемо тут уже недовго.
«Не спалюй усієї сили своєї ще до півночі. Господь близько, а учні його сплять. Господи, але що ж я мав робити, щоб дочекатись тебе безвинним? Ти караєш мене тим, у чому я завинив. Треба було тільки менше любити, менше грати, менше перековувати людей, і я не знемігся б понад свої літа. Я хочу тебе спитати: як же це узгодити? Щоб почуття лишились тупі, а дух окрилився аж до здатності осягти врешті отакий Великий план? Ти порадив би мені, господи, впокоритися до кінця, хоч би як я приступав до тебе: з клятьбою чи з молитвою. Отож я лишаю тебе. Може, ти благословиш мене потім».
— Хоч би вже скоріше, — сказав Анрі й задивився на кістяк у подобі орача. Була вже досвітня година, остання свічка блимала перед гравюрою, а тоді погасла й вона. Хоч би вже скоріше, каже Анрі.
Тринадцятого відбулася призначена на цей день коронація Марії Медічі, регентки королівства. Після церемонії в Сен-Дені Анрі показав людові, що там зібрався, дофіна і сказав, що це король. Як завжди в часи короля Анрі, на коронацію допустили всіх без розбору, всі стани, весь народ, скільки його зібралося. Серед простолюду зразу заворушились, як тільки король вивів перед них дофіна й сказав: «Ось ваш король»? Ні прості люди, ні значні городяни не зрозуміли
його. А вельможі подумали: він натякає, що регентство не довічне. Він і його нащадки зостануться. І це підтвердила сама регентка. Доти собор не міг умістити всієї пишноти й гордості, яку вона являла. І раптом вона заплакала.Безперечно, в тих сльозах виливалась її радість, бо вона знала: новий король Луї, замість якого правитиме вона, зійде на трон дуже скоро. Та що про це знав мало хто, то люди, звичайно, дивувалися. Король, що так часто покидав столицю, вирушаючи у походи з певною метою, тепер неначе зрікається трону й виряджається в якусь безвість. Навіть одній людині нелегко довго чекати подій, що їх можна назвати так або так, але будь-яка назва жахлива. А для юрби це зовсім нестерпне. Народ вважає короля Анрі своїм і тепер хоче бути спокійним за нього. Не можна безкарно змушувати народ, щоб він трусився за життя найдорожчої йому людини. І тут, у соборі, багато людей оглядалися: чи нема де вбивці? Вони б його роздерли на шматочки, і вся мана скінчилась би. Але з огляду на громадський спокій, на втихомирення тривоги всі були задоволені, що король принаймні не покине королівства, не призначивши собі наступника. Коронація королеви скінчилася гучним зітханням полегкості — сама вона сподівалася цього найменше. Попри весь свій тріумф, вона добре-таки натрусилась зі страху, аж до судоми. Ще десять хвилин, і вона б не витримала.
А коли Марія Медічі з короною на голові повернулась до Лувру, хто ж оббризкав її з балкона водою? Ще й назвав: «Пані регентко!» Вона розлючено гукнула йому:
— Вічний Веселун? Можете йти тепер до своєї левиці! — То була одна співачка, такої ще не чувано, три солов'ї нібито померли від заздрості. Крім того, Марія дізналася, що вона, власне, не буде ніякою регенткою — тільки членом ради, де інші голоси важитимуть не менше за її голос. Можна було передбачити, що голос герцога де Сюллі важитиме навіть більше. Йому Анрі признався, що побоюється великого лиха від коронації королеви. Ще б пак!
Останній, хто остеріг його в той день, тринадцятого, був його син Вандом, син Габрієлі. Анрі ласкаво взяв гладкого юнака під руку й повів через усю велику залу, що невдовзі й спорожніла. Всі придворні були похмурі, навіть ті, хто був підданий королю. Його навіть не підслухували — така панувала пригніченість.
— Чого ти просиш у мене? — спитав Анрі сина Габрієлі.— Згадай: твоя мати, моя люба владарка, вірила в усі пророцтва. Я поділяв усі її страхи навіть у снах. А врешті вона померла не від отрути, природною смертю. В глибині душі вона почувала себе дозрілою для неї. То тільки здається, ніби ми біжимо наввипередки з убивцею. Насправді ми завжди швидші.
— Величносте! Я дуже радий чути, що ви так певно сподіваєтесь уникнути всіх замахів. Але оця ніч на чотирнадцяте — найфатальніша, — не здавався Цезар.
Ніч Анрі проспав добре; зате королеві дoвелocь кілька разів уставати з ліжка. Вранці чотирнадцятого він молився довше, ніж звичайно. Хода жандармів заважала йому, і він відчував спокусу відіслати їх геть. До нього зайшла королева — такого не бувало вже давно. Вона розповіла про страшний сон — ніби він лежав поруч неї трупом.
— Ну, і злий труп був із мене? — спитав він трохи надміру гостро, і вона злякалася, що її розгадано. Той сон вона бачила наяву. Віщі сни не мучать тих, хто знає забагато й через те не спить. Анрі сказав:
— Не турбуйтесь, пані, за моє життя! Ще три дні і я вирушу в похід, узявши з собою гвардію й жандармів.
Королева похитнулась і оглянулася, на що спертись, але за чоловікову руку не вхопилась.
— Усього три дні? — перепитала вона. Причиною такої поведінки могла бути тривога за його життя — коли не якесь інше побоювання. Як легко проґавити час, коли для дуже ризикованого діла зостається всього три дні!
Вона сама не знала, чого їй триматись. Несподівано вона попросила Анрі зоставатись весь цей день удома. Це просив переказати його син Вандом. Ось як було з нею: її тягло вберегти його від небезпеки, вона й не хотіла цього робити, і все ж зробила, тільки прикрившись кимсь іншим. Анрі заперечив, що фатальна ніч уже минула. Марія: