Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Роні зразу почав готуватись до подорожі. Нащо йому зважувати, для кого все це робиться, хто буде осереддям усіх цих турбот? Дарма, що вони з пані д'Естре вороги: він безумовно вважав, що подорож має бути некваплива й урочиста. Попереду їхав верхи він сам і його почет; далі, за сто кроків, два мули з паланкіном, у якому спочивала кохана короля. Знову проміжок. Потім віз четвернею, в ньому служниці. А далеко позаду — дванадцятеро в'ючних мулів. Усе урочисто й вишукано, в усьому та ж доцільність і порядок, що й у всіх баронових діях. Так самісінько було б, якби осереддям поїзда була не Габрієль д'Естре, а цариця Семіраміда. На жаль, не всі такі ділові й сумлінні, як Роні. Саме на найкрутішому узвозі візничий, що правив четвернею, зліз із передка, не здогадавшись бодай тут стримати свою природну потребу. А якийсь норовистий
36
Сілен — персонаж давньогрецької міфології, вихователь бога Діоніса. У скульптурі й живопису його зображували п'яненьким підстаркуватим товстуном.
Дама уникла такої жахливої небезпеки, що лицар кинувся до неї стрімголов. Переляк відібрав йому мову, він тільки жестами показував свою відданість та виражав радість хрипкими вигуками. Дама сердито надулась і густо почервоніла. Досі ніхто не бачив її інакшою, ніж у сяйві лілейності, що набагато переважала барву троянди. І лицар дивився на неї з таємним задоволенням, бо згадав кількох полюбовниць короля, котрих той покинув, бо не терпів у жінках схильності червоніти плямами. Правда, такій молодій жінці до цього було далеко, щонайменше років двадцять, та однаково Роні відчув надію і вже хотів рушати далі. Проте пані д'Естре думала не так; їй треба було на комусь зігнати оскому, і коли це не міг бути сам Роні, то він мусив хоч би власноручно відшмагати візничого за те, що тому так невчасно припекло. Видатний слуга короля так і зробив, а трохи згодом приставив прекрасну мандрівницю всю в сяйві лілей.
— Усі аж позеленіли з ляку, коли це сталося, — розповів він розгніваному коханцеві.— Тільки в пані де Ліанкур були ще принадніші рум'янці, ніж звичайно. Шкода, що вас там не було, величносте!
Нещасна Естер
Коханці не криючись оселилися разом у старому абатстві, і проповідник Буше репетував про це на весь Париж. Одначе вже не з таким успіхом, як давніше. Його слухачі вже не тислися так несамовито, і падучка не валила їх так часто — насамперед через те, що Генеральні штати нічого не вирішили. Люди нарешті побачили, що різні претенденти на французький трон усі не мають грунту під ногами, а перед брамою столиці чекає справжній король: йому досить тільки перемінити віру, і він може зразу ввійти до міста. Він доводив свою впевненість і тим, що більше не робив спроб удертись до столиці силою. Брами стояли відчинені, селяни привозили припаси, парижани важились виходити з міста. Вони вже від'їлись, а тому осміліли, і в них ожила цікавість, давно втрачена: адже хто з порожніми кишками слухає брехні все того ж таки Буше, той врешті-решт справді забуває, що треба самому подивитись і помізкувати.
Парижани плавом пливли до Сен-Дені, але до старого абатства доходили тільки поодинокі чи щонайбільш удвох — приятелі, аби захищати один одного. Врешті там же не абихто, а сам антихрист; за це промовляло майже все, бо як міг би хтось відлучений від церкви так довго вистояти проти всієї Ліги, іспанських армій, Філіппового золота і папського прокляття? Двоє небагатих міщан одного дня прокрались до монастирського саду, набравши з собою харчів, сховалися там і вирішили чекати, поки не побачать короля. І справді, та почвара з'явилася в ту ж мить, наче диявол, викликаний заклинанням, тільки що не в сірчаній хмарі. Він не має при собі навіть охоронців, і не в обладунку,
й не при зброї; та й убраний не по-королівському. І вже знайшов нас, хоч не міг бачити крізь живопліт. Ні, таки щось тут нечисте.— Величносте! Ми без ніяких лихих намірів.
— І я теж.
— Присягаємось, ми ніколи не вірили, ніби ви антихрист.
— Та й я не мав вас за таких дурнів. А тепер час нам познайомитися ближче. Адже нам, усім трьом, ще довго разом жиги.
На його знак вони вийшли з криївки, і незчувся він, як уже впали перед ним на коліна. Він добродушно посміявся з їхніх спантеличених облич, а тоді враз почав серйозно розпитувати про недавню скруту; а коли вони розповіли про якесь там борошно, що його справді добували на кладовищах, — тепер їм і самим уже в те не йнялося віри, — король заплющив очі й поблід.
Про цю зустріч вони потім розповідали безлічі цікавих, але ті допитувались не так про слова короля, як про його вигляд і поведінку. Чи він лихий, чи добрий.
— Він сумний, — заявив один з тих двох, що побачили його зблизька. Другий заперечив:
— Звідки ти знаєш? Він же весь час жартував. Хоча… Справді…— і той, котрий побачив у королі жартуна, затнувся.
— Хоча… Справді…— повторив, засумнівавшись, і той, котрому король видався засмученим.
— Він великий чоловік. — Щодо цього обидва були згодні.— Високий на зріст, не пихатий, такий простий, що аж страшно, еге ж, такий простий, що…
— Що хочеться подати йому руку, — докінчив другий. Перший збентежено мовчав. Він мало не прохопився, що вони падали королю в ноги.
Там-таки, в монастирському саду, король прийняв одного дня пастора ла Фея, що вів за руку якусь жінку під запиналом.
— Ми ввійшли непомічені,— такі були перші слова старого. Анрі не розумів, у чому річ; він перевів погляд з пастора на жінку, але запинало на ній було щільне.
— Непомічені і неждані,— квапливо відказав він, бо поспішав до Габрієлі.
— Величносте! Сину мій, — сказав старий. — Бог нічого не забуває, і, коли ми найменше сподіваємось того, він виставляє нам перед очі наші вчинки. І той, хто їх чинив, не повинен зрікатися їх.
Аж тоді Анрі зрозумів. Цю жінку він, певне, знав — бозна-де і в бозна-які дні. Марно він шукав якогось знаку на її неприкритій руці. Жодного персня; але пальці були набряклі й порепані від роботи. Він перебирав у думці імена, боячися, що за ним підглядають, і йому хотілось озирнутися на вікна будинку.
— Вона нашої віри, — сказав ла Фей і відгорнув запинало їй з обличчя. Перед Анрі стояла Естер з Лa-Рошелі; колись він кохав її, як і двадцятьох інших, і, може, палкіш, ніж десятьох із них, — хіба тепер вгадаєш? А зараз він ішов до Габрієлі.
— Пані де Буаламбер, як бачу. Ви дуже невдало вибрали час, пані, у мене невідкладні справи. — А сам думав: «Це ж неодмінно нашепчуть Габрієлі!»
Пастор ла Фей, з непокритою сивою головою, дуже рішуче:
— Придивіться краще, величносте! Люди нашої віри не втікають від свого сумління.
— А хто ж утікає! — Анрі вдав розгніваного, але помалу розгнівився й справді.— Я не втікаю, але в мене справи, і я не дозволю отак мене перепиняти. Навіть вам, пане пасторе.
— Величносте, придивіться краще! — наполягав пастор. І тоді в душі Анрі ніби опали крила: його не спонукали вже ні жадання, ні гнів. Перед ним, тепер уже справді нічим не закрита, стояла постаріла, хирлява, нужденна жінка; але ж колись вона будила в ньому любовний захват і надихала його силою. Він не пробився б так далеко, аж до розчинених брам своєї столиці, якби всі отакі не захоплювали й не надихали його. «Естер! Ось що з тебе стало… Ла-Рошель, фортеця над морем, міцна твердиня гугенотів, з неї ми вирушали на численні бої, як борці за сумління. Не треба, пасторе, метати в мене блискавками, — ми ж заодно. Це слушна мить…»
— Чого ви просите, пані? — спитав Анрі.
Він думає: «Це слушна мить для гугенотки Естер — стати мені перед очі такою нужденною. Я маю зректися своєї віри, зате я щасливий з Єзавеллю, що спокушає царя Ахава служити богу Ваалу. Але потім її зжеруть собаки. О, як скоро на красу падає відплата, і наша невдячність тьмарить її; цій Естер з Ла-Рошелі горе й злидні потьмарили обличчя!»
В цю мить він усе ж таки втік би, якби вона не заговорила. Кволим, хрипким голосом вона промовила: