Літа зрілості короля Генріха IV

О блідолиця зрадо! О жінка й ніч — обидві зачаровані й оманливі! Анрі забуває про все на світі, очі йому застилають сльози, він відхиляє кущ, стрибав через три сходини зразу, наздоганяє Габрієль і хапає рукою, щоб вона не втекла. Відхиляє їй голову назад і каже крізь зуби:

— Тікаєте, моя люба красуне? Від мене? Від мене?

Вона силкується опанувати себе, голос її ще тремтить:

— Як могла я знати, що ви тут, мій високий владарю!

Анрі відповів не зразу: він прислухався. На її обличчі він теж бачив напруження.

— Хіба ми не для того створені, щоб відчувати одне одного? — спитав він романтичним тоном, підхожим до ночі та її примарного духу. — Хіба чарівне дзеркало наших передчуттів не показує нам, де перебуває і що робить кожне з нас?

— Так, так, звичайно, так, мій високий владарю, — відповіла вона — й сама не почула свого голосу, бо прислухалась до тріску гілля, що все тихішав і врешті завмер. Вона зітхнула з полегкістю.

Анрі не згірше за неї знав, хто то відійшов.

— Яке солодке зітхання! Яка промовиста блідість! Не відмагайтесь: ви дожидали тут мене. Хіба ж могли ми не зустрітись! Хіба ми не з тих вічних коханців, що не помітили б, якби й світ довкола них запався? Як Абеляр і Елоїза [28] , як Єлена й Паріс.

28

Як Абеляр і Елоїза… — Абеляр П'єр (1079–1142), видатний французький філософ, богослов і поет. В автобіографічному творі «Історія моїх поневірянь» описав своє трагічне кохання до дівчини Елоїзи, яке закінчилося тим, що обоє пішли в монастир.

Вона дуже боялася, щоб йому не спало на думку, що він тут не Паріс, а Менелай. І все ж не могла стримати сміху; іронічно глянула на нього з-під крислатого капелюха й сказала:

— Мені холодно, ходімо вже.

Він узяв Габрієль за кінчики пальців, підняв її руку й повів садовими сходами, через сонне подвір'я замку, до лівої з двох ажурних вежок. Аж нагорі, у своїй кімнаті, Габрієль опанувала себе цілком, а що вже нічого не можна було змінити, то вона хутенько скинула з себе все й шурхнула в ліжко. А під ним лежав на підлозі той, другий, — такого не могла й сподіватись обачлива коханка. Тільки чоловік у запалі пристрасті розумів відчайдушність суперника, передбачав, що той не відступить, і, ввійшовши, зразу обшукав поглядом кімнату. Ліжко було залите місячним світлом.

Анрі ліг поруч Габрієлі, і вона з готовністю розкрила йому обійми. Та коли вона простягла до нього свої прекрасні руки, він уперше помітив, що вони ледь-ледь закороткі. І найприкрішим здалось йому те, що другий теж знав про цю ваду. Після любощів обоє відчули голод і відкрили коробку з цукерками, яку Анрі привіз з собою. Обоє мовчали, понапихавши роти. Та ось Габрієль почула якийсь шелест, відмінний від плямкання її коханця. З переляку вона перестала жувати й застигла.

— Бери ще! — сказав Анрі.— Чи у твоїй вежці водяться духи? Нехай їхні зітхання тебе не лякають, у мене шпага напохваті.

— Ох! Любий мій пане, це страхіття! Вже не одну ніч я ночувала у служниць, позад замку, бо тут у кімнаті щось стогнало. — Тепер їй уже не хотілося сміятись.

Анрі відказав:

— А це часом не дух Бляклого Листа? Я його вже давно не бачу: може, він помер? Та дарма, жити хоче кожен, чи то людина, чи дух, — заявив він і кинув під ліжко жменю цукерок. Обоє прислухались — і справді там наче рипнуло зубами: звук скоріш люті, ніж смакуваня.

— Тікаймо! — благала Габрієль, тремтячи й чіпляючись за нього.

— Ти ж не даєш мені встати.

— Забери мене з собою, я боюсь. Відчини двері, я кину тобі одежу. — Габрієль перелізла через нього й потягла його за руку, перелякано благаючи: — Не заглядай під ліжко! Бо накличеш нещастя.

— Духи — не найстрашніші з моїх ворогів, — сказав він, чи, скоріш, промимрив — від муки й гнітючого страху десь у нутрі.— В духів я завжди вірив. У що я не хочу вірити й чого не хочу знати, так це минуле, те, що було для тебе плоттю й кров'ю, та й досі, може, ще живе у твоїх думках.

— Ради бога, тікаймо ж!

— Мені про тебе все розповіли: і про Бляклого Листа, і про Лонгвілля, й про те, що було до них. Коли ти надокучила покійному королю, він продав тебе левантинцеві Цамету [29] , отому лихвареві.

Він збирався перелічити ще кількох, хоча не вірив у жодного — то тільки проривалась назовні його мука, — та вона впала йому до ніг і стискала його коліна, поки він устав, але й тоді сиділа коло ліжка долі, щоб він не міг зазирнути під нього. Він одягся, і не глянувши туди. Потім накинув на неї широкий плащ, підняв її, по кручених сходах зніс униз і поніс через подвір'я, через сад, аж до поля, де стояв його кінь. Він посадив її перед собою. Тиха ніч, обмотані копита, м'яка рілля — Габрієль виразно чула шепіт у себе за спиною:

29

Цамет Себастьян (1549–1614) — придворний швець Валуа, завдяки вдалим фінансовим операціям став одним з найбагатших людей свого часу, лихварем, давав під позички гроші Генріху IV та його коханкам, за що отримував від короля вигідні відкупи й посади.

— Так краще. Я знаю. Спокуса, випробування, тяжка година. І все ж я тебе здобуду, красо моя кохана.

Катрін, як завжди

Сад у Кеврі потопав у розмаї літа, Анрі — можна сказати, в своєму коханні, а в такому стані ніхто не бачить далі, як на крок уперед. Та скоро настала осінь, буяння почуттів порідшало, як листя, і король знов узявся за всі свої справи — ще завзятіш, ніж доти, за всі зразу — і всі зразу осягав зором, хоча траплялись і несподіванки, та ще й такі, що легко через них розгубитися. Громом з ясного неба було те, що надумала його люба сестриця, — покинути й зрадити його, а королем зробити свого коханого Суассона. Тоді вона сама зі своїм славним чоловіком зійшла б на трон замість її брата Анрі. Той, почувши про це, знавіснів. Погрожував смертю всім, хто доклав рук до цієї інтриги. А своїй любій сестриці звелів приїхати до його мандрівного табору; не приїде, то він накаже привезти її силоміць.

Накаже викрасти її з їхньої давньої батьківщини, Беарну, де вона потай кує проти нього небезпечні плани — мало того, що збирається одружитись зі своїм кузеном Суассоном. Потім, певне, надумається, що треба вбити свого любого братика. Життя навчить — та ще таке життя, коли вони виросли разом як брат і сестра й разом пройшли всі злигодні, де не знайдеш ніякої опори. По суті, кого ще мають у світі діти королеви Жанни, як не одне одного, та й тільки? Дивно, але Анрі в ту хвилину забув про Габрієль д'Естре — бо хоч та, чужа людина, й призвела до багатьох помилок та збочень, але що це супроти змови «моєї маленької Катрін»!

Він назвав її так, як колись у дитинстві, й ухопився за чоло. Він не виходив з кімнати всі ті дні, поки її карета ще була в дорозі, та врешті не втерпів, помчав назустріч. Он попереду — хмарка куряви, і в ній — усе, що лишилось від першої половини його життя. Якби воно зникло, він став би сам собі чужим. Хмарка куряви опала, карета зупиняється. Ніхто й не ворухнеться, дворяни з ескорту стримують коней і дивляться, як король підходить до дверцят карети.

— Чи не зволите вийти, пані? — церемонно запропонував він, і аж тоді вона вийшла. Неподалік у полі стояла селянська садиба. Вони покинули всіх, що були з ними, на дорозі й удвох пішли туди. Анрі сказав:

— Люба сестрице, яке у вас затяте обличчя! А я ж так зрадів, що бачу вас…

Це звучало підбадьорливо, навіть примирливо, зовсім не схоже на ті суворі слова, які він наготував. Відповіді не було, але сестра повернула до нього обличчя, і цього вистачило: він був приголомшений. Чітке світло хмарного дня показало йому змарнілий, згорьований вид. Ця білява дитина-квітка — бо для нього вона довіку лишатиметься дитиною-квіткого, а всі сліди злигоднів будуть тільки поверхові,— тепер видавалась йому світлою трояндою, зів'ялою під бурями. Анрі боляче шпигнуло сумління, та він угамував його. «Це тільки поверхові сліди. Постаріла? Та хто не старіє! Хто-хто, але не ми». Та однаково він побачив навіч: вони старіють.