Літа зрілості короля Генріха IV

Цe він обіцяв часто, і не диво, що багато хто не повірив йому. А все ж у Парижі обрали не Суассона (той навряд чи й міг поважно сподіватись цього) і не інфанту, бо іспанська партія вже потонула в безсоромності та жорстокості. Вони обрали законного короля — байдуже, зречеться він єресі чи ні. Правда, в сподіванні, що таки зречеться, — цим заспокоювали всі сумніви. І якби він потім обдурив їх, ніхто не був би винний, навіть він сам. Бо помалу більшість визнала, що він має своє сумління й право на це сумління. Коли люди вже занадто довго страждали від власної впертості, вони проникаються терпимістю Люди втаємничені, чудово поінформовані нізащо не хотіли вірити в його навернення. «Заради самої вигоди беарнець віри не перемінить», — казав один посол. І Анрі сам підтверджував його слова, хоча вже навіч бачив те, що має зробити.

Єпископи й прелати, що оточували його, навчали його тоді тієї віри, якої держиться більшість, — власне, спростовували його заперечення, й не завжди успішно, бо син протестантки Жанни в богослов'ї вмів постояти за себе. Ще за три дні перед давно передбаченою подією він так само невтомно заперечував чистилище, яке називав невдалим жартом: невже ви, панове, справді сприймаєте його поважно? Відсилав їх геть із підготованим текстом зречення, і вони йшли, щоб повернутися з новим текстом. А тим часом папський легат взагалі заборонив їм і близько підходити до єретика. Анрі зі свого боку запевняв і велів запротоколювати, що на будь-які свої дії він питає ради тільки в свого сумління, і коли те сумління промовлятиме проти, то він і за четверо таких королівств не зречеться й не облишить віри, в якій був вигодуваний. Коли він вимовив ці слова й клірики-писарі записали їх, настала велика тиша.

Настала вона не на раді, там і далі щось доводили, спростовували, владнували. Тиша лягла в душі у сина королеви Жанни. Ще зроду для нього не змовкало отак усе навкруги і сам він не бував настільки самотній. Уперше він відчув: це сон. «Я діяв тільки про людське око, моя воля й прагнення були белькотінням крізь сон. Над тим, що зі мною діється, я не владен. Я марно шукаю слова, що відігнали б цей дурман. Досі я снив. Те слово не приходить до мене, а то я знав би багато. А то я знав би, хто я такий».

Тої ж таки ночі Габрієль плакала. Анрі лежав поруч, дивився на неї — й не бачив нічого. Це вона вперше скористалася з нічної близькості, щоб умовляти його перемінити віру. Досі ні вдень, ні під захистом спочивальні вона ще не натискала на нього з такою метою. Вона й не думавши розуміла, що тут її тіло і його кохання вирішувати не можуть, а коли вирішать, то без слів і без сліз. Найважче їй було саме плакати. Чарівна Габрієль не була сльозлива. Вона не вміла просити, не любила дякувати й рідко виявляла розчулення. Одначе тітка де Сурді приїхала й почала налаштовувати її та повчати, що й до чого. Король — пара ненадійна, він сперечається з прелатами, посилається на своє сумління, — хто ж робить так, уже наважившись на певний крок, а власне, вже зробивши його!

— Не крок, — заперечила Габрієль тітці,— він це називає стрибком, він мені писав: «У неділю я зроблю смертельний стрибок».

Вона промовила це ледь-ледь нетвердим голосом. Та однаково досвідчена Сурді помітила, що в її небоги пробуджується почуття, і не на користь практичному розумові. Тому вона не стала наводити всякі мало переконливі мотиви, як-от: інтереси віри, доля королівства чи небезпека для спасіння душі, коли християнка живе з єретиком. Відкинувши все це, вона вдалась до серйозних доказів, вона спитала:

— Ти хочеш, щоб твого батьки вигнали з Нуайона? А пана де Сурді — з Шартра? А пан Шеверні має віддати назад печатку — і все це через твій норов? Король програє гру й муситиме втікати, усі ми — теж, і винна будеш ти. Добро, що є я. Що? Тобі жаль твого закоханого рогоносця, ти відмовляєшся зробити єдино потрібне для того, щоб він зрікся єресі?

— А що саме — єдино потрібне? — спитала Габрієль, помітно налякана.

— Не допускати його до свого тіла. Тоді він учинить так, як повинен. І я приїхала, щоб навчити тебе такої простої речі!

— Я в це не вірю, — сказала Габрієль.

Тітці аж мову відібрало.

— Я тебе не впізнаю! — І вона демонстративно, але обережно втерла підмальовані очі.— Якщо ти не хочеш подумати про всіх нас, про злидні, про переслідування, що так дались нам узнаки й тепер загрожують знову, — дитя моє любе, хоч про себе подумай, коли не про нас! Тільки його перехід до законної церкви забезпечить твоє майбутнє. Він доможеться розлучення, він одружиться з тобою — піднесе тебе на трон. Усе це сьогодні ще в твоїй владі, і ти знаєш, яка на вигляд ця влада: така достоту, як ти сама, з твоїми грудьми, животом і стегнами. Коли проґавиш це сьогодні, сю ніч, завтра свого щастя вже не наздоженеш, воно залетить світ за очі. Тоді вийде, що ти принесла нещастя і йому, тоді він буде нещасливим королем, а це гірше, ніж зовсім не бути ним. Ніж так жаліти його за якесь там зречення, краще порятуй його від найгіршого. Ви житимете в нещасті: куди не повернися, скрізь нещастя. А в нещасті — повір мені, дитино моя кохана, — в нещасті ти не втримаєш нікого, а його й поготів.

Острах, що його відчула була Габрієль, розвіявся. Габрієль неквапно всміхнулась і похитала головою. Вона була певна: його вона втримає. А пані Сурді від того просто знавісніла. Вона тупала ногами, бігала по кімнаті й пронизливим голосом вигукувала огидні лайки.

— Ти й для повії занадто дурна! — така була остання. — І ось від кого доводиться залежати!

Вона замахнулася, щоб дати небозі ляпаса, але Габріель перехопила руку.

— Тітусю, — сказала вона напрочуд спокійно. — Де в чому ти, здається, маєш рацію. Тому я вирішила, що сьогодні вночі заплачу.

— Заплачеш. Гаразд, заплач. — Тітка зразу й заспокоїлась. — І до свого тіла його не допустиш?

На це Габрієль не відповіла нічого, тільки відчинила двері, впускаючи своїх служниць.

Коли вона вночі почала хлипати, закривши обличчя своїми прекрасними руками, Анрі не спитав, чого вона плаче, і Габрієль крізь свої сльози все ж помітила: він не дивиться на неї й на її нещирі страждання, а не зводить погляду з різьбленої стелі, на якій мерехтіли відблиски нічника. Габрієль не розуміла його, але їй стало страшенно важко натискати на свого владаря, як вона пообіцяла тітці. Вона захлипала голосніше й почала просити його, щоб він, заради бога, перемінив віру, — адже він так обіцяв, і це єдиний порятунок. Чи він чув її? Вираз у нього був такий, наче він прислухався не знати до чого. І раптом вона покинула силувано ридати, зовсім змовкла, а потім озвалось її серце. Справжній голос його був тихий, ледве чутний:

— У нас буде син.

Вона вже забула, як двічі швидко кліпнула очима, немов спіймана на гарячому, коли він назвав її матір'ю своєї дитини, і відтоді він мовчав про це. В цю нічну хвилину вона була певна, що він — справді батько, та й надалі трималась цієї думки й ніколи в ній не сумнівалась. Бо це та хвилина, коли вона почала його кохати — зі співчуття і за його незбагненність. Але він несхибно розрізнив ніжний голос її серця, він притулився щокою до її щоки, вона обняла його за шию, і одна її сльоза, вже щира, скотилась йому на губи. Таке було цього разу їхнє поєднання.

Вона заплющила очі, віддалася дрімоті, проте відчувала, що він так само лежить поряд і береже свою таємницю. Вже з напівсну спитала:

— Любий владарю, що ви бачите там, на стелі?

Він прошепотів сам до себе, бо вона вже дихала глибоко:

— Я не побачити, а почути хочу, і чекаю слова. Думати — це не допомагає, треба слухати, прислухатися. Коли в мені всередині все зовсім стихає, тоді лунає скрипка — не знаю, звідки. У неї такий глухуватий звук. Це був би справді найкращий супровід. Мені тільки слова бракує. Я занадто зчудований.