Літа зрілості короля Генріха IV

Думки його враз перескочили на його блазня. Що ж сталося за цей час із Шіко та отим дикуном? Слід би довідатися, хто з ким упоравсь. Анрі вже збирався послати солдатів до горбатого шиночка в кривому завулочку, але не зробив цього з кількох причин, із яких не остання була гордість. Так чи так вийде на яв, що він боїться. Та несподівано він підвівся, а то гості його бенкетували б іще не одну годину.

Назад до церкви, бо треба ще спожити як духовний десерт проповідь превелебного архієпископа, і після останнього «амінь» зразу мала початись вечерня. Його величність ревно вислухав усе те. А потім, правда, сів на коня, але тільки для того, щоб скласти подячну молитву в іншій, далекій церкві. Коли він повернувся до Сен-Дені, була вже ніч, горіли святкові багаття; люди, що спорожнили того дня кошики з харчами, та ще й повну чашу захвату, танцювали круг великих смолоскипів — котрі жвавіші, ті й на одній нозі,— і коли глянути тверезо, то ясно видно, що причин для радості вже нема. Вранці вони вітали свого короля криком, бо він на догоду їм пройшов тернистим шляхом і, щоб вигоїти заподіяні рани, з'єднався з ними в одній вірі.

Тепер, увечері, вони зустріли його куди галасливіше, але він не бачив у цьому ніякого сенсу, та й утомив його цей день дужче й глибше, ніж би втомив бій з ранку до вечора. Він притримав коня й подумав: «А що ж там сталося в шинку? Про це вони нічого не знають. Танцюють круг вогню. Навіть святкове багаття може обпекти, тож кричіть, коли якийсь інший дурень штовхає вас туди. Може, мені зараз поїхати до шинку? Мабуть, нікого я там не застану, і там усе скінчилось, як скінчився цей день, а я тяжко стомився».

У старому абатстві не світилося — хто б там його дожидав. Певне ж, не його люба владарка, хоч вона, звісно, лежить і прислухається. Та вона не окликнула його, та й не бажала, щоб він зайшов. До сходу сонця побути самому. — на щось інше ми не маємо відваги, тільки чуттями сповіщаємо одне одного, чи йому зараз тяжко, а чи любо. Проте купелі він зажадав, і перший камердинер, пан д'Арманьяк, погнав усю челядь по воду. Кваплива біганина потемки розбудила декого, поміж них і протестантів, і ті надто поспішно вирішили: король змиває з себе гріх, бо вислухав таку чудову месу.

Та це було не так.

Історія одного замаху

Шіко, високий, худий, простоволосий, міцно тримав здоровилові руки, викручені назад, і той шкутильгав, зігнувши могутню спину. Вони пробиралися пустельною кривою вуличкою — ніде ні душі, навіть немічні діди не визирають у вікна, — і хто ж кого, власне, вів? Шіко неначе підтримував щирого приятеля, щоб той не впав від якоїсь незрозумілої кволості, а насправді, скрутивши, вів кудись під нагляд. Та дорогу знав лише один, і то був не королівський блазень, а здоровило. Він знав цю вуличку, це він, стогнучи, ніби ненароком спіткнувсь на розі й звернув сюди, та й про шинок уже думав, коли його супутник ще й не здогадувався, куди попав. Досі в нього тільки й було на думці вибратись із тисняви, щоб не порушувати урочистої процесії з королем на чолі. Там, на вулиці, всі тільки й думали про те, щоб не проґавити священної години обіду. А тут, у завулку, не пахло гарячим смальцем, і з кожним кроком густа тінь дужче тхнула цвіллю. День був спекотний, і навіть прохолода в цьому кривому завулочку не освіжала; завулочок тільки користувався нагодою випарувати з себе нагромаджені в ньому паскудства: з першого будинку брудну жадобу, з другого — злиденну розпусту, а останній пітнів якоюсь моторошною вогкістю й смердів невикритим убивством.

Здоровило не міг іти далі — чи вдавав, що не може. Та й правда, під ноги йому вже натекла ціла калюжа крові,— Шіко добре знав, звідки й чому. Він усе чекав, що нагодиться дозор, тоді він передав би солдатам пораненого вбивцю короля. Бо саме така й не інакша була його здобич. Але дозорів не було. Натомість здоровило почав обважніло осідати, вислизнув у нього з рук і привалився до горбатої стіни невеличкого будиночка. Шіко мусив підпирати його, а то обидва зсунулись би додолу. І тепер би зверху опинився здоровило. А Шіко навіть не міг окликнути його на ім'я, воно ж на лобі в нього не написане, видно було тільки, що це відставний вояк. Так званий блазень свиснув, кличучи на поміч. І враз — так, наче він дожидав за дверима, — шинкар вистромив обличчя, дуже схоже на протилежну частину тіла.

— Вас двоє? — вихопилося в нього зопалу, і ці слова збудили у блазневій голові гарячкові підозри.

Насамперед шинкареві теж довелось підхопити велетня, і їм пощастило якось завести його до світлиці. Тільки-но впавши на лаву, він знепритомнів. Шинкар був низенький і товстий, він довго не міг відсапатись після зусилля, зате Шіко заговорив зразу:

— Так, нас двоє, бо він упізнав мене як давнього товариша по війську Ліги. Ми обидва служили в піхоті герцога де Майєнна, що, на жаль, не спромігся впорати беарнця ні живого, ні мертвого. Отож ми сьогодні зробили це після меси.

— Якби ви це зробили, мали б тепер бути невидимими, — зауважив шинкар і озирнувся на непритомного, а другим оком скоса поглянув на Шіко, але і те, й те його не задовольнило. — Він же був певен цього, як спасіння душі: що досить йому завдати удару, і він умить стане невидимим. А я його бачу, та й тебе теж, і це мені ще дужче не до вподоби. Я не розумію, чого ви робили це вдвох. Як це він тобі довірився? Це на нього не схоже. Я ла Бара [46] знаю.

— Я теж, — запевнив Шіко густим, щирим голосом, яким він звичайно казав людям свої блазенства, що в них вони тільки згодом розпізнавали правду. — Свого друзяку ла Бара я знаю й люблю куди давніше, ніж ти. Глянь: отой шкіряний колет, що на ньому, то мій колет — іще з тих часів, коли я був такий завгрубшки, як він. А тоді в мене завівся солітер, він висмоктує з мене всі соки, і я так схуд, що мусив віддати колета старому ла Барові; хоч які ми щирі друзі, а солітера я йому віддати не міг.

46

…що його звуть П'ер Бар'єр, а на прізвисько ла Бар. — Релігійний фанатик П'ер Бар'єр намагався вбити Генріха IV, був схоплений і страчений у 1593 р.

Ці подробиці, похитнули шинкареві сумніви, навіть почали переконувати його.

— Але чому ж ви не стали невидимі? — спитав він уже не так підозріливо, як цікаво.

— Це тому, — пояснив Шіко, — що нам пощастило зі своїм ділом лиш наполовину.

— То король не вбитий? Слава Ісусу Христу, — пробелькотів товстунець і з полегкості аж на лаву плюхнувся.

— Оце то гарно! Боягуз нещасний! — насварив його Шіко. з висоти свого зросту. — Спершу домовляєшся про зухвале вбивство, а потім сидиш весь час, замкнувшись та позавішувавши вікна, і перебираєш чотки.

Чотки й справді лежали на столі.

— Це ти молився, щоб у нас нічого не вийшло і щоб нас схопили, еге? — спитав він. — За це ти молився, так?

Товстун пробелькотів:

— Я молився трохи за те, щоб вам усе вдалось, а трохи за те, щоб не вдалось. От воно й удалось тільки наполовину. І я бачу вас теж тільки наполовину, — зітхнув він. І це було не тільки зі страху: жирні щоки його задоподібного обличчя не давали йому як слід розплющити очі.

— Поки що ми справді наполовину тут, — підтвердив Шіко так само спокійно, але вже з погрозливою ноткою. — Та коли король помре від тих семи ран, що ми з ла Баром завдали йому, ми зникнемо, й нас ніхто більш не побачить. А от хто зостанеться тут, так це ти, і ти цього заслужив своїми молитвами — адже вони й накликали на нас таку халепу. Тебе заберуть, допитають, посадять на розжарене залізо; тільки можуть посадити не задом, а пикою, бо в тебе їх дуже легко переплутати.

Шинкар, те почувши, впав ницьма й заридав. Від його виття непритомний прочнувся й підвів голову. Шіко, на своє нещастя, не помітив цього і далі розповідав товстунові, що буває з людиною, коли її четвертують: як тріщать суглоби, а тоді відриваються руки-ноги, і ти бачиш, як їх тягнуть за собою коні. А на дорозі вже чекають волохаті чортенята, стрибають і хапають шматки свіжого стратенцевого м'яса, щоб засолити їх. Усе це Шіко змальовував шинкареві, і той гірко ридав, а здоровило на лаві слухав, хоча більше не підводив голови.

Коли шинкар нарешті стих від цілковитого розпачу, Шіко поважно спитав його, чи не хоче він усе ж таки вийнятії голову з зашморгу. Тільки за це він ще має охоту молитись, відказав шинкар, я потім він уже не візьме на душу жодного смертного гріха, хоча тепер чимало їх, на жаль, гнітить його. І чи він, допитувався далі Шіко, любить сам себе дужче, ніж отого, що на лаві. Та вже ж, відповів шинкар. Ну, тоді все буде гаразд, запевнив Шіко, і обидва вони, хоч так само причетні до вбивства короля, як їхній спільник, іще можуть урятувати свої голови коштом їхнього славного приятеля ла Бара та його земного буття, яке, між іншим, і так уже тривало аж задовго.