Літа зрілості короля Генріха IV

Хто дише злобою на нас, Погибель тих спіткає враз, Наш господи великий.

Голос гримів на всю залу. Король махнув рукою, і спів урвався. Пастор не тільки опустив руку — він понурив голову. Він отямився. Зате Анрі тепер забув про довколишню дійсність, і обидва мовчали, споглядаючи в думці свої давні діла — чесні й нелукаві.

Тоді Анрі взяв пастора за руку й промовив:

— Ваша голова й борода посивіли, а гляньте на мої. Обличчя у вас не тільки суворе, воно скорботне. А тепер я відверто показую вам своє. Чи воно веселе? І все ж я вам признаюся: здобуття влади — це де в чому сміхота.

— Так, сміхота, — повторив він і квапливо додав: — Люди варті того, щоб владу над ними здобували саме так. І сама влада схиляє до того.

— А ви — якраз підходяща людина для цього, — докінчив старий.

Король лагідно відповів йому:

— Кожен діє, як йому призначено. Тому я й дозволив вам вилити душу до кінця, пасторе Дамур.

— Ви мусите дати вилитись гнівові господньому! — сказав старий запально, і на скронях у нього випнулись жили.

— Так, мушу. — Король говорив ще лагідно, але пасторові час уже було знайти інший тон. Він це зрозумів, і кров відлинула йому від скронь.

— Хай простить ваша величність простій людині, Габрієлеві Дамуру, що він з'явився перед ваші очі.

Тоді Анрі розкрив обійми.

— Впізнаю вас. Отаким я хотів би завжди вас бачити: з гнівом господнім у всіх помислах і з непохитною вірністю в серці.

Він чекав з розкритими обіймами. Це була вирішальпа мить для всіх його протестантів. Від докорів ще можна очиститись, він прагне в це вірити. Як усе зважити, то постійна недовіра більше шкодить королям, ніж прислужується їм. Якби й усі давні друзі це зрозуміли, хоча їх уже зраджено й позбавлено привілеїв! Але в розкриті обійми ніхто не кинувся. І Анрі опустив руки, але сказав іще:

— Пасторе, те, що я мушу робити, робиться і для вас. Ви отримаєте свої права, коли я здобуду владу.

— Величносте! Пробачте бідному Габрієлеві Дамуру, але він вам не вірить.

Анрі зітхнув. Він іще сказав примирливо:

— Тоді вислухайте одну веселу історію — про даму в масці. Вона вже безперечно правдива, бо хвалитися мені тут нема чим.

Але пастор уже був коло дверей.

— То чого ж ви хочете? — гукнув услід йому Анрі.— Щоб я розвалив свою столицю з гармат? Щоб я всіх силоміць навернув до протестантства? Щоб я, поки живу, провадив війну й чинив як нелюд?

— Величносте, відпустіть з миром бідного Габрієля Дамура, — Це прозвучало вже не докором і не гнівом господнім, аж ніяк. Той, хто там, уже далеко від короля, стискав рукою дверну клямку, неначе поменшав, і не тільки через відстань, ні,— він весь зіщулився.

— Я хочу висповідатись перед вами, Габрієлю Дамур, — сказав здаля король.

— Величносте! Не я, а тільки ваше сумління має почути правду. — Слова суворі, але голос тихий. Анрі зрозумів тільки тому, що, власне, сам казав собі таке. Він відвернувся. А коли глянув до дверей — знову був сам.

Тоді він став обличчям до стіни, наскрізь пройнятий свідомістю того, що це було прощання з його протестантами. Та ні, це прощання не на все життя, він іще покаже їм, що в нього було на думці і яким він залишився. Але за нинішніх обставин йому не вірив ніхто; інші вірили не більше, ніж цей. «І стережися зрадників! — нагадав собі Анрі.— Ніхто не годиться для цієї ролі так, як давні друзі». Він дивився на стіну й перебирав в уяві всіх, хто міг би його зрадити. Дивно — з'явився образ Морнея, а він же був такий певний саме за нього! Морней, або Чеснота, — цей служитиме тобі й далі вірою і правдою. Тільки не жадай, щоб він схвалив твій спосіб здобуття влади і став хоч на дрібочку менш доброчесним. І це дуже дошкуляло королю, бо в ті дні зрада й зрадники стали для нього зручні і звичні. Йому неприємно було бачити перед собою сократівське обличчя свого Морнея, і Анрі стер з уяви той образ, викликав інший.

«Жодного друга, ми зовсім самотні в цьому хитромудрому й прикрому ділі здобування влади. Зате спільників та поплічників — удосталь. Ми допускаємо до себе якихось дам у масках; добре хоч, що пастор не захотів знати, хто та дама, і ця витівка лишиться назавжди таємницею. Бо хто може подумати, що то рідна дочка самого губернатора, і це з її батьком я потай заграю. Що це робиться з людьми, — я ж раніше вважав його чесним! Мені не до вподоби Морнеєва доброчесність. Але ще дужче не подобається мені, що Бріссак зраджує. Ще його попередника запідозрено в зносинах зі мною. Майєнн скинув його, а призначив графа Бріссака — саме за його просте серце. Ну, коли це називається простосердям, то я й сам не хитріший і не потайніший від малої дитини. Адже цей чоловік спокушає мене на те, щоб я здобув свою столицю підступом; він мені осоружний».

Усе це Анрі промовляв до стіни, — а він же більше звик думати про свої справи ходячи — швидко й розгонисто, щоб чоло обвівав вітер. У двері хтось пошкрябався і сполохав його пригнічені таємні думи. А тоді ввійшло двоє радісних вісників; як же не зустріти їх так само радісно? Першого, його славного Агріппу, видимо розпирало від новин, він насилу втримував їх у собі. Молодий пан де Сен-Люк був терплячіший — завдяки своїй відвертій самовдоволеності. Дуже ревно дотримуючись етикету, він привітав короля з вишуканою скромністю й безмежною шанобою, а тоді полишив говорити панові д'Обіньє.

— Ми запізнилися, — сказав Агріппа, — бо мусили спершу принаджувати, а потім спроваджувати слухачів: адже після від'їзду дами в масці вони стали непотрібні.

— Скоріш небажані,— підтвердив Анрі.— Відколи вона поїхала, в мене побував ще один гість, і це була досить гостра сценка, не призначена для третіх осіб.

Агріппа навіть не спитав, хто ж був той гість.

— Величносте, ви й не здогадуєтеся, хто була та дама в масці.

— Ви ж поручилися, що вона не небезпечна. А я не цікавий.

— А що б ви сказали, величносте, якби вам хтось розповів, що я був у Парижі?

— Ти? Не може бути!

— А от і був. Правда, в подобі старої селянки, а браму проїхав на возі з капустою.

— От так диво! І ти бачив губернатора?

— Він купив у мене на ринку всю мою цибулю — сам Бріссак у плоті й крові. А водночас ми домовилися, що задля більшої безпеки вашої особи і задля надійності до вас приїде пані де Сен-Люк, — так, так, рідна дочка губернатора Бріссака, — і вислухає те, що ви зволите переказати. Що, несподіванка?

— Я не можу отямитись від подиву, — сказав Анрі, хоч його сам Бріссак повідомив про візит пані де Сен-Люк. Бо в кожного все ж таки має бути хоч якась таємниця від інших. Чим хитромудріша роль, тим цікавішою вона здається нам. «Totus mundus exercet histrionem», — то чом би не грати й мені? Мого Агріппу здобуття Парижа зовсім не потішило б, якби йому не довелося зіграти роль селянки. І його так захопила ця гра, що йому й не в голові страждання бідолахи Габрієля Дамура; а хто відає, яку роль обрав собі сам бідолаха Габрієль Дамур? Його виступ був просто-таки біблійний».