Літа зрілості короля Генріха IV

— Величносте, ваші фінанси можна направити, — сказав пан де Роні спокійно й упевнено. Анрі й Габрієль уважно й очікувально глянули на нього. — Коли ваша величність не має грошей і навіть сорочок, винен тут загальний непорядок, усілякі зловживання, крадійство й марнотратство без кінця й краю, щедрість без усякої міри. — Перелічуючи ті причини, він дедалі дужче запалювався. — Порядкування вашою скарбницею пройшло всі щаблі безгосподарності — від звичайного шахрайства і до безсоромного роздаровування державних прибутків можновладним людям, яких я можу назвати на ім'я, маю намір це зробити і ось тут уже списав їх усіх. — Він різко ляснув по оправі доповіді.— І не заспокоюсь, поки їх не буде скинуто й покарано.

В ту мить і Габрієль, і Анрі звернули увагу на його очі: вони потемніли й стали несамовиті. Химерні, завжди чітко вималювані рум'янці від бурхливого хвилювання розлились по всьому обличчі. Такого вони ще не бачили в нього. Вони вгледіли іншого Роні, не повсякденного, але, можливо, справжнього. Габрієль злякалась, бо відчула: «Цей ніколи не пробачить мені». Вражений Анрі дивився на свого щирого слугу з глибоким зацікавленням. Він збагнув виразніше, ніж будь-коли, що відданість і віра — це не дрібнички і що вони, коли справді глибокі, не можуть існувати в людині так, між іншим. Ні, вони є пристрастю. «Кам'яний лицар, що його я зняв для себе з соборного фасаду, тепер ожив, у ньому є життя, та ще й яке! Якби дати йому волю, він би шаленів. Його неймовірна чесність легко може коштувати йому життя, та це вже його діло. Але мені вона врешті-решт пошкодить більше, ніж усі злодії вкупі. Треба стерегтися кам'яного чоловіка!»

— Друже мій, — сказав Анрі.— Ваша відданість і непохитна віра добре мені відомі, краще, ніж ваші стовпчики цифр, і я повною мірою користатимуся з них на добро собі й своєму королівству. Роботою я вас забезпечу на все життя. Але ви ніколи не зможете вичавити з моїх фінансових установ стільки грошей, скільки там застрягає.

— Зможу, — запевнив Роні шанобливо і вже зовсім заспокоєно; очі в нього знов були голубі, а щоки — як у дівчини.

— Як же?

— Ризикуючи власною головою.

Пояснювати він не став, але його словам можна було повірити.

Анрі:

— Ну, гаразд. Покажіть мені найближче ваше бойовище і того, кого ви збираєтесь там розбити.

Роні:

— Багатьох, і саме там, де вони відчувають за собою право. Бо найжахливіші зловживання відбуваються законним шляхом. Мито на сіль передане на відкуп, і до державної каси потрапляє заледве чверть його. А решта збагачує кількох панів і дам. Вони поділили між собою паї, але не заплатили за них нічого. Величносте! Вам важко буде повірити, але до цього причетний сам головний управитель вашого фінансового відомства пан д'О.

— Саме лиш О, і більш нічого, — Анрі загадково усміхнувся й глянув на Габрієль. — Старий парубок, черево як бодня, чи принаймні було. Тепер він, певне, зовсім стух.

— Невже ви не знаєте, пане де Роні? Він лежить при смерті,— озвалась Габрієль.

Ні. Чоловік з арсеналу почув новину. Всі його дні минали за рахунками. Але він дивувався недовго і вмить запропонував:

— Конфіскуємо його майно, як тільки він помре. Такі люди разом із життям утрачають і спільників, що могли б захистити їх.

— Це треба обміркувати, — сказав Анрі, але в думці вирішив обмірковувати ще довгенько. — Самі розумієте, пане де Роні, що не слід надто поквапно відбирати роботу в інших, навіть у смерті.

Кам'яний лицар із собору, чоловік з арсеналу вмовк. Анрі не порушував того мовчання. Порушила його Габрієль, її голос задзвенів дзвіночком.

— Величносте, — промовила Габрієль д'Естре, — я прошу у вас ласки. На місце того, хто має померти, поставте пана де Роні.

Більше вона нічого не сказала, а стала чекати. Пан де Роні не був її другом, це вона знала, на жаль. Але ж король сказав йому: «Ви той, хто мені потрібен»; а на початку нової влади тим, у чиїх вона руках, слід триматися разом. Їх і так поки що лиш троє — троє в голій кімнаті. Очі в жінки стали напрочуд промовисті, вони волали до слуги короля: «Ми одне без одного не обійдемось. Я допоможу тобі. А ти допоможи мені!»

Але незворушний Роні подумав: «Тинди-ринди. Ти, моя красунечко, ніколи не станеш королевою. А я працюю — і дійду до своєї мети, хоч як далеко вона тим часом».

Анрі не сказав нічого — або сказав дуже багато. Він узяв руку своєї любої владарки й поцілував її.

Гарячка

День почався спасенно. Король вистояв службу божу в церкві позаду Лувру — тій, де був найгучніший у всьому Парижі дзвін. Якось він калатав страшенно гучно — того дня, коли адмірала Коліньї… та про це помовчім. Король саме ревно молився, і враз хтось шепнув йому, що помер кардинал Пеллеве [53] . Той кардинал був головою Генеральних штатів і прихильником Іспанії. Відколи король здобув владу, кардинал запав у шаленство й кричав; «Схопіть його! Схопіть його!» — а нарешті ось помер. Перше ніж вийти з церкви, король наказав, щоб за кардинала молились. Він хотів був додати: «І за душу пана ад…» Але навіть у думці не договорив до кінця.

53

Пеллеве Ніколя де (1518–1594) — французький кардинал, прихильник Гізів і ворог Генріха III.

На недовгому шляху назад до палацу дехто з придворних наважився дорікнути йому за м'якість і поступливість. Ворогам треба мстити; цього всі чекають, інакше не можна. Того, хто не мститься, високо не цінують. Король тільки прогнав сто сорок чоловік — кого з королівства, а кого зі столиці. Але не страчено нікого; хто ж це поважатиме і кого це настрашить? Пан де Тюрени, впливовий протестант, можливий спадкоємець герцогства Буйонського, прикордонного краю на сході,— цей Тюренн гостро остерігав Анрі перед зрадниками, та й недарма, бо згодом і сам мав зрадити, як і ще дехто. Анрі відповів йому і водночас своїм католикам:

— Якби ви і всі ті, хто говорить, як ви, щодня проказували свій отченаш щиро, ви б так не говорили. Я визнаю, що всі мої перемоги дарував мені бог; я не гідний їх, але він мені пробачає, тож і я повинен забувати хиби мого народу й бути ще ласкавішим та милосерднішим до нього, ніж досі.

День почався спасенно. Крім того, це була неділя й перший сонячний день тії весни. Всяка робота спинилась, працюють хіба що в арсеналі. Анрі звелів повідомити свою кузину де Монпансьє, що відвідає її. Була восьма година, о десятій він мав приїхати. Нe можна сказати, що цей його намір був такий уже до кінця спасенний. Він часом не без зловтіхи думав про фурію Ліги: вона, мабуть, теж кричала, що його треба схопити. Але кричала вже тільки у своїх покоях, не з вікон. Тих студентів, що боготворили її, вона вже не могла підбурювати з балкона на вбивство короля. І не сміла спокушати якогось плюгавого брудного ченчика своєю величною вродою, щоб він пішов до короля і всадив йому в груди ніж. Анрі аж ніяк не забував, що саме таке вона заподіяла його попередникові.

Він передбачав, що цих відвідин не схвалюватимуть, і тому ті придворні, котрі мали його супроводити, дізналися про це аж наостанці. Його й самого цей намір трохи бентежив: не хотілось би, щоб король Генріх Третій, його попередник, у ці хвилини дививсь на нього звідти, де він тепер. Але, з другого боку, цей візит до фурії здавався йому милосердним і розумним. Рід Гізів тепер уже ніколи не зійде на трон; чом же не пощадити їх, не помиритися з ними, як з усіма своїми підданими? І все ж найдужче, найнездоланніше тягла його туди зловтіха. Це ж, певне, прекумедне видовище — колишня фурія, вже безсила, та, мабуть, і перелякана; ще б пак ні, хоча він першого ж вечора звелів переказати їй, щоб вона не боялася. Прекумедне видовище! Ось що вирішило все — і саме того дня. Він хотів трохи розважитися в неділю, а до того ж ця розвага мала бути спасенна.

Тим часом герцогиня, хоч Анрі про те й гадки не мав, зовсім збулася розуму. Ні, не явно, не в очах усіх людей чи принаймні тих небагатьох, котрі ще лишалися при ній. Коли хтось відвідував її, то бачив горду, як завжди, даму; тільки ж мало хто хотів її відвідувати, накликаючи на себе підозру: так було вже незадовго до вступу короля, а тепер то й поготів. Її покої збезлюдніли, ненависниці нового короля всі зреклись, аби їх не застали в неї, коли по неї прийде його варта. А цього слід було сподіватись — раніше чи пізніше. Один хапає свою жертву зразу, інший розтягує насолоду від помсти. Треба мати дуже тверде становище при новій владі, щоб наважитись на взаємини з відринутою.