Літа зрілості короля Генріха IV

— Величносте! Їдьте хутчій до вашого королівського палацу. Бо ви або помрете, або виживете, — як вам бог присудив.

— Краще буде і для мене, і для тебе, щоб я вижив, — сказав Анрі й спробував усміхнутись. Та губи не корились йому; з усього, що зазнав він того дня, це було найприкріше. У ту ж мить він почув чиєсь хропіння; так хропуть із повним черевом. І це теж розсердило його. — Що це таке?

Селянин пояснив:

— Це той чоловік, що їсть за шістьох.

Анрі не зрозумів. Уперше він побачив па обличчі в селянина радісну усмішку.

— Як? — здивувався він. — Ти радієш із того, що хтось їсть за шістьох, хоча сам не маєш удосталь і для себе одного?

Замість відповіді селянин показав королю на велику зелену купину; за нею здіймалось і опадало величезне черево. Селянин переступив через купину й почав термосити хропуна.

— Кумцю! — гукав він. — Кумцю Ненажеро! Встань! Король хоче подивуватися з тебе.

Чекати, поки сплюх підведеться, довелось довгенько. Анрі побачив грубезний тулуб, руки та ноги і обличчя наче у велетня-людожера з казки. Зразу над густими бровами починалась чуприна. В пащі й поза щоками помістився б не один фунт їжі, очі геть позапливали салом. Вся та гора м'яса аж хиталась від сонності.

Король спитав:

— Це правда? Ти можеш їсти за шістьох?

Товстун рохкнув.

— Може! — запевнив селянин. — Він прожер усе, що мав, і тепер ми гуртом годуємо його. Ось він і зараз покаже, як їсть за шістьох. Ходімо, кумцю! Покажи королю, як ти їси.

Гора м'яса рушила вперед; лугова земля аж задвигтіла під нею. Селяни за довгим столом зустріли череваня вибухом радості, декотрі знов завели пісню. А коли почули, що той ладен ще раз пообідати за шістьох, умить поназносили всього, що знайшлось у них удома. За хвилину довгі дошки вже аж угиналися від шинки, сала, яєць, а порожні склянки зникли за здоровезними глеками. А потім кощаві, покорчені від тяжкої праці люди обступили гору м'яса й почали підштовхувати її до столу. Король тим часом дав знак, і його дворяни попідганяли селюків, а сам він загримів на череваня:

— То це так ти обжираєш моїх селян? За шістьох їсти — це ти вмієш. Та чи й працюєш за шістьох?

Черевань пробурчав, що він, звісно, працює — по своїх літах і по силі. Хіба легко стравити їжу, коли тебе примушують їсти за шістьох? Оце і є його робота.

Король знову дав знак, і кілька його дворян накинулись на гору м'яса з нагаями й заходились ганяти її по колу. О, товстун міг хіба ж так бігати, коли треба! Селяни аж боки рвали зі сміху, але король щиро гнівився. Червоний і опухлий на виду, він кричав на них, що його королівства не вистачить, щоб напхати таких ні на що не здалих жерунів.

— Якби в мене було багато таких, як ти, — горлав він на товстуна, коли той під ударами нагаїв пробігав повз нього, — то я б вас перевішав! Бо ви, падлюки, враз заморили б моє королівство голодом!

Попри весь той гнів йому раптом стало холодно; його аж трусило, і він подумав, що це від вечірнього туману. Перше ніж сісти на коня, він іще наказав селянам, щоб самі з'їли все, що є на столі, але по їхніх обличчях побачив, що вони цього не зроблять. Вони й далі все, що спроможуться відірвати від свого рота, віддаватимуть тій ненажерливій потворі, бо то їхня гордість. І король роздратовано помчав геть.

— Тобі холодно, Бляклий Листе?

— Величносте, в нас у всіх ноги закоцюбли на вогкому лугу.

Більшість кавалерів не зразу половили своїх коней, хоч король із першим стайничим були вже далеко. Останнім був пан де Ліонн. Він дочекався, поки всі поїдуть. Із-за кущів постежив за селянами; ті ще сиділи, спантеличені неймовірною вимогою короля, щоб вони поїли все самі. Пан де Ліонн підсадив у своє сідло ту саму дівчину, з якою приїхав сюди, і спочатку вів коня за повід, щоб він ішов спокійно й тихо.

Діставшись до Лувру, Анрі мусив визнати, що він захворів. Зір йому застилав туман, і він знав, що плестиме маячню, коли заговорить. Він ліг у ліжко, лікарі зробили йому, що треба, і від того надмірна збудливість перейшла в байдужість до всього. Пізно ввечері до спальні ввійшов Бельгард і зразу почав розгублено, в нестямі:

— Величносте! Пан де Ліонн…

— Занадто бездоганна людина, — прошепотів Анрі.— Мене аж страх бере.

— І недарма, величносте. Бо він, трохи від'їхавши від шляху, розпоров сільській дівчині живіт і застромив туди ноги, щоб погріти їх.

— Оцього ще бракувало, — прошепотів Анрі. Щоб виразити обурення, йому в ту мить не ставало сили. Він насилу спромігся додати: — Нехай його судить мій суд і присудить четвертувати прилюдно.

— Величносте! Він же дворянин, — сказав Бельгард аж занадто голосно і підняв обидві руки над головою, вжахнувшись незбагненним вироком.

— А ти не дворянин? — спитав король Анрі нечутно, але з широко розплющеними очима. Бельгард опустив погляд і тихо вийшов.

Трохи пізніше хворого провідала його люба сестриця, пані Катрін де Бурбон. Її розбудили, бо лікарі сказали, що стан її брата загрозливий. Коли вона побачила його обличчя, у неї ринули сльози: вона не впізнала його. Але перший камердинер пан д'Арманьяк, стоячи в ногах ліжка, показав їй на свого владаря, що ворушив губами. Сестра нахилила вухо і не стільки почула, скільки здогадалась; тоді стала навколішки й тихо заспівала разом із братом псалом. День скінчився, як і почався, спасенно.

Любов народу

Хворобу він поборов куди швидше, ніж гадали: всього за сім з половиною днів, — бо вона була нічим більше, як даниною, що його тіло заплатило духові за повий поворот життя, нову вирішальну годину. А потім Анрі несповна за місяць мусив набратися сили, щоб знову вирушити на війну. З Нідерландів удерлося до країни іспанське військо — цього разу під проводом якогось графа Мансфельда; але справжнім натхненником усіх зазіхань на королівство й досі лишався той самий Майєнн із дому Гізів, і на його боці була більшість таких, як він, вельмож. Король у Парижі; звістка, що він уже володіє своєю столицею, всюди справляє найсильніше враження. Місто за містом, провінція за провінцією здаються йому вже з цієї причини, декотрі губернатори роблять це за гроші. Лишились тільки найвельможніші, які мають забагато зиску зі слабкості королівства і зі злигоднів як короля, так і його народу. Вони не можуть змиришся. На їхнє щастя, король ще й досі відлучений від церкви. Поки вона визнає його (а це станеться не так скоро), заколоти проти нього вважатимуться за добрі діла.

Король обложив міцну фортецю Лаон, а водночас провадив бої з армією, яку дон Філіпп, хоч і доп'яв погану хворобу, наслав на нього. Вони всі не можуть змиритися, поки не прогниють до кінця. Тож не журімося! Анрі довів, що вже видужав. Між турботами та небезпеками він писав чарівній Габрієлі якнайбадьоріші листи, — таких вона ще ніколи не отримувала від нього. У неї навіть з'явилась підозра, що йому так само легко й приємно кохати її здалеку; вона ревнувала його до його туги за нею і до того портрета, що дала йому в дорогу. Сина, що мав ось-ось народитися, заздалегідь назвали Цезарем, бо він був дитям війни, якщо не інших, не менш катастрофічних подій. Батько там удалині вже носив його на руках, коли мати ще тільки чекала тяжкої години пологів. Ці листи сповивали її всю його духом, так що до неї не могли й доступитись похмурі думки. І вона народила йому Цезаря.

Коли радісна звістка дійшла до нього, був погожий червневий день; за минулу ніч Анрі облазив усі схили Лаонської гори, шукаючи місця, звідки повести штурм, а тоді змив з рук і ніг робочий бруд і поїхав до однієї садиби в лісі. Він знав ту садибу ще змалечку: вона належала до закордонних володінь його маленького старого королівства Наварри. Там він якось їв полуниці з вершками, і ось захотів знову поласувати ними, коли серце сповнене щастям, бо він має дитину! Тепер усе це має одне ім'я — Цезар: і щастя, і дитина, і його власне серце.