Літа зрілості короля Генріха IV

Він думав так, ніби в чаду. Інші міркували про те саме спокійно. Трохи осторонь натовпу перешіптувалися дві дами.

Принцеса де Конті:

— Яка вона бліда! Хоч би пані д'Оранж міцніш підтримувала її, а то що впаде.

Принцеса де Конде, з Бурбонського дому:

— Може статися й гірше. Хоч би тільки щастя мого кузена було тривке! Йому треба бути справді дуже великою людиною, щоб із нею одружитись.

Принцеса де Конті:

— А хіба він уже й тепер не досить великий, щоб кинути всім нам виклик? Його люба владарка з'являється перед усім двором з двома протестантками. Я гадаю, вона й сама така, а то зрозуміла б, що їй загрожує, і завчасу зомліла б.

Принцеса де Конде:

— Правда, вона бліда. Але та блідість може виказувати й гордощі, а не страх. Коли є при дворі хоч одна-однісінька чиста жінка, то це пані д'Оранж. А вона дуже хвалить Габрієль д'Естре, її теперішню доброчесність, стійку любов, що зробить її гідною трону.

— Тим гірше для її безпеки, — докінчила перша дама, і друга погодилася.

Оплески, крик захвату; а один дворянин, лиш нещодавно прийнятий до двору, раптом став вищий за всіх, бо зліз на стілець.

— Я, мабуть, помиляюся, — сказав цей пан де Бассомп'ср [70] униз, у натовп. — Те, що я бачу, не може бути правдою, а то хтось із них довго не проживе.

70

Бассомп'єр Франсуа де (1579–1648) — французький маршал, фаворит Генріха IV.

Знизу спитали:

— А хто ж, по-вашому?

— Ну, це ясне діло, — відказав придворний зі стільця. — Король повинен жити. А тому дуже шкода цієї прекрасної жінки, але як не її, то його влучить ніж.

Пані де Сагон, знизу:

— Ви тут іще новий, бідолахо, й не здогадуєтеся, що наше найближче майбутнє — під знаком Венери.

Міністр Вільруа й Роні тож опинились у тисняві. Обидва пропихалися до за задньої стіни, і там вони зустрілись.

— А, це ви, любий друже!

— А, це ви…

— Здається, ми з вами згодні в тому, що цієї події краще б зовсім не бачити, — сказав міністр закордонних справ, що його міністр фінансів знав як зрадника. Тому Роні підказав:

— Так, навряд чи варто помічати її. І мадрідському дворові теж не варто знати про неї. Те, що діється тут, не має завтрашнього дня. Король сам забуде все, як тільки йому стане потрібно грошей. При цьому дворі тільки дурні можуть сумніватися, хто сильніший: його перший скарбничий чи його кохана. Тинди-ринди! Навіщо вбивство, навіщо смерть, коли гаман б'є певніше від сокири.

І пан де Роні дозволив тисняві, відіпхати його від пана де Вільруа, відомого йому як зрадник. Слова міністра фінансів — байдуже, наскільки він сам у них вірив, — були сказані з метою вбезпечити життя Габрієлі. Він не любив її, не був і співчутливий. Зате він мав велику гідність, і хай навіть ніхто крім нього по-справжньому не бачив усіх труднощів перших кроків нової влади, та принаймні для нього вона втілювалась у трьох іменах: «король, я і герцогиня де Бофор». Одначе ця жінка ніколи не досягне ще вищого становища й титулу, про це він подбає.

А Габрієль уже цілу вічність витримувала поклоніння двору та свій тріумф, хоч за годинником то були тільки хвилини. Вона перевела дух, коли любий владар узяв її за руку й повів через залу. І зразу натовп заметушився, дами й кавалери шикувались рядами вздовж шляху його величності, щоб почути від нього слово-друге. Вони не спускали очей з губів короля, але так само і з прегарних уст його владарки, яку він вів за підняту руку поперед себе. Широкий, плескатий кринолін давав йому змогу пропустити її вперед, показуючи всім, як свою коштовність, і він так і робив. Тепер у нього було обличчя справжнього владаря, не поблажливе й не терпиме, і це помітили всі.

Тому Габрієль на всіх обличчях бачила відданість. І на її щоки повернулися чарівні рум'янці. Вона сама, замість короля, зверталась до придворних і казала саме те, що треба; доторк його пальців давав їй потрібне самовладання. Перших на шляху вона ще проминула мовчки. А перед паном де Сансі [71] , генерал-полковником швейцарців, зупинилась:

— Пане де Сансі, король і я вирішили поїхати до Бретані. Я дозволяю вам супроводити нас.

Те саме вона сказала багатьом, зокрема панові де Буйону, який вирішив, що краще буде звести в непам'ять свою зраду під Ам'єном. Отож він шанобливо змирився з тим, що ця дама, яку він тоді хотів підкупити, тепер не запрошує його в подорож, а наказує їхати.

71

Сансі Ніколя д'Арле (1546–1629) — французький політичний і військовий діяч, відомий частими змінами віровизнання. Сучасники іронічно ставились до його конформізму, д'Обіньє висміяв його у памфлеті «Сповідь де Сансі».

Вже коло дверей Габрієль лице в лице зіткнулася з паном де Роні. Обоє високі, біляві, й колір обличчя, і колір очей майже однакові: брат і сестра, якщо завгодно. Та нікому не було це завгодно — ні глядачам, бо ті звикли до теплого чару Габрієлі й до крижаної холодності кам'яного чоловіка, ні тим паче їм самим (вони вже й зовсім не хотіли визнавати свою спорідненість). Габрієль підняла голову вище й сказала гордовитіше, ніж до будь-кого досі:

— Вам доведеться покинути свій арсенал і поїхати в моєму почті, пане де Роні.

Той весь почервонів і насилу спромігся відповісти здушеним голосом:

— Я чекаю наказу свого владаря.

— Вельможна герцогиня просить вас супроводити її,— сказав Анрі, і з потиску його пальців красуня зрозуміла, що повинна повторити прохання.

Вона так і зробила. Та було вже запізно.

Велика угода

Подорож короля до своєї провінції Бретані минула мирно, хоча він вів із собою дванадцять тисяч самої піхоти, не рахуючи кінноти й гармат. Узяти такий ескорт, аж надто пишний для звичайного візиту, порадив йому начальник артилерії. Анрі дозволив йому висловити те, що знав і сам, але не хотів визнати: без такої збройної погрози він би й тепер не здобув своєї Бретані. Іншої обставини він не передбачав: що треба вирушити чимскоріше. Пан де Роні наполягав на тому, та й мав підстави: герцог де Меркер тільки тоді облишить свої відмовки та крутню, коли побачить, що його заскочили зненацька.

Таку підставу Роні назвав. Другою, неназваною, була люба владарка, що не могла поїхати в призначений день: її дуже вимучила вагітність. Отже, пан де Роні так і не поїхав у її почті, як вона гадала. Він поїхав, а вона злягла. Через три дні поїхала й вона. Та поки Габрієль помаленьку доїхала до Анжера, Анрі зі своїм великим ескортом давно вже минув місто. Дорогою всі міста його провінції Бретані розкривали перед ним брами, і з усього півострова, що сміло виступає з суходолу в море, спішно з'їхалися дворяни зустрічати короля. Пан де Меркер на своїх скелях усе ж таки переоцінив могутність, невгамовного моря. Король Анрі виманив його з фортеці бур, що саме тепер, навесні, лютували понад звичайну міру; володар бур, які зробили його химерником, мусив, одначе, вирядитись на суходіл, де в нього незабаром віднімуть майже всю потугу; він мусив укласти угоду.

Це не просто угода про передачу провінції. Ні, повернення великої провінції під владу короля ніби випадково обумовлене іншою, ще важливішою угодою — шлюбною. Дочка герцога й герцогині де Меркер має вийти за Цезаря Вандомського, сина короля Франції та пані Габрієлі д'Естре. Ось що головно — коли не для всіх, то вже напевне для Габрієлі. Тому серце її так рвалось у цю подорож. Затримки й перешкоди злостили її, штовхали на вчинки, зовсім не властиві її вдачі,— хто міг би чекати їх від цієї незворушної красуні!