Літа зрілості короля Генріха IV

Герцогиня де Меркер, Марія Люксембурзька з дому Пентьєврів, була дуже високородна дама й мала якусь там д'Естре за багато нижчу від себе. Хоч би навіть Цезар не був виплодом подвійного перелюбства, вона однаково зневажала б цей шлюбний зв'язок, на який мусила погодитись. І навіть із таким королем Франції, як цей, що проклав собі шлях до трону сам, у тяжких зусиллях, вона б не бажала породичатись. Та й хто поручиться за його майбутнє і за його спадкоємність? Якби ніж нарешті влучив у ціль, її зразу почали б заперечувати. І тоді вони, Меркери, мали б зятем його байстрюка! Пані де Меркер, немовби створена для інтриг, плела їх безліч, і то вельми лихих. Габрієль вирішила покласти цьому край. Коли герцогиня з'явилась під Анжером з єдиною метою — знов якось відсунути справу, — Габрієль наказала закрити перед нею всі брами міста. Герцогиня мусила повернутись і стерпіти це приниження, поки приїде король і допоможе їй добитись ласкавої зустрічі. Бo йшлося таки про ласку — інколи це розумієш тільки тоді, коли перед тобою зачиниться брама.

Анрі тим часом заїхав далеко на північ, до Ренна, де відбувалися станові збори провінції Бретані. Ще кілька днів він не міг побачитися з коханою, а тому писав їй листи, як у ті дні, коли залицявся до неї. Так, листи були схожі на ті, що він колись посилав до Кеврського замку; декотрі тоді перехопили вороги. Вони легко могли б схопити й низенького старого селянина з запилюженим обличчям. Анрі думає: «Сім років минуло, а ми з тобою все вкупі. Чи правда те, чим ти мені дорікаєш і з чим я не погоджуюсь, — ніби тепер глибше кохаєш ти, а не я? В тисячу разів глибше? Трохи правди тут є: зовні ти розквітла й дозріла, як твоє серце. Ти більше не хотіла б жити без мене, і це я розумію: то було б життя, звернене назад. Але зі мною, скарбе мій найдорожчий, те самісіньке: я не вільніший, ніж ти. я разом з тобою піднісся й досяг володіння завдяки тобі, так я почуваю, бо в усьому, чим володію, я бачу тебе. Моє королівство я порівнюю з твоїм лоном: воно раніше часто зраджувало мене, але нині воно моє. 1 коли твоя краса зів'яне, я не зможу тебе покинути. То я колись міг забрати назад своє кохання, я, бідак, що став таким багатим!»

Про це й згадки не було в його листах, що їх, як і тоді, возив ла Варенн. Ні, він дотримувався того ж тону, що й тоді,— легкого, хвацького, з натяками на ту зброю, яку його владарка обрала сама і яка незабаром розв'яже їхню спірку. Таке писав король, знудившись промовами на зборах станів його провінції Бретані, яку він тепер здобував — останню в усьому королівстві. Борода його була сива, а волосся — біляве.

Він замовчував і ті дивні пригоди, що завжди втручались у хід його розважних дій — і тут так само. Вони б могли погано вплинути на її природну, здорову вагітність, і на дитині лишились би родимі знаки зустрічі її батька з протиприродним. Скінчивши свої справи на зборах, він іще добу перебув у Сомюрі, місті Філіппа Морнея, його давнього сподвижника, що завжди виявляв ясний і надійний розум у мирських ділах. Може, відтоді його сприйняттю дійсності пошкодило заглиблення в богословські таємниці,— хай там як, та йому всюди ввижався пан де Сен-Фаль.

— Що з вами? — спитав Анрі. Схудлий, зморщений Морней відповів якимсь потойбічним голосом:

— Він зазирав у вікно. Він глузує з мене. Образив, а тепер глузує.

— Друже, отямтеся! — владно гукнув Анрі.— Ви сидите у власному замку, самі його укріпили. Як він міг би попасти сюди, а тим більше — втекти звідси?

— Для того, хто уклав спілку з дияволом… — неспокійне обличчя бідолахи зовсім змінилось, він був уже ніби не на цьому світі.— Для нього нема ні мурів, ні зведених мостів.

— А де саме він міг би швидко заховатися? — спитав Анрі.

— Ось тут, — таємниче відповів Морней. Його палець тремтів, проте зразу влучив у певну точку великої карти, що висіла перед ними на стіні.

Анрі вже думав тільки про те, як самому вирватися звідси.

— Швидше! — гукнув він. — Доженімо його!

У нещасного страдника опустились руки, він наче аж поменшав і безсило поскаржився:

— Щоразу, як я подамся в погоню, лукавий його попереджує. Величносте! Ви ж дали мені слово. Спіймайте його!

— Так, я дав вам слово, — підтвердив Анрі й вибіг.

Надворі сів на коня; за ним кинулося стільки дворян із почту, що вистачило б переловити цілу витягу. Вершники помчали до лісу, де нібито серед ставка стояв будинок, у якому ховався пан де Сен-Фаль. Та король звернув з дороги, помітивши слід оленя, і відбився від супутників. У хащах Анрі довелося зсісти з коня; він не міг добрати, з якого боку відгукуються мисливці на його оклики, а вже вечоріло.

Цілком випадково він наткнувся в темряві на трьох своїх дворян; один з них був де Ту, голова суду. Вже немолодий, він супроводив короля в цій подорожі заради переговорів із Меркером. Женучись за оленем, він упав з коня й тепер кульгав. Король вирішив, що його не можна кидати самого, хоча суддя ревно просив його повертатись до міста.

— Як повертатись? Ми ж заблудилися, — відказав Анрі. Тим часом один із дворян зліз на дерево й гукнув згори, що бачить якесь світло. Рушили туди. Їхали дуже повільно, через ногу пана де Ту, а коли нарешті доїхали, то побачили самотній будинок серед ставка. Убрід під'їхали до нього; двері були незамкнені, але всі кімнати порожні. В одній горіла свічка, освітлюючи постелено ліжко.

— Все зрозуміло, — сказав Бельгард. — Той, кого ми шукаємо, був тут. Він хотів лягати спати, але ми його сполохали. Далеко він утекти не міг.

— То йди спіймай його, Бляклий Листе, — наказав Анрі з таким виразом, ніби Бельгардові слова переконали його.

Перший стайничий із третім дворянином спочатку наробили в темному домі страшного гуркоту, — видно, їм страшно було йти. Потім таки пішли, брьохаючи по воді. Король тим часом сказав панові де Ту, щоб той лягав; але в усьому домі було тільки одно ліжко. Голова суду відмовлявся лягти: хай лягає король. Нога в нього дуже боліла, і він примостився на краєчку ліжка, але роззути її в присутності його величності не погоджувався. Анрі сів у єдине крісло перед каміном; там були накладені дрова. Він підпалив ялинові шишки, роздмухав вогонь і сидів, дивлячись у нього широко розплющеними очима. Йому згадалось мимохіть, навіщо він їде до своєї провінції Бретані — заради важливих державних переговорів, якими мало скінчитись терпляче й розважне готування. А тут він опинився в погоні за пустою маною — навіть не його власною. І все ж цієї ночі він не міг вибратися з цих лісів, з безлюдного будинку, де, одначе, горіло світло. Коли зараз сюди вдеруться вбивці, то він має при собі тільки скаліченого старого чоловіка та, звісно, власну зброю. «От який немічний наш розум! Чи я не сам накликаю на себе свої небезпечні пригоди, і чи не остерігає ними саму себе моя недосконала натура? Якби ти ніколи не відступався від того, що знаєш, і неухильно чинив те, що в тобі закладене й що тобі доручене, ти б не сидів тут, та й у майбутньому уникнув би ще лихіших часів».

Ось що можна було вичитати в полум'ї, коли звести брови досить високо. Не вагайся більше, будь твердий, своєю королевою зроби цю, єдину! І він бачить, як вогонь виписує її ім'я, як полум'я виспівує його.

Повернулися Бельгард зі своїм супутником — цього разу нечутно, бо пороззувались і закасали штани. Вони твердили, що пан де Сен-Фаль утікав від них, ламаючи кущі, поки провалився в якусь яму. Анрі тільки попросив їх роздягти й укрити бідолашного голову суду, що від знеможення впав на ліжко й уже спав. А потім вони завели короля до іншої кімнати, що мала тільки один вхід; долі там лежала солома. Вони зоставили двері відчинені, а самі прихилились до одвірків обабіч їх. Проникнути до короля можна було тільки повз цих охоронців.

Анрі вмить запав у глибокий сон. Його захисники, вкривши ноги плащами, час від часу ворушили ними; цим кожен показував іншому, що він не спить. Та вретші-решт вони перестали ворушитись, і розбудив їх тільки чийсь відчайдушний крик: «Рятуйте!» Спочатку обидва вирішили, ніби вони все ще в лісі, натрапили на Сен Фаля, і кричить він. А трохи прочумавшись, згадали пана де Ту.

А до того в кімнату зайшли якась божевільна дівчина. В місті з неї знущались, і вона оселилась у цьому покинутому будинку, а коли почула, що сюди йдуть якісь люди, певне, втекла, хоч сама вже не пам'ятала того. Вона повернулась до своєї оселі, потемки роздяглась, бо світло давно догоріло, й повісила мокру одежу па кріслі перед каміном, де ще жеврів жар. Коли сорочка на дівчині трохи просохла, вона лягла впоперек ліжка в ногах у сонного пана де Ту й скоро заснула теж. Та коли панові де Ту захотілося перевернутись на другий бік, він зіпхнув божевільну з ліжка, уразивши при тому свою забиту ногу, і від болю прокинувся.

Де Ту відгорнув запону на ліжку. З вікна падало тьмяне світло, і в ньому рухалась якась біла постать. То не може бути гра уяви; ось постать підходить і дивиться на нього.

— Хто ти? — питає голова суду.

— Я цариця небесна, — відповідає примара. Голова суду, власне, розумів, що це нісенітниця й неподобство. І все ж його охопив забобонний страх; він закричав: «Рятуйте!» Дворяни прибігли, заспокоїли його й угамували божевільну.

Анрі так і не прокинувся, про всю пригоду він довідався аж уранці, коли вони вчотирьох їхали до міста. Він тільки сказав, що, бувши паном де Ту, перелякався б страшенно; а тоді надовго змовк. Він задумався про ту годину самозаглиблення, вночі, перед каміном, коли полум'я писало й співало. А незабаром, на великодній службі божій, коли в церкві заспівали «Regina Coeli lаеtare» [72] , король підвівся й почав шукати очима пана де Ту.

72

Царице небесна, радуйся (латин.).