Лагідний янгол смерті

Гуля на загальний подив розповіла, що по воду ходила до міста й набрала її з громадської колонки поруч із крамницею одягу. На згадку про крамницю одягу Галині очі зблиснули.

— А це далеко? — запитала вона.

— Ніде ти не підеш! — прикрикнув на неї несподівано роздратований Петро. — Ти що, сюди на шоп-тур приїхала?!

Тоді він пожував губами і пильно подивився на Гулю.

— А чого людей тут не видко, якщо поруч мешкають?

— У них це місце проклятим уважають, — пояснила Гуля. — Тут багато людей пропало...

— Як пропало?

— Подейкують, якщо сюди слабкий казах приходить, то відразу рідну мову забуває й за кілька днів від незрозумілого суму вмирає... Може, ящірки тут отруйні?

Петро з побоюванням озирнувся по боках, хоча сутінки вже згущували повітря.

Я розумів стан Петра. Видно, перший день шукань перекреслив його ілюзії про «легкий пошук скарбів», а тут іще й місцеві міфи...

Ми замовкли, і наше мовчання швидко обросло темрявою, що спустилася з неба, — настав справжній вечір. Потріскувало багаття, граючи відблисками вогню на наших обличчях. У повітрі з'явилася нічна свіжість, вона немов промокала наші розпалені денним сонцем лоби, лікувала нас від гарячки природи. Я пригадав далекий студентський будзагін і подумав, що якби у мене зараз у руках була гітара — просиділи би ми під наївно-романтичні пісні до самого ранку. Настрій мій поліпшився, і закортіло мені, щоб усім нам стало якось веселіше. Бог із ним, із цим закопаним «чимось», аби тільки забути ту різницю, яку люди самі вигадали, щоб поділяти себе на «наших» і «не-наших». Таж вечір один і спільний, і природа одна, і пісок, у якому ми казна-що шукаємо, — теж одноманітний і однобарвний. І мої думки, мої бажання, які несподівано виникли, раптом оформилися, перетворилися на просте прохання, звернене до моєї Гулі й висловлене одним коротким словом: «Заспівай!»

І Гуля заспівала. Заспівала казахською мовою. Її негучний оксамитовий голос наповнив простір навколо багаття, і навіть вогонь, здавалося, потріскував у такт її пісні. Пісня тривала й тривала, і хоча слова її були незрозумілі, але я відчував якусь невимовну довіру до цієї історії, що оповідалася через пісню. Я не знав, про що вона, що і з ким у цій пісні відбувалося, але теплота пісні, теплота голосу передавалися мені, та й, певно, Петру і Галі теж. Нас знову об'єднувала чужа пісня, переказати яку ні я, ні вони не змогли б. Але я знав: Гуля закінчить співати і Галя запитає в неї, про що була пісня. Й історія, розказана, а до цього вже й проспівана Гулею, буде і близька, і зрозуміла, і екзотична. Й екзотичність ця буде не якогось музейно-етнографічного походження. Ні. Екзотичність ця буде нібито дзеркальною, вона допоможе нам збагнути, що кожен із нас відрізняється від іншого, екзотичний для іншого, але не так, як бувають екзотичними не бачені раніше звірі, а внутрішньо. Наші думки й переконання здаватимуться екзотичними. І найголовніше буде — просто зрозуміти їх, а не відмовлятися розуміти через роками плекану незлагоду.

Вечір затягнувся, адже його продовжили сумні українські наспіви. Якоїсь миті мені навіть здалося, ніби Петро почав підспівувати Галі, та коли я прислухався, то зрозумів, що помилився. Пісні, які відзвучали, створили атмосферу взаємної довіри, й коли ми лягали спати під низьким волохатим небом, уперше побажали одне одному на добраніч.

Але світанок, який перегорнув сторінку нового дня, повернув усе на свої місця, і після швидкого чаювання я взяв до рук лопату й, чуючи за спиною кроки Петра, подався далі робити почату вчора справу.

Гуля з Галею залишилися біля речей і багаття. А ми з Петром знайшли межу «відпрацьованої» ділянки пустелі й там зупинилися.

— Неправильно ти копаєш, — сказав Петро, озираючись на вчорашні ямки, які вже встигли осісти.

— Ну, по-перше, мене цього не вчили, а по-друге — візьми й сам копай, може, в тебе краще вийде!

Петро пригладив свої чорні вуса й поглянув на мене без приязні.

— Ти сюди чого їхав? — запитав він. — Їхав копати? Отож подякуй красненько, що я тобі копачку знайшов!

Я важко зітхнув, поправив на голові повстяну шапку, відступив від останньої ямки на крок у бік моря й заткнув лопату в пісок.

Робота знову йшла нудно. Що ближче я підступався до моря, то пухкішим виявлявся пісок під поверхнею. Якоїсь миті лопата вдарилася об камінь, і я збагнув, що просто даремно витрачаю час. Не могла криниця розташовуватися на березі — таж не каспійську воду з неї діставали!

Я відійшов назад, до місця, з якого вчора почав. Озирнувся. Побачив Петра метрів за триста. Він стояв із палицею в руці — чи то дивився на пісок перед собою, чи то замислився.

Коли сонце зависло по центру внутрішнього небесного склепіння, Галя покликала нас обідати. Ми їли прісні коржі, принесені Гулею з міста, й запивали їх чаєм. До цього часу я знайшов у піску мідний солдатський ґудзик із царським двоголовим орлом. По обіді я мовчки простягнув його на долоні Петру. Він із цікавістю роздивився ґудзик, але інтерес не затримався надовго; він знову спохмурнів і повернув знахідку мені.

Пообідня праця не принесла сюрпризів. Хіба що ще одна муміфікована ящірка, тільки набагато менша за попередню. Я її викопав із ямки і без жалю одразу ж засипав піском, пробираючись лопатою глибше. Надвечір мене здолала втома. Крім того, що я до нитки упрів, то ще й пухирі в мене на долонях полускалися, й оголена шкіра щеміла від найменшого дотику до лопати. Лопата поступово перетворювалася для мене на ворога номер один.

«Усе, — твердо вирішив я. — Завтра „беру лікарняний“! Досить! Спартак уже давно би повстання підняв!»

Цей вечір минув тихо й без пісень. І «на добраніч» ми одне одному не побажали.

Я лежав поруч із Гулею, дивився у зоряне небо й чекав, коли ж почнуть сіятися зорі, щоб можна було замовляти бажання. Але зірки цієї ночі були намертво прикріплені до неба, і їм було начхати на мої бажання, їм було начхати на мене і на мої долоні, що нили від болю. І я, напевно, вперше відчув пихатість неба. Мені стало прикро, і я повернувся на бік обличчям до Гулі, яка вже заснула. Закинув праву руку на її тепле плече й завмер так. І подумав, що хамелеончик Петрович теж, напевно, завмирає в ті моменти, які йому хочеться зупинити, затримати, він завмирає, щоб не налякати раптово виникле відчуття щастя або ж просто спокою.

45

Минуло ще три дні, але нічого гарного вони не принесли. Петро з кожним днем ставав дедалі роздратованішим і агресивнішим. А я, замучений спекою і болем у долонях, не почував снаги відстоювати свої права, й далі, перемагаючи біль, рився лопатою в піску.

— Якщо хочеш, я можу їх уночі зв’язати! — прошепотіла мені перед сном Гуля.

Я заперечливо хитнув головою. Досвід минулого вже показав, до чого призводять зв’язування й розв’язування. Треба було просто примусити їх відчепитися від нас, але в мене вже не лишилося на це не тільки сил, а й волі. Якась невиразна надія на все ще можливий успіх пошуків маячіла попереду, і здавалося, тільки цей успіх звільнить нас від їхнього товариства.

Наступного ранку мені почало траплятися в піску багато каміння, серед якого було і звичайне, і шматки вапняних блоків, які раніше правили за фундамент чи стіни якійсь будівлі. Я нахилився і з цікавістю розглядав ці камінці. Петра поруч не було — видно, він натомився за мною стежити. Я міркував: якщо криниця розташована була за межами укріплення, то жодних будівель біля неї бути не могло, але ж і саму криницю, як я вже тут бачив, зазвичай обкладали камінням, щоб її не занесло сипучим піском. Про всяк випадок у цьому місці я працював уважніше, й уважність моя була винагороджена. Я знайшов золотий натільний хрестик із розп'яттям. Краї його були сильно відшліфовані піском, та й саме маленьке розп'яття було наполовину стесане часом. Однак знахідка додала мені снаги, і я з подвоєною енергією взявся далі викопувати в цьому місці пісок і уважно проглядав його. І поки я там порпався, якимось дивом повернулась у моє тіло бадьорість. Я почувався неначе по-новому і знову озирнувся, вже з бадьорим побоюванням, перевіряючи: а раптом до мене йде Петро.

Але навколо нікого не було, і я поновив пошуки. Щоправда, більше нічого не траплялося, але надія, народжена натільним хрестиком, була ще дуже сильною й примушувала мене ще нижче схиляти голову, щоб випадково не проґавити якоїсь важливої дрібнички.

За півгодини на мене очікував сюрприз — коли я вже дійшов до потенційного дна ями, вирішив наостанок копнути ще раз, і лопата винесла мені майже з метрової глибини маленький жовтий ключик. Я взяв його до рук, обтер і роздивився. На мій превеликий подив, ключик виявився золотим — і це відкриття не могло не викликати в мене якусь змішану радісно-іронічну посмішку. «Ну ось, — подумалося мені, — тепер я — Буратіно...»