Лагідний янгол смерті

Дослухаючись до цих своїх іронічних думок, я відчув у собі щось нове. Це нове відчувалося саме фізично, наче прискорений кровообіг або занадто часті удари серця. Воно було моє, не чуже, але водночас від мене не залежало. Мені на мить стало страшно: напевно, так на старість люди раптом усвідомлюють, що їхньому хворому тілу наплювати на їхній здоровий глузд, на їхній світлий розум і мозок, який чудово працює. Тіло натомилося й просить душу забиратися геть...

«Може, я захворів?» — подумав я і знову прислухався до життя свого тіла. Жодного болю не відчував, на хворобу це зовсім не скидалося.

«Напевно, нервова перевтома», — вирішив я і звернув свою увагу на знайдений ключик. Порівняв його з хрестиком — таке саме золото, той самий жовтуватий відтінок і такі ж сліди шліфування піском.

Я заховав знахідки і далі копав, уже не заглиблюючись, а розширюючи яму. Працював так захоплено, що забув і про час, і про біль у долонях, і про мого наглядача Петра, який сьогодні десь запропав, про що, звісно, шкодувати не випадало.

Я вже по третьому разу перекидав одні й ті ж камінці та пісок подалі від центру ями, що розширилася, коли раптом почув окрик:

— Вважай! Телепень! Під ноги дивись!

Я озирнувся. Збоку від мене стояв Петро. Він жестом спрямував мій погляд мені під ноги, і я побачив, що з піску на глибині сантиметрів сорока визирає щось чорне. Ми обидва опустилися на коліна й заходилися обережними, але швидкими рухами долонь розчищати пісок довкруж нової знахідки.

Я звернув увагу, що Петро час від часу нахиляється і принюхується. Я теж схилив голову і, затримавши руки на великій і поки що незрозумілій знахідці, впершись у неї долонями, принюхався. Мене ніби струмом ударило. Аромат був настільки знайомим, наче це був мій власний запах.

— Кориця! — упізнав я і одразу ж відштовхнувся руками від чорної знахідки.

Перед нами був муміфікований труп людини.

Петро помітив мою реакцію, теж завмер і придивився. Мумія лежала долілиць, і поки що ми розчистили тільки потилицю й частину спини. Чорна зіжмакана шкіра мала структуру пергаменту. Я згадав відчуття своїх долонь — вони впирались у щось майже пружне. Але, крім того, я пригадав і відсутність уже звичного ниючого болю від пухирів, що полускалися. Я подивився на свої долоні — й остовпів: шкіра була гладенька, і навіть слідів мозолів на ній не було видно.

Спантеличений, я знову перевів погляд на мумію, потім подивився на Петра. А він далі, ніби нічого не сталося, розчищав над мумією пісок і каміння.

«Ну, він і без мене тут упорається», — вирішив я і просто сидів, спостерігаючи за його роботою.

На моїх очах Петро звільнив від піску всю чорну мумію і покликав мене.

— Допоможи обернути.

Удвох ми обережно перевернули мумію на спину. Тепер її можна було роздивитися. Руки були прив’язані до тіла вицвілою смужкою шкіри, на якій ледве вгадувалися сліди зеленої фарби. Такою ж смужкою були зв’язані ноги мумії. Голова була лиса, й ми обидва спустили погляди нижче пояса мумії, щоб зрозуміти, ким мумія була за життя: чоловіком чи жінкою. Але й тут на нас очікувала загадка. Схоже, що мумію за життя чи ж після нього прооперували. Перед нами, вочевидь, лежав колишній чоловік середнього віку з відтятим, тобто відсутнім основним доказом його мужності.

— Це українець, — спокійним, задумливим голосом мовив Петро.

— З чого ти взяв? — здивувався я.

— Ти ж сам занюхав! Він пахне цинамоном... А це запах українського духу.

— У мене теж такий запах, і в покійного Гершовича у розритій могилі був такий запах. Він що, теж українець?

— Ти не збагнув, — несподівано м’яко промовив Петро. — Це запах не нації, а духу! Далебі це означає, що дух якось і тебе діткнувся, і того єврея Гершовича. Дух вищий за націю! — і Петро поглянув у небо, яке вже смеркалося, ніби чекав, що звідти спуститься знамення на підтвердження його слів. — У кожній нації є дурні й мудрі, янголи й горлорізи, але дух огортає своїм крилом тільки найліпших, і він не зазирає у твій паспорт, не перевіряє національності, а вивіряє душу... Якщо в тебе чиста душа, то нехай ти родом узбек чи росіянин, але ж душею ти сутий українець!..

Я приголомшено слухав Петра й відчував присутність чогось потойбічного. Вже не тільки в мені відбувалося щось нове й незрозуміле, але й Петро здавався геть іншим і говорив якось незвично м’яко. А крім того, ввижалося, ніби поруч присутній іще хтось. Мій погляд упав на мумію. А раптом вона жива? Я торкнувся пальцями власного чола, перевіряючи, чи немає в мене гарячки. Проте лоб був у нормі.

Стемніле небо нагадало Петру про пізню годину, і він замовк.

— Час повертатись до жінок, — мовив він. — Як там тобі — руки не болять?

Я показав йому долоні.

— Ти диви, — здивувався він. — Загоїлися!...

Під час вечері, коли ми сиділи довкола багаття, точилася якась дивна розмова, яка одночасно стосувалась і високих матерій, і земних проблем. Більше за інших говорив Петро, і з того, як на нього дивилися Гуля і Галя, зрозуміло було, що й вони його таким бачили і чули вперше.

Ну, Гуля — не дивина, але його чорнява подружка! Трошки абстрагувавшись від загальної розмови і заглибившись у свої роздуми за піалою зеленого чаю, я намагався зв'язати свої дивні внутрішні відчуття зі змінами в поведінці й ледве не в переконаннях Петра. Щось на нас подіяло, але що? Сонячна радіація? Клімат? Випари від мумії? На внутрішні відчуття могли подіяти будь-які фізичні фактори з перерахованих або якісь інші, яких я не помітив. Але що подіяло на несподіване красномовство Петра? Адже довкола не було нічого галюциногенного, і «дитячого харчування» я йому зі своїх бляшанок не пропонував. Чому ж відбулося це виразне пом'якшення його світогляду?

А запах кориці? Бо ж він був реальний і дійсно йшов від мумії. Той самий запах, який передався мені від трупа Гершовича. Тільки зараз він, здається, полишив мене, наче його висушило сонцем і відігнало вбік сухим вітром пустелі.

Я понюхав свою руку, і в мене вихопилося важке зітхання — на мене всі озирнулися. Рука знову пахла корицею.

«Може, це просто запах, який нагадує корицю, але жодного стосунку до неї не має?» — вчепився я у здогад, який залишав бодай найменшу надію на майбутню відповідь.

46

Зранку, залишивши Гулю біля речей, ми вже втрьох працювали над розширенням розкопок навколо знайденої мумії. Я нікому не показав учорашніх знахідок — ні хрестика, ні ключика. Пригадуючи, як швидко згас у Петра інтерес до бронзового солдатського ґудзика, я подумав, що і до них в нього цікавості не виникне, тим більше що від них корицею не пахло, а отже, український дух їх і крилом не діткався.

Яма вже розширилася метрів до п’ятьох у діаметрі. Я руками розгрібав її внутрішній край, що осипався. Петро працював лопатою — я не зрозумів, чому він її забрав: чи то із жалощів до моїх несподівано зцілених долонь, чи то для того, щоб самому було зручніше працювати. У кожному разі мене влаштовував результат, а не його причини.

Я обережно осипав край ями, уважно вглядаючись у пісок. Поки нічого цікавого не траплялося, але неймовірної сили впевненість в успіхові примушувала мої губи тримати на обличчі застиглу, але при цьому живу й абсолютно щиру посмішку. Я кілька разів відривався від піску й ловив на собі погляд Петра. Він поглядав скоса, але я бачив, що його очі якимось невидимим психологічним магнітом притягувала саме моя усмішка. Якоїсь миті мені здалося, що він теж усміхнувся. З ним явно коїлося щось дивне.