Лагідний янгол смерті

Я замислився. На фотографіях фігурували шестеро людей, включно зі зв'язаним. Але на одній окремій фотографії можна було побачити лише п'ятьох. На «могильному» знімку стояло четверо, а п'ятий мусив знімати. Отже, шостий справді був похований під піском з імпровізованим, майже блазнівським хрестом. Виходило, що знімки шхуни та човна з людьми, а потім тих п'ятьох, які зійшли на берег, були зроблені полоненим. Очевидячки, до того, як він потрапив у полон.

Я поділився своїми міркуваннями з Гулею.

— Отже, він стежив за ними? — сказала вона. — А навіщо?

Я знизав плечима.

— Колю, а давай розкладемо фото по черзі, як їх знімали.

Пропозиція Гулі мені сподобалася. Я дістав плівку, і ми вдвох, розтягнувши її перед запаленою настільною лампою, відшукували знімок, який відповідав кадру, й викладали його на столі рядком. Коли дійшли до двох останніх кадрів — перезирнулися. Замість портретів Гулі там була суцільна темрява.

— Нічого, ми з тобою у фотоательє сфотографуємось, — пообіцяв я.

Розкладені по порядку знімки підтвердили наші висновки. Людина з фотоапаратом чекала наближення шхуни, потім стежила за човном, у якому п'ятеро невідомих щось переправили на берег. Потім фотографа помітили, відібрали апарат, зв'язали і сфотографувались разом із ним. Тільки явно не «на згадку», інакше фотоапарат вони забрали б із собою.

— Дивно, що «Смена» лежала в наметі, — промовив я. — Я б на їхньому місці або забрав її з собою, або викинув у море...

— Пустеля — це те саме море, — сказала Гуля. — Усе, що б ти не кинув у пісок, за годину-дві буде вже під піском. Людей там нема, ніхто поруч не живе... Цікаво, вони ще живі?

Я придивився до облич людей на фотографіях. Їм було років по тридцять-сорок.

— Напевно, живі.

— Тоді треба знімки до міліції віддати.

— Ти що, — я повернувся до Гулі. — Що міліція з ними робитиме? Ми навіть не знаємо, де це відбулося! Ясно, що за кордоном. Навіть не у Росії. Кому зараз цікаво буде ритися у справах двадцятирічної давнини, та ще й в іншій країні?

Я поклав знімки назад до конверта і заховав назад до шухляди столу.

— Я тільки запропонувала, — вибачливим тоном сказала Гуля. — Може, в цього зв'язаного є родичі й вони не знають, що з ним трапилося...

— Може, — погодився я.

Розмова на цьому скінчилася, і ми спустилися донизу.

Пообідали зі старими. Картопля, салат, котлети. Компот на десерт. Я мав таке відчуття, ніби ми живемо тут уже кілька років, ніби ми кревні діти Ольги Миколаївни та Юрія Івановича. Що й далі, до самої смерті, ми будемо мешкати в цьому будинку, в Коломиї...

Я труснув головою. Подивився на заплакане дощиком вікно.

Юрій Іванович підвівся з-за столу, одягнув піджак.

— Піду на пошту, може, пенсію дають, — сказав він, виходячи до коридору.

Дощ, який знову взяв нас під домашній арешт, нагадав мені про Київ. Ми сиділи мовчки за столом утрьох зі старенькою.

— Може, курей завести? — задумливо запитала вона й сама ж знизала плечима.

У кожної людини дощ викликає свої думки й питання. Я подивився на Гулю.

— Ходімо погуляємо, — неголосно запропонувала вона. — Там, на вішалці, дві парасольки висять.

— Погуляйте, чого там, — Ольга Миколаївна повернулася до мене. — А я вдома посиджу. Посидіти — це теж не зле для здоров'я!

Коли ми повернулися з прогулянки, Юрій Іванович ошелешив нас новиною, яку він приніс із пошти. Минулої ночі був убитий фотограф, який працював у єдиному на всю Коломию фотоательє. Там його, вбитого, й знайшли зранку. А всі фотоапарати й обладнання вкрали.

Ця новина відібрала в мене мову. Вночі я обережно, щоб не розбудити Гулю, піднявся з ліжка і підійшов до вікна. Знову побачив машину, яка чергувала на вулиці. Пов'язувати регулярну присутність автомобіля перед будинком із убивством фотографа було б нелогічно. Просто час, видно, був такий. Час був наповнений напруженням і вбивствами.

73

За день поштар приніс мені виклик на телефонні переговори. Викликав Київ, тому настрій у мене відразу поліпшився. «Видно, Петя щось дізнався або полковник виконав свою обіцянку», — думав я дорогою на пошту.

Пошта містилася неподалік вокзалу. Вийшов я за півгодини до часу переговорів, указаного у виклику. Гуля лишилася вдома.

Я простував нашою вулицею по розбитій асфальтовій дорозі, обминаючи калюжі, які нагадували про дощі минулого тижня. Ці калюжі-довгожителі доводили імпотенцію осіннього сонця. «Вже й жовтень завітав», — пригадався мені рядок із Пушкіна. Колись цей рядок викликав у мене напад сміху, бо він був відповіддю на запитання-анекдот: «У якому місці „Євгенія Онєгіна“ Пушкін наводить згадку про Велику Жовтневу революцію?» Зараз, думаючи про жовтень, який завітав, я не відчував нічого, крім упертої прохолоди повітря, яка так само ігнорувала присутність сонця, як і калюжі на асфальті.

Я віддав телефоністці свій виклик і присів на лавочку обличчям до шереги порожніх телефонних будок. Круглий настінний годинник показував одинадцяту.

За півгодини я підійшов до телефоністки. Попросив її перевірити виклик. Вона відірвалася від читання якогось жіночого журналу, взяла до рук мій папірець, подзвонила на телефонну станцію. «Ірочко, перевір тридцять сьомий, Київ». Потім звела свій байдужий погляд на мене, сказала: «Очікуйте!» — і знову втупилася в журнал.

Я повернувся на місце.

Почув із вулиці звук машини, що зупинялася. Озирнувся і поглянув у вікно — біля пошти стояла коричнева «шістка», із неї вийшов пристойно вбраний чоловік ув окулярах. Зайшовши досередини, він кинув на мене спокійний погляд, попрямував до телефоністки, неголосно запитав її про щось. Знову подивився на мене. Потім наблизився.

— Микола Іванович Сотников? — запитав він, зупинившись переді мною. Його розумні примружені очі посміхалися за скельцями окулярів у тонкій металевій оправі.

— Так, — промовив я збентежено.

— Ходімо, є про що побалакати, — сказав чоловік.

— Я чекаю на дзвінок...

— Нема сенсу, це я вас викликав, — сказав він. — Ходімо.

— Ви від Вітольда Юхимовича? — запитав я.

— Від кого?

— Від полковника Тараненка...

— Тепло, — чоловік кивнув. — Майже вгадали.

Ми вийшли із будівлі пошти, сіли до коричневої «шістки».

— Можете називати мене Аліком, або Олексієм Олексійовичем, — мовив чоловік, заводячи машину. — Тут гарні околиці. Ви любите дику природу? Звісно, любите, інакше що б вам робити в пустелі? Правда? — і він повернувся до мене зі спокійною посмішкою.