Лагідний янгол смерті

Прокинувся, коли годинник показував пів на сьому. Підвівся, одягнувся і зазирнув на кухню. Ольга Миколаївна закручувала трилітровий слоїк огірків.

— О, ти вже збудився! — зраділа вона. — Доброго ранку!

— Доброго ранку! — відповів я. — Ольго Миколаївно, ми б хотіли з Гулею повінчатися... Тут, у Коломиї.

— А чом би й ні! — очі старенької загорілися. — У нас така пишна церква тут! Слід тільки з отцем побалакати, це ж він вирішує! Можемо піти всі вкупі... по обіді.

Наче добрий знак, по обіді на небі ненадовго з'явилося сонце. Ми втрьох із Ольгою Миколаївною подалися в дорогу. У повітрі досі пахло дощем, і вулиця була мокра. Ми йшли вздовж приватних будинків, уздовж різнокольорових парканів.

— Це тут поруч, недалечко, — говорила старенька. — Отут іще хвилин зо п'ять...

Незабаром попереду над дорогою виросла синя церковна баня. Дорога разом із будинками й городами трошки піднімалася на пагорб, і ми піднімалися разом із нею. Перед нами виросла невелика цегляна церковця. На маківці синьої бані золотом блискотів хрест.

Дорога зупинилася перед ворітьми, що вели в двір церкви. Двір був невеличкий. Ліворуч і праворуч від церковних воріт стояло по дерев'яній лавочці. Праворуч виднілася криниця. До неї вела окрема, мощена цеглою доріжка. Далі, за криницею, стояв одноповерховий будинок, критий червоною черепицею.

— Туди, туди нам треба! — показала на будинок Ольга Миколаївна. — Там наш отець Олекса мешкає.

Отцю було років тридцять із гаком. Худорлявий, із довгим волоссям, стягнутим позаду, і високим чолом із залисинами. Зустрів він нас привітно.

Всадовив на стареньку тахту у вітальні, сам присів на стілець поруч і всім виглядом показував, що готовий слухати.

— Отче, то колєґи мого сина, — мовила до нього старенька. — Побратися хочуть.

— Хрещені? — запитав, дивлячись на мене, отець Олекса.

— В дитинстві хрестили, — відповів я.

Він перевів погляд на Гулю.

— А ти якої віри? — запитав він російською.

— Ніякої... — відповіла вона.

Отець усміхнувся.

— Гербати хочете? — запитав і, не чекаючи на відповідь, вийшов із кімнати.

— Він добрий, його тут усі люблять, — сказала старенька. За десять хвилин ми вчотирьох уже сиділи за столом і пили чай. За вікном знову світило сонце і, здавалося, збиралося світити до вечора.

— Їй слід охреститися, — сказав, попиваючи чай, отець Олекса і кивнув на Гулю.

— Гаразд, — із готовністю відгукнулася Гуля.

— Хрещених батьків слід вибрати, — вів далі батюшка. — Відтак призначимо день...

Почувши про хрещених, я замислився. Вибрати хрещених у містечку, де ми знаємо лише пару стареньких? Нічогеньке завданнячко!

Я кинув занепокоєний погляд на стареньку. Вона, ніби здогадавшись, про що я міркую, заспокійливо кивнула мені.

Поночі за вечерею Ольга Миколаївна оголосила, що хоче бути хрещеною Гулі.

— А старий нехай хрещеним батьком буде, — подивилася вона на Юрія Івановича. — Своєї дочки Бог не дав, то хай хоч хрещениця буде, ще й така вродливиця, така красуня.

Я був радий, хоча те, що відбулося, означало, що я начебто стаю родичем Петра. Чи хотів я цього? І що скаже він, коли дізнається? Ці запитання я залишив без відповіді. Я хотів Гулю. За кожне «хочу» треба платити, і платня, яку належало заплатити мені, була не найвищою. Вона була дещо незвичайною, ця платня. Азійський калим зараз здавався би мені більш зрозумілим. Але, як і результат мандрівки, попри мої частково матеріалістичні очікування, виявився суто духовним, так і платня за можливість якомога швидше поєднатися з коханою виявилася такою, яку неможливо перевести в гроші чи цінності. Мені належало отримати двох названих родичів і закликати Бога у свідки чистоти своїх помислів. Гадаю, що заради досягнення цієї мети я заплатив би й більше.

— Чудово, — промовив Юрій Іванович, і я, відірвавшись від своїх думок, подивився на нього.

Чи то він довго думав, чи то думки проносилися в моїй голові зі швидкістю світла, але я не одразу зрозумів, що він хоче сказати.

— Чудово, — повторив він. — Буду я хрещеним...

70

Цієї ночі я спав неміцно, але все ж таки спав.

Мені снилася верблюдиця Хатема, якій я завдячував життям. Снилася — немовби бачилася збоку — вся історія мого порятунку. Як мене витягують із намету з-під піску. Далі уві сні хронологія подій збилася, і вже врятований, але чомусь залишений у пустелі, я простував один, босий, по гарячому піску. Ішов собі — і побачив шматок вицвілого брезенту, який стирчав із невисокого барханчика. Потягнув його на себе, потім опустився на коліна і, попрацювавши руками, витягнув із-під піску той-таки намет, у якому влаштовувався на ночівлю попередньої ночі. Знову знайшов у ньому стару газету й фотоапарат «Смена». Далі снилася спека, нескінченна спека, сонце, від якого нікуди сховатися, гаряча футболка, якою я накрив голову. Спека ставала нестерпною, і зрештою я прокинувся, зрошений потом.

Було темно. Я піднявся з дивана, підійшов до серванта, на якому стояв будильник. Босі підошви відчули холод дерев’яної підлоги. Четверта ранку. Підійшов до вікна і знову побачив машину. Цього разу перед будинком стояла «Волга», і всередині в тьмяному світлі внутрішньої лампочки сиділи двоє. У мене вже не лишалося жодного сумніву, що їхня присутність якимось чином пов’язана з нами. Але ось як пов’язана? Вони нас охороняють? Чи вартують? Гулі я поки що вирішив нічого не казати, у переддень нашого вінчання їхня регулярна присутність здавалася незначною дрібничкою.

За кілька годин я зустрічав світанок. Спустилася по сходах Ольга Миколаївна і відразу — на кухню. Ранок розпочинався й обростав шумами. На вулиці співали птахи, на кухні Ольга Миколаївна шаруділа посудом. Мені не хотілося їй заважати, і я сидів на стільці біля вікна. Дивився на листя, підсвічене сонячним світлом, ще не торкнуте осінню. Думав про Гулю.

Наступного дня отець Олекса похрестив Гулю і повісив їй на шию золотий хрестик із напівстертим розп’яттям, знайдений мною в піску біля Новопетрівського укріплення. Срібний ланцюжок подарувала Гулі хрещена — Ольга Миколаївна.

У церкві я купив і собі срібний ланцюжок із хрестиком. Та коли повернулися додому, замінив хрестик на золотий ключик, знайдений на Мангишлаку. І повісив ключик собі на шию. «Буратіно навряд чи був хрещений», — з усмішкою подумав я. Із жалем пригадав про зниклого хамелеончика. Якщо бути забобонним, то його зникнення означало кінець удачі.

А ще за день ми вінчалися. Гуля одягнула до церкви сорочку-сукню смарагдового кольору, але старенька вмовила її накинути зверху плащ, щоб за нами до церкви не потягнулися цікаві сусіди. Вона вже знала, що вінчатися ми хотіли без сторонніх, а в цьому місті всі, крім батьків Петра й отця Олекси, були для нас чужими.

Отець Олекса зачинив двері церкви зсередини і повінчав нас. Службу він правив по-українському, але потім, коли ми вже стали чоловіком і дружиною та обмінялися обручками, привітав нас по-російському і запросив до себе на чай.

Так ми й відсвяткували своє весілля — чаюванням у отця Олекси та вечерею у старих. До вечері я купив у крамниці пляшку шампанського, а після шампанського за наполяганням Юрія Івановича ми випили ще по сто грамів горілки.

Юрій Іванович, здається, був би радий посидіти за столом довше, але вже о пів на восьму Ольга Миколаївна почала збирати зі столу тарілки.