Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові

Забавки

Ваш вихід, пане Рудий

Коли Рудий теревенив про те, що улюбленою книжкою його дитинства була і залишається казка «Маша та

ведмеді», я здебільшого йому не вірила і вважала, що він каже так навмисне, щоб побачити, яка в людей

буде реакція. Рудий запевняв, що «ця казка вчить поважати приватну власність». Тут варто сказати, що

Рудий поважає приватну власність, особливо ту, що належить йому. Але сьогодні ввечері я вперше

переконалась в тому, що, можливо, він не брехав, коли співав дифірамби казці про негостинних ведмедиків.

Звісно, що Рудий, який вирізняється глобалізмом, волав на всю хату не банальні: «Хто спав у моєму ліжку?»

чи «Хто їв з моєї миски?», він брав ширше, він не зосереджувався на таких дріб'язкових речах; він волав:

«Хто оселився в моїй хаті? Що це за шльондра?» Так, він назвав Еріку шльондрою. Саме так він сказав. І

мені це не сподобалося. Я побоювалася, щоб Еріка не почула нашої сварки, але вона й не чула, принаймні її

початку, тому що Еріка, привітавшись із Рудим, швидко зникла за дверима ванної кімнати. Мені здається, що в неї дуже розвинута інтуїція. Так, скоріше за все, Еріка — типовий інтуїт. Це добре. Рудий тим часом

тикав пальцем на венеційську ляльку, яка висіла на стіні нашої затишної кухні, і продовжував волати: «Це

ти її, я маю на увазі цю хвойду, вбрала, як цю ляльку, чи вона такою була до того, як вдерлася в нашу

домівку? До речі, ця лялька, яку люб'язно подарувала нам мати, ніщо інше як венеційська повія початку

минулого сторіччя, точніше, це іграшкова копія венеційської шльондри, мама вміє вибирати подарунки, еге

ж?

Взагалі, от скажи мені відверто, яка нормальна людина поїде на відпочинок до Венеції? Там усюди вода, живеш у самісінькій воді, вона ліворуч, вона праворуч, вона внизу, вона вгорі (це вже він загнув — «вода

вгорі», хоча, може, він мав на увазі дощ), у неї тебе можуть легко зіпхнути, зачепити веслом і втопити. Жити

у Венеції все одно, що жити в метрополітені. Уяви собі (Рудий розійшовся), як це воно, жити в

метрополітені, постійно озиратися, щоб хтось не скинув тебе під потяг (тут Рудий на хвилину заплющив очі, мабуть, переживав мить, коли на нього наїжджав потяг, відчув себе Анною Кареніною, але швидко

схаменувся, щоб продовжувати). Як на мене, то однієї повії вдома цілком досить. Я не хочу, щоб одна повія

висіла на стіні моєї кухні, а друга, точнісінько така сама, вешталася по моїй хаті». «Це й моя хата», —

зауважила я категоричним тоном. «Тобі не пасує такий тон», — відразу відгукнувся Рудий і схрестив свої

режисерські руки на грудях. Як я не люблю сварок.

«Давай поговоримо спокійно», — сказала я Рудому. І він начебто погодився, недовірливо подивився на

мене, я це відчуваю, мені не потрібно це бачити, але погодився. Бо він так само не любить сварок зі мною.

«Ти колись казав про те, що я маю стати соціальне активною людиною, так чи ні?» Рудий одразу відчув

небезпеку. Напружився, як тигр. «Так, я таке казав, але, знаєш, люба сестро, я не мав на увазі, що ти маєш

соціалізуватися за допомогою повії, тим більше, я не казав тобі, що ти маєш притягти цю хвойду в дім, так

чи ні?» Рудий — фахівець у тому, що стосується перехоплення та використання чужих прийомів. Я мовчала, він вирішив, що моє мовчання означає мою слабкість, тому вирішив, що мене треба дотиснути. «Міро, ти

хочеш, щоб наша хата перетворилась у притулок «Ла Стради?» Я так і бачу, як він морщить свого

класичного носа.

З «Ла Страдою» у Рудого пов'язані неприємні спогади. Це така європейська організація, яка займається тим, що допомагає жінкам. Особливо жінкам, які мешкають у Східній Європі. Жінкам, які зазнали насильства від

власних чоловіків, жінкам, котрих продали в будинки розпусти, жінкам, котрі не можуть знайти свого місця

під сонцем і таке інше. Колись Рудому замовили фільм про «Ла Страду», а також декілька соціальних

роликів на «жіночу тему». Обіцяли, що добре заплатять, інакше б Рудий не взявся, бо він вважає себе

режисером художнього кіно, а не документалістом, тим більше не «кліпмейкером».

Фільм Рудий зняв, я його прослухала, і мені здалося, що вийшов чудовий фільм. Однак керівництво «Ла

Стради» його не схвалило. Рудий переконаний, що несхвалення фільму прямо пов'язано з тим, що він

відмовився вступити в інтимний зв'язок з однією шведською дамою. Шведська дама була відповідальною

особою і мала приймати роботу Рудого. «У мене все одно не вийшло б із нею, — жалівся та пояснював

Рудий. — Її підборіддя було схоже на п'ятку. Можеш собі уявити жінку з п'яткою замість підборіддя?

Можеш собі уявити, як така жінка може викликати бажання?» Відверто кажучи, мені було важко таке

уявити, але саме звідтоді всі жінки Швеції уявляються мені з п'ятками замість підборідь. Окрім Астрід

Ліндґрен, матусі Карлсона, вона не може такою бути, в таке я вже нізащо не повірю.

Я сказала, що не хочу, щоб наша квартира перетворилася на притулок. «Вона не дозволила, щоб у мене

вкрали гроші, — нагадала я Рудому обставини, за яких ми познайомилися з Ерікою. — Ти розумієш? Вона

не дозволила, щоб у мене вкрали гроші, і сказала, що вона дуже самотня, що їй нема куди подітися, як я

мала вчинити?» Я спіймала себе на тому, що почала виправдовуватися, Рудий це так само помітив. «Ти дуже

добра, моя люба. Але знаєш, що я хочу тобі сказати? Це як з кошеням. Пам'ятаєш? Я приніс кошеня, дав

йому молока, а потім випустив його на вулицю. Бо ти сказала, що воно може подряпати меблі та нові

шпалери. Ти ж так сказала? А воно було безпорадне й маленьке, це кошеня, на відміну від цієї хвойди. Та

вона ж як телеграфний стовп. От і тепер ти мусиш прийняти таке рішення. До речі, зараз навіть не зима».

Рудий замовк.

«Нікуди вона не піде, якщо сама не захоче піти, — рішуче сказала я. — Люди — не кицьки, вона не

подряпає шпалери. Крім того, мені потрібна подруга. Можливо, вперше в житті я відчула, як мені необхідна

подруга. Спробуй мене зрозуміти». Рудий мовчав, але з його мовчання я зрозуміла, що він не зробить