Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові

велика помилка, але було вже пізно, на руках виросло ось таке волохате волосся. Не голити ж постійно

руки? Бо якщо голити, то воно буде колоситися ще рясніше. Знаєш, як я через це страждаю?» Міра відразу

почала вибачатися за те, що вона акцентувала на моїх волохатих руках свою увагу. «Та нічого, ми ж

подруги», — втішаю я Міру. Який класний девіз: «Та нічого, ми — подруги». Цим можна виправдовувати

будь-які ганебні вчинки, образливі слова та інше неподобство. От уже ці жінки!

Вже глибока ніч. А Рудого все немає. Ти бач, який вразливий. Подумаєш, висипали йому на голову попіл, знав би він, скільки й чого висипали на мене. Теж мені, цяця. Міра запропонувала випити ще по чашці кави.

«Кава на мене не діє, від неї у мене не буває безсоння, а в тебе?» Я теж кажу, що в мене не буває безсоння

від кави. Міра прикушує губу. Так, з кожним днем ми час від часу помічаємо, що в нас є щось спільне. У нас

багато спільного. Це — приємно.

«А ще в Рудого є одна ідея фікс», — Міра прибирає зі столу, ми вирішили готуватися до сну і не чекати

Рудого. «Яка?» Ця новенька «полуничка» щодо її брата змусила мене прибрати позу мисливського собаки.

«Він непокоїться через те, що міг потрапити на плівку до когось випадкового, наприклад, на плівку туриста, вони ж блукають містом і все фотографують, і, відповідно, можуть сфотографувати Рудого. А тоді покажуть

свої фотокартки ще комусь із поганою енергетикою, і цей хтось помітить Рудого і щось не те зробить». От

Рудий запалює вогні! От же ж запальний хлопчак! Це ж треба до такого дійти у своїй параної. Боже, як мені

кортить щось встругнути, використовуючи ці його побоювання. Аж руки сверблять. Ернесте, чи чуєш, га, Старигане? Це ж наша людина. Еге-гей, Рудий — цілком наша людина. Мені стало страшенно весело.

«Фотография девять на двенадцать с наивной подписью на п-а-а-мять» (Ірина Алєгрова, така собі білявка).

Коли я вовтузився в ліжку, намагаючись заснути, і прокручував цей день (а він же був такий чудовий, цей

день), мене також навідала ідея. Ідея фікс. І я написав Рудому записку, таку собі невеличку записочку, яка б

мала трохи його підбадьорити, адже у нього сьогодні був важкий день, та й взагалі.

Ось такою була моя записка до Рудого: «Слухай. Я несподівано згадала, де тебе бачила. Мене постійно

мучила думка, що я тебе десь бачила, і сьогодні я згадала, де саме. Ти не повіриш. Я бачила тебе на

фотокартці у таких собі австралійців, які не без дивацтв. Наприклад, за домашню тварину в них вважається

скелет рідкісної риби. Вони недовго мешкали в місті, завзяті туристи, розумієш? Цікавляться архітектурою, пам'ятками давнини. І на знімку, де розкинувся Ватутінський парк, я і побачила твою постать. Я не могла

помилитися, бо бачила на тобі той самий одяг, який ти носиш зараз, до того ж добре тебе запам'ятала, ти ж

такий красунчик. Не знаю, чому тобі про це кажу, просто мені здалося, що в цьому є якийсь містичний збіг, правда? Це так прикольно. Добраніч, вибач за попіл. Еріка».

Ви б чули, як він ричав, наче тигр, наче лев. Кепські його справи, не береже себе хлопець, зовсім не береже, почуття гумору розгубив, сердешний. Найнеприємнішим було те, що він учинив галас о п'ятій ранку. Де

можна вештатися цілу ніч, якщо ти порядна людина? Я впевнений, що ми з Рудим приречені бути

товаришами-нерозлийвода, їй-Бо.

Частина восьма

Забавки

Розмірковування Міри

Ранки рідко бувають добрими. Частіше за все вони, наче зголодніли за ніч собаки, хапають за голі п’яти

обеззброєних, ще застиглих в обіймах сну людей, змушуючи їх пожвавлювати свої рухи, вмиватися, вдягатися, вливати в себе каву, чай або сік і вирушати на роботу, де так само треба вливати в себе каву, сік, і

намагатися працювати. Я ж вирушила не на роботу, я з тих щасливців, яким не потрібно вранці нікуди

поспушати, я почовгала на кухню. Там панувала тиша, я причаїлася за дверима, вслухаючись у неї. Тому що

абсолютна тиша буває лише в оповіданнях, а в житті абсолютна тиша настає лише тоді, коли тобі

надзвичайно лячно.

На кухні вже товклися Рудий та Еріка. Якщо не бачити, чим вони займаються, уявляється досить мирна

картина. Рудий, який завжди встає зарані, оскільки не любить поспішати на роботу, не любить

похапцемзаковтувати їжу та питво водночас, мабуть, сидів за столом, наминав яєчню з беконом, запивав цю

страву кавою, смакував ранкове життя, а також гортав тижневик «Дзеркало тижня», інших вітчизняних газет

Рудий не визнавав. Він зазвичай швеняє з кутка в куток, вмикає телевізор, радіоприймач, музичний центр і

насолоджується звуками, що наповнюють квартиру. Сьогодні все ж таки панувала відносна тиша, повітря

було насичене гіркуватим запахом кави. Еріка, мабуть, сиділа на підвіконні, курила і мовчала. «У нас не

курять, скільки можна тобі про це нагадувати?» — розпачав балачку Рудий. Еріка не відповідала, невже

кинула цигарку? Сумнівно.

Я увійшла. «Доброго ранку, сестро», — привітався Рудий, відкинувши газету на стіл. «Привіт, також не

спиться?» — питає Еріка. «Привіт, я виспалася, як не дивно. Чи є трохи кави?» — «Авжеж», — енергійно

відповідає Рудий, підхоплюється, щоб налити кави в моє улюблене горнятко.

Потім він прикінчує яєчню, я п’ю каву, Еріка щось наспівує собі під ніс. «Чи не час тобі на роботу?» —

питаю в Рудого, тому що в кухні висить напружене мовчання, яке мене нервує. Еріка мовчить (її тихі співи

звучать захисним фоном), наче її немає, наче вона фігура в музеї мадам Тюссо. «Зараз-зараз, — відмахнувся

від моїх слів Рудий, як від набридливих комашок. — Еріко, я можу в тебе щось спитати?» Так, почалося.

«Авжеж, Руді, залюбки тобі відповім». Еріка говорить з Рудим спеціальним гидотним голосом, зі мною вона

так ніколи не поводиться. «А чи не скажеш ти нам, люба Еріко, чим ти займаєшся? Я маю на увазі, ким і де