Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові

розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають увагу.

Я інколи згадую тих дівчат, з котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки мене інтригували

змалку. Вони входили в моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок я вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими

я кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, — те було, хоча й загуло.

Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були

саме скво, з якими я завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б

поділяли мої захоплення і не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою в той

час було в'єтнамське дівча на ім'я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю була брюнеткою.

Пам'ятаю, моя мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви

бачили, які в неї очі та шкіра? Звісно, що Гемінґвей також любив екзотичні штучки, але для мого сина це

трохи занадто. Я сподіваюся, що в нього зміняться смаки. Ці вузькі очі, звідки в нього пристрасть до таких

невиразних вузьких очей?»

Мама мала рацію, смаки в мене справді змінилися. Бо ще в школі мені почали подобатися пухкенькі білявки.

Треба вміти визнавати, любити і поважати свої дитячі примхи, смаки, пріоритети і потреби. Років у

чотирнадцять, а може, й раніше, у мене з'явилася потреба когось помацати. До того ж помацати хотілося

щось м'яке, піддатливе, щось таке, до чого приємно торкнутися, потримати в руці. Мацати щось тверде

зовсім не хотілося, бо якби хотілося, то я міг би помацати парту, стола, стовп, дерево чи якусь залізяку.

Тверді речі мене не вабили. Якби хотілося чогось твердого, то можна було б зайти до ванної кімнати і

мацати там спочатку м'якувате, а потім твердіше й так далі. Своє, власне, яке завжди з тобою, як свято у

Гемінґвея. Я маю на увазі займатися тим, від чого, за словами моєї бабусі, у хлопчиків стають волохатими

долоні. До речі, щось я не бачив хлопчиків з волохатими долонями, це ж треба, які всі у нас сором'язливі, про мастурбацію як таку пишуть лише письменники та лікарі-сексопатологи, а вони знані збоченці. Все

інше чоловіче населення країни, виходить, ніколи в своєму житті не зачинялося у ванних кімнатах, туалетах, ніколи не мацало оте, що спочатку досить м'яке, а потім стає твердим. Ти бач, які ми всі витримані та

терплячі.

Не можу ж я підозрювати свою бабусю в брехні. А чоловіків із волохатими долонями я не зустрічав, ось із

волохатою спиною — скільки завгодно. Боже, який це жах, бідні люди. А з волохатими долонями я бачив

лише Чудовисько у кінострічці «Красуня та Чудовисько» (росіяни це називають чомусь «Аленький

цветочек»). Ну, з ним усе якраз зрозуміло, жило собі самотиною, жінок не було, поки не з'явилася та Настя

(чи Олена, чи Маруся?), та й щодо неї в сексуальному плані ще невідомо: вийшло у нього щось чи ні? Казка

це замовчує. Отже, до появи Насті Чудовисько могло наодинці ще й не таке собі дозволяти. Треба ж було

чимось заповнювати вільний час.

Отож мені кортіло когось мацати і мені подобалися пухкі білявки. І першою моєю жінкою стала офіціантка

Людмила, старша за мене. Не знаю, скільки їй було років, але думаю, що далеко за двадцять. Для мене, п'ятнадцятирічного капітана, вона була недосяжною мрією. Гонориста білявка, яка завжди високо зачісувала

своє волосся. Вона була схожа на смачний кондитерський виріб. На торт. Висока, пишна, солодка. Вона

здавалася солодкою. А ще в неї були димчасті очі. Я їй сподобався, чи, може, їй захотілося відчути, як це

буває з молодими хлопцями, такими, які ще нічого не вміють. Такими, у яких ще молоко на губах не

висохло. Та й взагалі про таку пригоду (переспала з таким свіжим хлопцем!) можна потім розповідати

подружкам всеньке життя. Оближіться.

Коли я скотився з Людмили, знесилений, не розуміючи, щасливий я чи ні, чи було мені добре і як взагалі все

відбулося, — першою моєю думкою було таке: невже п'ятнадцятирічний капітан із роману Жуля Верна так і

не спробував місіс (як там її, забув, у неї ще була дитина і дядечко, який любив комах, ну, може, не любив, любити — це трохи інша гама почуттів, але постійно за цими комахами ганявся), яку він протягом усього

роману супроводжував? Невже він ніколи не хотів її, а вона не хотіла його? Не може такого бути, хитрун

Жуль просто не захотів про це розповідати, можна сказати, навмисне приховав найцікавішу сторінку життя

п'ятнадцятирічного капітана, я вже не кажу про цю місіс. Втім, хай це залишається на його жуль-вернівській

совісті. Більшість дитячих письменників саме так поводяться з дітьми. Пишуть свої твори, а потім старанно

прибирають всі натяки на секс. Марні старання — діти уміють читати між рядків.

Потім я закохався у Валерію, спочатку я закохався в її ім'я, аж потім придивився до неї і вирішив, що й сама

вона нівроку. Вона не звертала на мене ніякої уваги. Валерія Вікторівна була викладачем латини в тому

університеті, де я навчався. Я добряче вчив латину, потім перестав учити, щоб вона звернула на мене увагу.

Та їй було байдуже: вчу я латину, не вчу я латину, тому що їй взагалі було до одного місця все наше

навчання та процес втовкмачування в наші голови «мертвої мови». Вона нервово курила під час пар, потім

відчиняла кватирку, щоб сапнути кисню, давала нам якесь завдання, як домашню роботу, виходила з

авдиторії, смоктала сигарету тепер уже під університетським корпусом, а потім сідала в свою «Волгу», і ми

її тільки й бачили.

Зовні Валерія була схожа на вороненя. На маленьке худеньке вороненя, якому в дитинстві не завжди

вистачало черв'ячків. У неї було коротко стрижене чорне волосся, жовто-зелені очі, що завжди дивилися

куди завгодно, аби лиш не на співрозмовника. Ще вона любила прикраси. Різноманітні бранзолетки, каблучки, кульчики, ланцюжки. Типове вороненя. Як бачте, у мене знов змінилися смаки. З нею у мене так