Лазарит

Йосип замислено потер борідку. Його густі брови насупилися.

– Так чинити – огидно! Але я знаю і те, що мій батько чимало платить цим людям, підтримує з ними зв’язок та вважає, що це необхідно й вигідно. Твоє навчання теж недешево йому коштувало.

Збираючись із думками, Мартін заплющив очі. Коли ж почав говорити, обличчя в нього було майже безжурним.

– Я вдячний Ашеру бен Соломону за те, що він, віддавши мене навчатися до асасинів, подбав, щоб із мене не зробили фанатика-фідаї, [73] який цілком кориться Старцю Гори. [74] Зі мною рідко говорили про великого імама, могутністю рівного Пророкові; коли решта учнів сиділи за Кораном, слухаючи тлумачення сур, мене або посилали на виїздку коней, або примушували видиратися на вежу, на верхівці якої лежала їжа… Чудова їжа, а ми, учні, вічно були голодні. Залізти на стіну в тисячу ліктів заввишки, щоб угризтися зубами в кусень смаженого фазана… о, це було розкішно! Я не гнівався, коли решта хлопчаків-учнів дражнилися, кажучи, що для мене ніколи не засяє світло істини. Значно гірше було, якщо мені доводилося вправлятися в метанні кинджала в живих людей… у в’язнів Масіафа. Так-так, Йосипе, я рано навчився вбивати, але тоді я над цим не замислювався. Мене хвалили за влучність, і я намагався бути кращим за найкращих. І все ж… Хоч які вправні асасини, у відкритому герці вони поступаються лише воїнам Заходу, попри те, що їх боїться вся Азія, перед ними тріпочуть еміри й султани, а багато хто сплачує данину лише за те, щоб вони дали їм спокій. Ось чому люди Старця Гори такі багаті, а золото відчиняє перед ними найнеприступніші двері.

73

Фідаї – убивці-смертники з лав асасинів; люди, які жертвують собою в ім’я віри.

74

Старець Гори – своєрідний титул імама, очільника асасинів (1163–1193). Старцем Гори був Рашид ад-Дін Сінан.

– Але чому ж асасини воюють з людьми своєї віри?

– Тут теж не все так просто. Ти ж знаєш, що християни розколені – одні визнають патріарха Константинопольського, інші – Папу Римського. Так само і в ісламі п’ять століть тому стався поділ на сунітів та шиїтів. Через сто років у середовищі шиїтів виокремився гурт ісмаїлітів, які взяли ім’я Ізмаїла, сина імама Джафара, що позбавив його права спадкоємництва. Вони вірили: Аллах наділив людину необмеженою свободою волі. І найвойовничіші серед ісмаїлітів стали асасинами. Самі себе вони називали інакше, а таке ім’я дали їм європейці, які вважали, що асасини чи хашишини, дурманяться гашишем. Однак нині слово «асасин» усіма мовами Європи означає одне – «вбивця». Їх бояться і схиляються перед ними, бо їхні закони прощають їм будь-які злочини.

– Що ж це за такі закони? – запитав Йосип.

– Вони прості. Немає жодних заборон, якщо наказує імам – їхній верховний очільник, глас Аллаха на землі і ворота райського блаженства.

Йосип зірвав бадилинку й задумливо почав її жувати.

– Мені не подобаються такі закони. Навіть християни виконують заповіді Божі. І що, асасини воюють лише з мусульманами? А як же хрестоносці?

– О, хрестоносців вони остерігаються, але до певної межі. Коли тридцять років тому граф Триполі почав переслідувати ісмаїлітів, вони показали свою велику силу, убивши могутнього графа серед білого дня, просто на вулиці міста на очах у купи людей. Більше того… – Мартін потягнувся до вуха друга: – Відкрию тобі одну таємницю, малий: саме вони вбили імператора Фрідріха Барбароссу.

– Не може бути! – обурився Йосип. – Усі знають, що імператор Фрідріх потонув у річці Салеф, переправляючись через неї на коні. Там течія стрімка, імператор зліз із коня, щоб його не обтяжувати. Але випадково впустив повід, і…

– Атож, так кажуть. – Мартін поклав до рота кусень овечого сиру зі спеціями і запив його чималим ковтком вина. Потім насмішкувато поглянув на друга. – Так багато хто каже, але мало хто знає, як усе було насправді. Імператора задушили шовковим шнурком, адже шлях його війська до Єрусалима проходив через володіння асасинів. Лицарі-німці вміють битися, весь їхній похід свідчив про це, і Старець Гори не хотів, щоб одного чудового дня ця рать опинилася під мурами фортеці Масіаф. Для цього вистачило лише двох фідаї, щоправда, з найдосвідченіших, адже, виконуючи накази, вони зазвичай гинуть, очікуючи, що перед ними відчиняться ворота раю. А ті не лише впоралися із завданням, залишившись непоміченими, а й повернулися до свого імама з інформацією. Наближеним до імператора, які остерігалися, що їх стратять за невиконання обов’язку, не залишалося нічого іншого, як укинути вбитого в річку і вдати, що його кінь повернувся в табір без господаря. Коли ж тіло імператора виловили, німецькі лицарі сприйняли таку смерть за поганий знак і повернулися – усі, крім другого сина імператора, який привів рештки війська Барбаросси під мури Акри… Де невдовзі його заскочила чорна чума.

Промову Мартін закінчив несподівано:

– Водночас головним своїм ворогом асасини вважають не християн, а султана Саладіна.

Йосипове обличчя було цілком розгубленим.

– Але чому вони ненавидять його? Адже він звитяжно воює з хрестоносцями під зеленим прапором Пророка!

– Асасини – шиїти, до того ж найзапекліші, а Саладін – суніт. Відколи він став султаном Єгипту, шиїтів почали жорстоко переслідувати. І асасини оголосили йому таємну війну. Десятки вбивць вийшли полювати на султана, і лише завдяки щасливому збігу обставин Саладіну вдалося уникнути смерті. Одного разу його врятував охоронець, котрий устиг зарубати смертника-фідаї, а вдруге Саладіна виручила кольчуга під плащем.

Кажуть, що потім він власноруч убив асасина, зійшовшись із ним віч-на-віч. А потім повів своїх воїнів на Масіаф, вирішивши стерти з лиця землі це зміїне гніздо. Але похід закінчився непередбачено – султан уклав зі Старцем Гори угоду.

– Як таке могло статися? – вразився Йосип.

Мартін несподівано розсміявся. Він сів, випроставшись, відкинув непокірні пасма, і його сині очі заблищали.

– Правду кажучи, я теж зіграв у цьому не останню роль.

Йосип розгублено розвів руками. А колишній вишкільник асасинів почав неквапно розповідати, як багато років тому, коли він був лише дванадцятирічним підлітком, мешканців фортеці Масіаф розбурхала грізна звістка: ущелинами й сухими гирлами річок до твердині асасинів наближається незліченне військо лютого переслідувача шиїтів Салах ад-Діна. Учнів, які перебували у фортеці, не втаємничували в суть прийдешніх подій, але майбутні фідаї вже опанували мистецтво вивідувати таємниці – непомітно підкрадатися, опинятися в потрібний час у потрібному місці, бачити й чути незриме. Так з’ясувалося, що Масіаф квапливо готується до тривалої облоги.

Потім Мартіна покликав його вчитель – рафік Даліль – і пояснив підлітку, що йому, хлопцеві на прізвисько Тінь, належить виконати завдання, на яке неспроможні найкращі фідаї. Він мусить проникнути в табір Саладіна, удавши із себе покинутого напризволяще франкського сироту. Це не викличе особливих підозр, ніхто не сприйме його за вивідувача з Масіафа і, найімовірніше, його не вб’ють відразу – султан не схвалює вбивства дітей, зокрема і дітей кафірів. І тоді Тінь має спробувати прокрастися в шатро Саладіна.

Йосип слухав друга, насилу приховуючи страх. І нарешті запитав:

– Невже тобі, ще дитині, наказали вбити шляхетного Салах ад-Діна?

– О ні! Я лише мав передати послання, в якому Старець Гори пропонував султанові зустрітися. І я з цим упорався! – у рівному Мартіновому голосі ще й досі вчувалися гордівливі нотки. – Я зміг пробратися до самого шатра, я їв їжу, що її мені, виснаженому, запропонували його слуги, а потім, спіймавши момент, усадив в узголів’я султана кинджал асасина, притнувши до нього послання Старця… Але, повір мені, вже тоді я не був слухняним фідаї, безмовною зброєю в руках наставників. Я вирізнявся допитливістю, тому прочитав те, що було написано в пергаменті, і довідався про місце таємної зустрічі запеклих ворогів. Я був доволі легковажний і не переймався, що мене можуть убити на місці, дізнавшися, звідки я прибув. І справді, – коли здійнявся переполох, охоронці Саладіна мало мене не зарубали. Але я таки був хорошим учнем у Масіафі й зумів уникнути шабель султанських мамлюків. [75] Я висвободився і помчав табором, вихляючи серед шатрів та наметів, ховаючись і вислизаючи. Нарешті, під градом стріл, я видерся на прямовисний схил ущелини й став для переслідувачів недосяжним… Я виконав завдання, а незабаром переконався, що Старець Гори і султан справді мали зустріч, провадили перемовини й уклали угоду про те, що розійдуться мирно й надалі не шкодитимуть один одному. А коли я повернувся у фортецю, мене викликав особисто Старець Гори, що його слово для асасинів все одно, що слово Пророка. Насправді, це був зовсім уже й не старець. На вигляд – міцний, доволі похмурий, а звали його Рашид ад-Дін Сінан…

75

Мамлюки – військова каста в середньовічному Єгипті, яка складалася з юнаків-рабів тюркського та кавказького походження. Юнаків навертали в іслам, навчали арабської мови й тренували в закритих таборах. Ставши професійними, вояки здобували свободу й високу платню за службу.

Мартін раптом замовк на півслові.

«Здається, я хильнув зайвого, якщо заговорив про таке з Йосипом», – промайнуло в нього в голові. Хоч він і міг звіритися другові в усьому, та від самої лише згадки імені таємничого Старця, йому зробилося ніяково.

Ледь підвівшись, Мартін уважно роззирнувся. Навколо все було спокійно: щонайменших ознак сторонньої присутності. Жебонів струмочок, що витікав із чаші джерела, пташки в хащах, зокрема й чутливі клушиці, поводилися спокійно, із сусідньої галявинки долинало мирне овече бекання.

І все ж він не міг позбутися морозцю. Разом із вимовленим іменем у його душу увійшов страх. Асасини всюдисущі. І якщо небезпека – його стихія, геть необов’язково наражати на неї Йосипа, нездатного протистояти жорстокій силі й підступності.

– Пора повертатися, друже, – підводячись, сказав Мартін. – Вечоріє, скоро замкнуть міську браму.

Йосип пішов за ним, ні про що більше не розпитуючи.

Перший, кого побачив Мартін, зайшовши на курне подвір’я караван-сараю, був Ейрік. Рудий понуро сидів на сходах до склепінчастої галереї, що оточувала двір.

Сабіра поблизу не було. «Подався до своєї мечеті», – буркнув Ейрік, засмучений, що сьогодні йому навряд чи випаде побачитися з крихіткою Саннівою. У панів із Незербі все догори дриґом, слуги дають лад багажу й по-новому впаковують поклажу. І якого милого ці знатні дами возять із собою стільки вбрання? Невже в дорозі не достатньо однієї міцної, добротної одежинки й кількох пар білизни?

Ейрік геть не мав настрою.

– Даремно ти сьогодні десь волочився замість того, щоб приподоблюватися своїй леді, – набурмосено дорікнув він Мартіну. – Дивися, малий, проспиш усе на світі. А вона сьогодні, вважай, залишилася без нагляду: і сер Обрі десь пропав, і храмників весь день не видко. Ніхто б і не помітив: нема до цього діла. У нас тут нині мов у тімархані: [76] збиралися ті, хто їхатиме через Конью, та й нові мандрівники прибували одне за одним. Євматій із ніг падає – мусив усіх порахувати і зібрати гроші. Щодо нас – каже таке: виходи завтра пополудні. Та й скільки вже можна тут скніти, пора вже за справжнє діло братися, а не вичікувати, коли ж це сер лицар наважиться нарешті задерти поділ одній англійській красуні. Пригадую, у Триполі ти був значно тямковитіший із графинею Ешивою!

76

Тімархан (тюрк.) – приміщення, у якому утримують божевільних.