Лазарит
Шрифт:
Ця смутна звістка всіх спантеличила. Навіть приїзд у Триполі графині Ешиви, яку Саладін випустив з оточеної Тіверіади, не зменшило загальної скорботи й почуття безвиході. Перед чоловіком, який помирав від ран, графиня заприсяглась, що її гонець віз зовсім інше послання, і в тому, що хрестоносне військо заманили в пастку, вона не винна. Довідавшись, що її посланець у полоні і гибіє в підземеллі, вона, не вагаючись, віддала коханця-зрадника в руки Вільяма де Шампера, який, у свою чергу, заприсягнувся, що його майстри стинати голови виб’ють із красунчика Арно, кому він прислуговує і хто підмінив послання графині.
Де Шампер неодмінно
Для Мартіна все закінчилося не так уже й погано. Але його друзі не могли втямити, чому він такий пригнічений і весь час розпитує про події у Святій землі після поразки при Хаттіні. І чому звістки щодо подальших перемог Саладіна – надійного союзника Ашера бен Соломона – так засмучують їхнього приятеля.
Навіть тепер, три з половиною роки по тому, Мартін відчував гіркоту від своєї участі в цій історії. Здавалося, чим тут перейматися? Він прослизнув буквально між молотом і ковадлом, урятував Раймунда, вислизнув із тортурні, вижив. Він виконав доручення, отримав достойну винагороду, й Ашер бен Соломон, не приховуючи радості, повідомив йому, що відтепер землі Галілеї готові прийняти з Європи своїх вигнаних синів-євреїв. Султан Саладін дотримався слова…
Усе це вже в минулому… Зокрема – часи могутності Єрусалимського королівства і християнства на Сході. Поразка при Хаттіні знекровила християн у Леванті, підірвала могутність лицарських орденів. Більше не існувало сили, здатної перешкодити переможній ході Саладіна… І все ж, Мартіну було нестерпно усвідомлювати, що саме через нього порушився баланс сил у світі та впала ціла держава.
Утім, спроби повернути час і знову звести хрест у краях, де проповідував Спаситель, тривають. Конрад Монферратський зупинив мусульман під Тиром, король Ґвідо, якого нарешті випустив Саладін, з невеликою купкою прихильників узяв в облогу Акру, а королі Франції та Англії ведуть сюди нові хрестоносні раті.
Але після пережитого Мартін не вірив у їхню перемогу. Він занадто добре знав, на що здатен Саладін. Чи знайдеться для нього достойний суперник? Навряд чи.
Його серце відчайдушно опиралося повертатися туди, де після нього залишилася випалена земля й зруйновані фортеці. Не спогади про графиню Ешиву, яка щиро його покохала, не страх знову віч-на-віч зустрітися з Вільямом де Шампером примушували його душу судомитися в муках. Він почувався нікчемним негідником. І мусив із цим жити.
Що ж, час лікує все. Сумління стихає, минуле залишиться минулим. Але не треба йому більше нагадувати про те, що з його вини загинула ціла країна. І їй не судилося відродитися.
Розділ 6
Важкі думки відганяють сон. Лише на світанку Мартінові вдалося міцно заснути. До полудня, коли треба буде збиратися в дорогу, ще достатньо часу, до того ж його розбудять…
Так і сталося.
Ейрік оскаженіло трусив лицаря, тому він мало не скотився з лежака.
– Прокидайся, малий! Мерщій! У нас тут таке робиться… Твоя леді зникла!..
Мартін рвучко встав, ледве виринувши із сонного забуття. Одного погляду у вузьку щілинку вікна йому вистачило, щоб переконатися: до обіду ще далеко, отже, караван іще не покинув Дорілею. Але куди могла подітися Джоанна де Рінель? Прогулянка затягнулася? Може, на цю ніч вирішила
знайти пристановище, краще за переповнений затхлий караван-сарай?Та Ейрік лише заперечно хитав головою – аж волосся, заплетене на скронях у кіски, ляскало по обвітрених варангових щоках.
– Зрозумій – їх немає, нікого немає! Ні чорнокудрої леді, ні її чоловіка, ні моєї нової нареченої… Кімнати порожні, коней і мулів у стійлах зась, зникла прислуга. Сабір метається, намагаючись винюхати, куди вони могли гайнути.
Мартін поспіхом убравшись, зійшов із галереї, розшукав у юрбі погоничів і купців, які збиралися в дорогу, караванного ватажка Євматія й запитав про англійців.
– Усім цікаво, – відмахнувся грек, одночасно наказуючи в’ючити верблюдів. – Храмникам, черницям, знатним ромейським панам… Але знаєте що, пане лицарю? Я готовий промовити вдячну молитву за те, що цей зверхній жовтоволосий англієць знехтував моїми послугами і покинув караван. Нехай його отруйної жовчі скуштують інші!
І все ж, Мартіну вдалося з’ясувати, що подружжя де Рінель виїхало з караван-сараю ще затемна. Під ранок сер Обрі розбудив Євматія, повідомивши: він не збирається більше їхати в складі каравану, оскільки знайшов у Дорілеї не таких захланних, а тямковитіших провідників. Віднині їх більше нічого не пов’язує.
Отже, де тепер шукати Джоанну з Незербі? А може, і не треба цього робити, а поквапитися в Акру й спробувати врятувати Ашерову сестру самотужки, не намагаючись користатися впливом Вільяма де Шампера?
Однак було іще дещо. Якесь непевне бажання, пов’язане з прекрасною англійкою. Леді Джоанна ігнорувала його, поводилася ґречно, але цілком байдуже, і його гонор страждав. Це було схожим на азарт мисливця, який слідкує за рідкісною дичиною.
Слід ураховувати й те, що Ашер бен Соломон рідко робить неправильні висновки. І, скоріш за все, він має рацію, розраховуючи, що де Шампер не втримається, коли честь його сестри безпосередньо підпаде під загрозу. Не помилявся Ашер і щодо Мартінового бажання помститися зверхньому храмникові, принизивши його близьку родичку.
Урешті-решт, він вирішив покластися на долю: що буде, те й буде. І доля невдовзі постала перед ним у вигляді Сабіра.
– Аллах – слава йому, всемогутньому і милостивому, – напоумив мене розпитати про втікачів вартових при всіх брамах Дорілеї, – проголосив Сабір, спішуючись і беручи коня під вуздечку. – І парубки, які охороняють Південну браму, з моїх слів упізнали англійців. Вони виїхали вдосвіта, плануючи наздогнати караван, що поїхав із міста ще вчора. Цей караван, хоч і їде в південні краї, частину шляху долатиме Дорогою хрестоносців. Удалося довідатися ще дещо: схоже, сера Обрі з дружиною супроводжують саме ті непевні сельджуки, про яких ми подумали, що вони торгують гашишем. Євматій каже: вони відбули зранку з усіма пожитками.
Мартін захвилювався.
– Усе це дуже дивно! Не виключаю: сер Обрі міг довіритися людям, з якими познайомився в дорозі. Але їхати старою Дорогою хрестоносців християнам украй небезпечно. Вона проходить через володіння Конійського султанату, й іновірців, навіть, якщо вони прочани, будь-якої миті можуть ухопити з метою викупу. Схоже, нам слід поквапитися й переконати англійців відмовитися від цього божевільного наміру, поки з ними не сталося біди.
– Тут і думати нічого, – докинув, підійшовши, Ейрік. – Щоб мене грім побив: чим швидше ми їх наздоженемо, тим безпечніше буде моїй кізоньці Санніві!