Легенда острова любовь

– Знаю. Та не скажу!

– Чому?

– А що мен за це буде?
– хитро прищурився старий козак.

– В мене нчого не ма...
– розгублено вдповла я.
– Може чимось вам допоможу?

– Доведи мене до джерела з водою цлющою тод, може, скажу.

Дватись було нкуди.

Я зтхнула подала руку. Ддо вцпився в не, наче вд цього його життя залежало. Потм повльно пдввся.

Ми йшли довго, майже всю нч. Ддусь рухався дуже повльно, ще й рипв з кожним рухом все дужче й дужче.

от, нарешт, коли небо було вже зовсм свтлим та й готувалось прийняти сонечко, ми дйшли до джерельця. Дд не мг так низько вклонитися, щоб дстатись його губами. Тод я взяла шапку в кошового, напола з не старого.

А потм своми очами побачила диво:

З кожним ковтком ддусь все молодшав молодшав. Аж поки передмною не став статний та мужнй чоловк середнього вку. Його оч палали силою. здавались дуже добрими.

– Дякую тоб, дочко, за помч!
– посмхнувся вн, погладивши вуса.
– за терпння.

Шокована побаченим, я слова мовити була не спроможна.

– В подяку за добро, я вдвезу тебе на острв, де ти знайдеш те, що шукаш в цьому свт.

– Те, що шукаю?
– перепитала я, намагаючись хоч трошки оговтатись.

– Сюди можна потрапити тльки в тм раз, як щось шукаш. Слухай свого серця, воно пдкаже.
– чоловк запалив люльку, мовчазно закурив.

– Бльше мен не можна говорити з тобою.
– через деякий час, мовив кошовий, прислухавшись до чогось, що чув тльки вн.

Це було останн, що сказав чоловк. Псля тих слв, я задавала багато запитань. Але у вдповдь чула лише тишу.

Кошовий мовчки провв мене до рчки, посадив у невеличкий рибацький човник, св сам почав мрно махати веслами. А довезши до одного з островв - пдйшов до самснького берега та висадив мене.

Постать на вдпливаючм човн довго махала мен рукою, доки не розчинилася в ранковм туман.

Частина третя

Я вдразу пшла в глибину острова. почала шукати. Бльш за все, мен хотлося додому. Але мо пошуки годинами не приносили результатв. Дивно, що сти та пити також не хотлось. До того ж, ус дерева, кущ, стежки - здавались абсолютно однаковими.

Тод я замислилася, згадуючи слова кошового: "серце пдкаже".

ге-ж, серце!

Те саме, що так радсно розбив Максим. Уламки ж бо не говорять. не пдказують.

Псля цих думок, в грудях рзко закололо. я впала, тримаючи руку на волаючому вд болю серц. З мох очей вд згадки про Максима потекли сльози. Я довго лежала на земл, ревла в голос. Мо пальц рвали траву, нгт царапали чорнозем.

Не знаю, скльки часу я пробула в такому стан, аж поки не заснула виснажена стражданням. Здаться, ефект псн берегин був тимчасовим. А може, мй бль пересилив його...

Мене розбудив крик.

Людський зврячий одночасно, вн був сповнений болем. чимось ще, що я покищо не могла розбрати. Не знаю, чому, та я пшла на ц звуки.

Крики привели мене до дивного мсця, де на земл перехрещувалися три кола з невеличких каменв. Серед них, на розглл лежав чоловк, тримаючись обома руками за дикар. волав вд болю, наче йому нестерпно пекло. Дивн метаморфози вдбувались з ним: то поростав шерстю, то кла вдрощувались, то знову людиною ставав. Мен здалося, що таким чином вн намагався позбутися того звра, на якого весь час обертався.

Я боялася пдйти ближче. нтуця пдказала, що в так реч не варто лзти. Мен було досить важко спостергати за тим, як чоловк себе кату. Та я трималась, вдчуваючи, що мен потрбно це бачити.

Не знаю точно скльки часу пройшло, доки знесилений чоловк не розжав пальц. В цю ж секунду знову перетворившись на звра. Збравшись з силами, вн у вдча завив на луну. В свтл я бачила, як по його волохатим щокам текли сльози.

Потм вн витер х похапцем, понюхав щось у повтр, здивовано зиркнув у мй бк рзко зрвався з мсця. Перевертень зник так швидко, що я не встигла зрозумти навть в який бк вн побг.

Не знаючи, чим ся зайняти, намагаючись оговтатись вд побаченого, я почала роздивлятися кам'ян кола. На шершавй поверхн дикуна залишились вдбитки великих лап звра, посеред яких знаходились трохи менш - вд чоловчих долонь. Я доторкнулась до дикого каменю вдчула, що вн ще теплий. Та дикун зовсм не обпкав мене. Мабуть, так вн дяв тльки на перевертнв.

Замислившись, я не вдразу зрозумла, що хтось мене кличе на м'я. А обернувшись до незнайомо частини лсу - побачила Максима. Той, кого я кохала стльки рокв, звав мене за собою. Просив пробачення. Казав, що коха хоче бути з мною.

Я пшла за ним, бо моя мря справджувалась на очах. Ц мит вн заняв ус мо думки.

Ми йшли нчним лсом, Максим розповв, що веде мене туди, де ми зможемо стати щасливими й завжди бути разом. А псля цього замовк. Та лише нколи посмхався через плече, казав: "ще трохи, ми майже прийшли". Я тод не вагаючись йшла за ним.

Нарешт ми вийшли на вдкриту мсцину. Це була частина невисоко ледь оголено скел. З не було видно весь острв, що був добре освтлений сяйвом повно луни.

– Чому ми тут?
– спитала я.

– Пдйди до краю, ближче!
– вдповв Максим.
– Подивись у низ, все зрозумш!

Я не могла не послухатися його. Тому пдйшла до яру.

– Ближче, ще ближче!
– шепотв мен у вухо Максим.
– Давай, заради нашого щастя! Ближче!..

навть вже коли дал була лише пррва, вн продовжував сво вмовляння. Все змнив нчний втерець, що ц секунди рзко дмухнув мен в обличчя. Наче прохав зупинитись.

– Ближче вже не можу.
– вимовила я, обернувшись, - скеля закнчилась!

– Ми повинн стрибнути у двох! Тльки так ми зможемо бути разом! Ти станеш мавкою, я - лсовиком. наше щастя триматиме вчно!

– Що?
– не поврила я свом вухам. вдступила назад, на пару крокв.
– Я нколи так не вчиню!

– Ти ж кохаш мене?!
– вн хижо ощерився. В цю мить його оч зблиснули непримним червоним кольором.

– Н, я не буду!
– заверещала я.
– Ти не Максим! Хто ти?!

Тод вн не витерпв, схопив мене, силомць поцлував одночасно з цим зштовхнув з скел.

Перелякана я дивилась, як швидко наближаться земля. вже коли могла розлчити невеличк камен на дн яру, перед очима виросли волохат й тепл груди звра. Який пдхопив мене пд час падння тим чином врятував вд смерт.