Легенда про безголового

За десять рокiв Анатолiй Бондар змiг зробити в краєзнавчому музеї кiлька постiйних експозицiй, органiзувати i провести на його базi низку наукових конференцiй та семiнарiв, органiзувати в околицях Подiльська археологiчнi розкопки, пiд час яких навiть вiдкопали справжнiй бивень мамонта, захистити дисертацiю i зiбрати при музеї невеличку бiблiотеку раритетних книжок, виданих та надрукованих на Подiллi в рiзнi часи. Раз на рiк, як каже Жихар, сюди обов'язково приїздить якесь вiдоме телебачення щось там знiмати про музей чи про самого Бондаря. Тiльки заради бивня мамонта в Подiльську перебувало з десяток телевiзiйникiв.

— I знаєте, що тут найцiкавiше? — аби договорити, Стас перед самим музеєм притримав мене за лiкоть, зупиняючи: — Пiд це дiло можна легко списувати бабло. Не мiльйони, але можна. А Бондар домовився з нашою мiською газеткою, щоби вони друкували iнформацiю про кожен ґрант i кожний спонсорський внесок, i сам потiм через газету звiтує!

— Чому вас це дивує?

— Надто вже показна чеснiсть, вам не здається?

— Нi, — моє «нi» було абсолютно щирим. — Ми з вами все ж таки крутимося в рiзних колах, Стасе, ви вже не ображайтеся…

— А до чого тут…

— Кажу ж — не ображайтеся. Це нормально. Ви про щось знаєте бiльше за мене, а я — про щось бiльше за вас. Так, щоб ви знали: краєзнавцi, любителi iсторiї — народ по-хорошому божевiльний. Добре, що ваш Бондар виявився таким системним менеджером, як тепер прийнято казати. Бiзнес у нього б не пiшов. Торгуючи салом чи шкарпетками на базарi, вiн би точно прогорiв, можете менi повiрити. А те, чим вiн тут займається — його улюблена справа. Тому так i виходить. Ви хочете сказати, що вiн наркотиками торгує, а музей — ширма? I пiд соусом культурного вiдродження через директора вiдмиваються наркодолари? Я вже готова смiятися.

— Може, це справдi не тi речi, в яких я розбираюся, — легко погодився Стас. — Менi директор музею справдi нiчого поганого не зробив. Дивний трошки, але, може, так i треба. Тiльки давайте зараз про iнше домовимося.

— Про що?

— Перейдемо на «ти».

Вiд несподiваної змiни теми розмови я автоматично ляпнула: «Перейдемо». Посмiхнувшись i за звичкою пiдморгнувши менi, Жихар штовхнув хвiртку i ми зайшли на музейний дворик.

Очевидно, колись тут так само жила заможна родина.

Будинок був помiтно вiдреставрований, i тепер, коли я роздивилася його зблизька, трошки нагадував менi iграшковий. Або, що бiльше вiдповiдало дiйсностi, павiльйон для кiнозйомок. Колись я працювала з групою юристiв, яка надавала юридичну пiдтримку компанiї, що забезпечувала зйомки iсторичного кiно. I на власнi очi бачила, як зводять декорацiї. Звiсно, цей будинок зовсiм не був декоративним, проте, наблизившись до нього, я нiби опинилася в епосi панування тут Польського королiвства.

Садок у дворi теж виглядав доглянутим. У глибинi саду я помiтила невеличкий флiгель, а неподалiк вiд нього — чоловiка в штормiвцi i кепцi-бейсболцi, який зривав з яблунi стиглi яблука, складав у кошик i зовсiм не звертав на нас уваги, тiльки глипнув на секунду, кого це там принесло. Я вирiшила привiтно махнути йому, та чоловiк тут же вiдвернувся, втративши до нас будь-який iнтерес i повнiстю захопившись процесом збирання врожаю.

Далi все вiдбувалося само собою. Зайшовши всередину i запитавши в чергової при входi, чи на мiсцi директор, ми почули головне: «А що таке?», i до нас вийшов моложавий мужчина в коричневiй водолазцi, джинсах i шкiряному пiджацi. Вiн виглядав пiдтягнутим i однозначно не на свiй вiк. Проте, за моїми прикидками, Анатолiю Бондарю було не бiльше, але й не набагато менше сорока п'яти рокiв. Музейних працiвникiв я не уявляю без окулярiв, тому якби перенiсся мого нового знайомого не прикрашали елегантнi окуляри в тонкiй оправi, я б точно прийняла його за чиновника або, швидше, приватного пiдприємця середньої руки i середнiх статкiв.

— Я вас, здається, знаю, — простягнув вiн Стасовi руку. — Ви з мiлiцiї, правильно?

— Мiстечко в нас i правда маленьке.

— Не скажiть. Я живу i працюю тут бiльше десяти рокiв, а спiлкуємося ми вперше. I це погано. Знаєте, чому? Це означає, що ви в музей не ходите.

— Або — що у вас немає проблем iз законом, — посмiхнувшись кутиком рота i блиснувши фiксою, вiдповiв Жихар.

— Я б уточнив: не доводилося, на щастя, бути анi злочинцем, анi жертвою. А ви… — Бондар перевiв запитальний погляд на Ларису.

— А я прийшла в музей, як повноцiнний вiдвiдувач i гiсть Подiльська, — менi починав подобатися новий знайомий, хоча ще точно не знала, чим саме.

— Це, значить, мiлiцiя до нас вiдвiдувачiв водить?

— Взагалi-то я адвокат, — невiдомо для чого бовкнула я.

— Менi адвокат ще не потрiбен. Чи вже? — Бондар знову глянув на Стаса.

— Ми можемо десь поговорити? Якщо не поспiшаєте, звичайно?

Я всiм своїм єством вiдчувала: Жихар дуже хотiв безцеремонно взяти директора за лiкоть, якщо не за шкiрку, затягнути кудись у тихе мiсце i провести розмову в манерi кавалериста-чапаєвця. З людьми типу Анатолiя Бондаря опер карного розшуку справи очевидно не мав. Натомiсть директор музею так само не має особистого досвiду спiлкування з ментом, тому iнтуїтивно зробив пiвкроку в мiй бiк.

— Навiть якщо поспiшаю, для вас це не має значення, правда?

— Правда, — погодився Жихар. — Ви ж, мабуть, знаєте, що в мiстi вже двох убили i голови їм повiдрубували?

— Це має якесь вiдношення до мене?

— Пряме! — вiдрубав Жихар i витягнув з кишенi куртки складену вдвоє краєзнавчу брошуру, розгорнув просто перед окулярами Бондаря: — Це ваше?

Жiнка при входi дивилася на цю сцену круглими очима i менi здалося — вона з хвилини на хвилину чекає, що сюди зайде конвой, начепить на директора наручники, а далi її запросять пойнятою i почнуть обшук, шукаючи, мабуть, третiй понiвечений труп. Бондар теж вiдчув її настрiй, тому взяв, вiрнiше — вийняв брошуру з правицi Жихаря, розгорнув, перегорнув i кивнув:

— Наше. У нас таких багато, он на столi стосик лежить. Може, в кабiнет зайдемо? Там ще є?

У невеличкому, недавно вiдремонтованому й обставлену новими офiсними меблями кабiнетi, вiд чого вiн нагадував офiс комерцiйної структури, Бондар для чогось опустив жалюзi на вiкнi, присiв за робочий стiл, кивнувши нам на стiльцi навпроти себе, i поклав перед собою руки.

— Так, я вас слухаю. Два вбивства i наша книжечка.

— Вашу книжечку ми знайшли в готельному номерi, де проживав такий собi Сизий. Едуард Васильович, — пояснив Стас.

— У нашому готелi? — уточнив директор.

— У нашому. Едуард Сизий, киянин. Де, крiм як у музеї, вiн мiг узяти таку книжечку?

— Нi. Едуард Сизий, справдi. Вiн заходив до нас, йому провели екскурсiю, потiм ми поговорили кiлька годин. Вiн не раз заходив, а, здається, два чи три, — Бондар говорив дуже спокiйно. — Що сталося?

— Ви знали його ранiше?

— Це вже допит? — хазяїн кабiнету знов глянув на мене.

— Поки нi, — Стас теж повернув до мене голову. Я знизала плечима: не вистачає ще сюди вписуватися зi своєю адвокатською практикою. — А ви не хочете вiдповiдати?