Легенда про безголового

— Голову вiдтяли пiсля смертi?

— Поки що нiхто не готовий це сказати. Iнших ушкоджень на тiлi не видно. В органiзмi — жодної отрути. Правда, упродовж завтрашнього дня медицина може дати якусь iншу iнформацiю, та я не думаю, що вона аж так кардинально все помiняє.

— Тобто, голову вiддiлили вiд тiла, коли людина була ще живою? Ти це маєш на увазi?

Тамара стомлено вiдмахнулася.

— Звiдки я знаю?

— Взагалi — як її вiддiлили вiд тiла? Пиляли, рубали, довбали кухонним ножем? Гострим чи тупим лезом?

— Слухай, подруго, невже це тобi справдi цiкаво? Мене, наприклад, вiд таких розмов трохи той, нудить, — Тома ковтнула ще свого напою, скривилася, хрумкнула малосольним огiрком. Такою свою подругу й куму я бачила вкрай рiдко, i це означає — вона справдi знервована, напружена i намагається якось дати раду своєму становi.

— Просто скажи. Тебе, думаю, спосiб убивства теж повинен цiкавити. Як слiдчого, врештi-решт.

— Та цiкавить воно мене, цiкавить, тiльки не хочеться менi постiйно це повторювати! — зiтхнула Тамара. — Нiяких пилок i ножiв. Голову вiддiлили вiд тiла одним сильним ударом дуже гострого предмету. Швидше за все — сокири. Удар поставлений дуже добре. Навiть якщо людина була живою, вона не мучилася i навiть не встигла злякатися як слiд.

— Те, що жертва не злякалася, може свiдчити лише про двi речi. Перше: вона добровiльно пiдклала голову пiд сокиру, нiби граючись у якусь гру. Це ймовiрно, але я в це не вiрю. Друге: на чоловiка несподiвано напали, швидше за все — ззаду, оглушили i вирубали. Вiн довiряв тому, кого пустив за спину. Отже, не боявся. I, таким чином, голову вiдрубали непритомнiй людинi.

— Може й так, — Тамара на мить замислилася. — Навiть швидше за все так. Тiльки що це нам дає?

Оце саме «нам», у якому не було жодного прихованого змiсту, я несподiвано для себе сприйняла та оцiнила iнакше. Адже вранцi мене не хвилювало нiчого, навiть зруйновне, як тепер стало остаточно ясно, ще кiлька рокiв тому особисте життя. А пiд вечiр я вже переймаюся зовсiм не потрiбною менi кримiнальною iсторiєю, до того ж — дуже страшною та дикою за своєю суттю. Ця суть зовсiм не заважає менi, київському адвокату, який уже третiй рiк принципово вiдмовляється вiд роботи з кримiнальними справами, розпитувати давню приятельку, до того ж — жiнку i матiр трьох дiтей, про спосiб, яким одна людина вiдрубала голову iншiй. I я даю якiсь поради i взагалi починаю мислити наче людина, кревно зацiкавлена в розслiдуваннi.

I те, про що ми тепер говоримо, справдi може щось дати не лише Тамарi Комаровiй, слiдчому прокуратури, i оперативникам, що копають носами землю, а так само «нам»… Томi та Ларисi, двом випускницям юридичного факультету, втягнутим у цю справу, одна — в силу службової необхiдностi, iнша — абсолютно випадково. Причому я навiть не палаю бажанням бути якимось боком причетною до такої страшної iсторiї. Тiльки це все одно сталося, i я вже точно нiкуди не поїду. Принаймнi, кiлька найближчих днiв.

Через те жити в хатi слiдчого, який веде гучну резонансну справу, бути так само юристом i цнотливо намагатися не говорити про вiдрубанi голови, а, скажiмо, жвиндiти про переваги столичних косметологiв над провiнцiйними — зовсiм нелогiчно. Та й неможливо.

— Нам iз тобою, — все ж таки вирiшила поправитися я, — це нiчого не дає. А ось вам, — я наставила на Тому вказiвний палець i накреслила ним у повiтрi коло, — повинна дати важливу iнформацiю про особистiсть убивцi.

— Убивцi? Чому їх не може бути двоє?

— Може, — кивнула я. — Хоч троє: один заманює i оглушує, другий вiдрубує голову, третiй тримає тiло i потiм тягне його через усе мiсто. Ти сама припускаєш таку ситуацiю?

— Я вже не знаю, що менi припускати, в що вiрити…

— Ну, це вже зовсiм безнадьога, а тобi зараз такi настрої не потрiбнi! У тому, до чого ми додумалися, є дуже велике рацiональне зерно. Дивись, — я вмостилася зручнiше i закурила чергову сигарету. — У того, хто здатен вiдрубати голову живiй людинi, нерви, поза сумнiвом, мiцнi. Але отут, — я постукала себе по лобi, — певно, не все в порядку. Проте вiн не явний псих i в нього точно немає довiдки вiд психiатра та медичного дiагнозу. Вiн нiколи не лiкувався анi амбулаторно, анi стацiонарно. Виглядає вiн, як звичайна людина. Бiльше того — людина, якiй можна довiряти настiльки, що навiть пустити її собi за спину. Словом, це абсолютно надiйний, порядний, законослухняний громадянин. Можливо, навiть той, хто має певну вагу та досить пристойний соцiальний статус.

— Дякую, тiтко, ти мене заспокоїла, — сумно посмiхнулася Тамара. — Лишається тiльки перевiрити все доросле чоловiче населення Подiльська.

— А чому обов'язково Подiльська?

— Два рази спецiально приїздити сюди з iншого мiсця, аби вiдрубувати тут людям голови? Це ще бiльш неймовiрно, нiж твоя ота iсторiя про змову трьох убивць.

— Логiчно, — погодилася я. — Тiльки я мала на увазi, що шукати того, хто це робить, серед психопатiв — дурна робота. Ще пiсля першого випадку їх можна було перевiрити…

— I перевiряли! Що ти думаєш: у нашому мiстечку, виявляється, живе сорок два чоловiки у вiцi вiд двадцяти до шiстдесяти восьми рокiв, якi стоять на психiатричному облiку!

— Що, всi шизики?

— Бiльшiсть, звiсно, алкашi та наркомани. Але є i звичайнi громадяни з прогресуючою шизофренiєю. Ось, наприклад, коли наш консервний завод закрили в дев'яносто п'ятому, головний технолог глуздом посунувся. Нормальний був дядько, а тодi менш, як за рiк, на iншу людину перетворився. Дiти з петлi вийняли, так вiн у лiкарнi хотiв собi вени на руках перегризти. Санiтарку покусав. Коротше, завод два роки як викупили поляки i тепер робочi мiсця знову з'явилися, а людина раз на рiк у Хмельницькому в дурцi на плановому обстеженнi лежить. Коли не лiкується, базарчик наш мiтлою пiдмiтає. Добре хоч родина його не кидає, — Тамара зiтхнула. — Ясно, що його та iнших вiдразу пiсля першого випадку на олiвець узяли, перетрусили, кiлька разiв перевiрили, вбили на це купу часу, а результат — нульовий. Знаєш, що найбiльш гидотне? — я мовчки похитала головою. — Уже вiд сьогоднiшнього дня їх усiх по новiй шерстять. I психiв, i ранiше засуджених за вбивства, i просто ранiше судимих. Без тебе знаю, Ларчику, що не там шукаємо, тiльки вiд цього не легше.

— До речi, а що там по першому епiзоду?

Тамара хотiла вiдповiсти, та раптом ожив її мобiльник у сусiднiй кiмнатi. Вона смикнулася, проте не зiрвалася з мiсця, дочекалася Олега, який зайшов iз жiнчиною трубкою бiля вуха, запитально глянула на чоловiка. Той сказав у трубку: «Даю», передав телефон Тамарi i примостився бiля столу на старенькому хисткому стiльцi.

— Слухаю, — коротко, дiловито i голосом слiдчого прокуратури промовила Тамара, однак далi дуже швидко помiняла тон на такий звичний менi домашнiй: — Ага, добре, добре… Хорошо… Слухай, не пар менi голову, їдь краще сюди. Нагодую, нагодую, для цього i зву. А чоловiк навiть наллє! — Олег з серйозним виразом обличчя кивнув. — Не хочеш? Чоловiка боїшся? Мене не боїшся? Ну, значить, я тобi сама наллю, щоб страшно не було. Ах ти ж гад! — її брови пiдскочили вiд подиву. — I ти, значить, знав? Куди ж тебе дiвати, придурка такого! Усе, давай! — натиснувши вiдбiй, вона з удаваним невдоволенням сказала чоловiковi: — Воно, виявляється, пiд хатою нашою стоїть! Це йому так їхати незручно i заходити проти ночi соромно! Веди сюди це нещастя!

Реготнувши, Олег вийшов, а Тамара пояснила менi:

— Опер наш припхався, Стасик Жихар. Вiн тобi зараз про перший труп сам розкаже. Iз цим, до речi, i прийшов.

— Я так розумiю, ви в нормальних стосунках…

— Нормальний вiн хлопець i опер, як кажуть, вiд Бога. Тiльки розхристаний якийсь, розумiєш?

— Не зовсiм…

— Ну, неприкаяний. Баби його просто не витримують, тiкають. Раз розлучився, друга жiнка так само пiшла рiк тому, тiльки офiцiйно розiйтися нiяк не можуть. З начальством постiйно на ножах, його особисто Яровий приблизно раз на мiсяць вигнати з мiлiцiї хоче. За собою абсолютно не стежить. Вiд скарг вiдписуватися не встигає. На нього постiйно скаржаться. Того нiби обматюкав, того стукнув, на того подивися не так. Коротше, якби вiн ментом не народився, давно б уже вилетiв. Його регулярно якiсь комерцiйнi структури сватають — не хоче, принципово. Подобається йому в розшуку землю топтати, — Тома розвела руками i саме в цей момент Олег пропустив поперед себе до хати цього самого Стасика Жихаря.

На перший погляд вiн видався менi велетнем.

Наступної митi я зрозумiла, що дивлюся на новоприбулого знизу вгору, тому подiбного ефекту можна було сподiватися. Поза тим, гiсть таки був високим чолов'ягою, пiд два метри, з поголеною головою. Широкi плечi обтягувала потрiпана коричнева шкiрянка, мабуть, найбiльшого розмiру, який знайшовся на знаменитому речовому базарi у Хмельницькому. «Блискавка» була розстiбнута. Пiд курткою були так само не новий сiрий светр, надiтий явно на голе тiло, i пiстолет у кобурi на лiвому плечi. Голився опер Жихар як мiнiмум днiв чотири тому. Та неголенiсть не старила його — виглядав Стас на свої роки, тобто, десь так на плюс-мiнус тридцять п'ять. Шию прикрашав хрестик на товстому позолоченому ланцюжковi. Джинси були бруднi на колiнах. На правiй кистi навiть при нашому не надто яскравому освiтленнi вирiзнялися три витатуйованi лiтери «ВДВ». Зайшовши, Жихар щиро посмiхнувся — у правому кутi рота блиснула золота фiкса.