Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Навіщо нам це здалося? Просто подивитись, як виглядає тутешній вокзал? Трохи дивна розвага. До того ж ми увесь час ішли під сильним дощем. Він був майже крижаний. А ще ж і вітер! З тих, які виривають з рук парасолі і розпанахують навстіж плащі. На межі вересня і жовтня Ґетеборґ нагадував нам про неминучість листопада. Іноді здавалося, що от-от сипоне сніг і почнеться чергова першість Швеції з хокею. Мається на увазі хокей з м'ячем, а не на траві.

Ми тремтіли від холоду і нестерпної близькості. Приміщення вокзалу здавалося велетенським табором для промоклих утікачів, серед яких переважали панки. Їхні кричущих кольорів ірокези аж парували у вокзальному теплі. Каю вони, напевно, приймали за свою. Якби я не знав, що вона зі мною, то так само прийняв би за їхню. Я відчув, як зараз мені увірветься не тільки терпець, а й усе інше. Де, до речі, він розташований у нашому тілі, той цілий терпець, хто знає? «Давай чимшвидше назад до готелю, — сказав я. ~ Треба якось рятуватися. Гаряча ванна і хоч би півпляшки коньяку». «Півванни коньяку і гаряча пляшка», — відповіла Кая.

Ми навіть не змогли дочекатися трамваю. Запхавшися до першого-ліпшого таксі, ми до болю стисли одне одному руки, до хрускоту в кістках.

Тому мій Ґетеборґ — це найменше місто світу. Воно обмежується навіть не територією власного центру і не готелем «Скандік Опален», навіть не моїм номером у тому готелі. Воно поміщається у ванні мого номера і частково — у пляшці українського коньяку, це крихітне, але прекрасне місто, ідеально захищене від крижаного північного дощу і по вінця наповнене теплою піною й доторками.

І таким воно б мені назавжди й залишилося, коли б не прогулянка над каналом наступного дня. Але мені зовсім не хочеться розповідати про нього, як і про тих людей, що цілими родинами масово повилазили на скупе північне сонце і порозсідались уздовж берега на розкладних ікеївських стільцях навколо розкладних ікеївських столиків і як усі вони, обгорнуті пледами, недвозначно насолоджувалися вихідним і всі без винятку (всі!) напихалися блідим картопляним ікеївським салатом із пластикових тарілок.

Наші з ними уявлення про справжнє життя того ранку дещо різнилися.

ҐРАЦ, 2003, 2006

Найбільше на світі мені подобаються міста, які дозволяють подивитися на себе з гори. На щастя, їх багато.

Чи не тому я вибрав одного разу Львів і потім упродовж кількох десятиліть не переставав повторювати, що він і є моїм улюбленим містом? Сьогодні це вже давно не так, а бували ж часи, коли саме лише словосполучення «Високий Замок» змушувало мене щасливо і здивовано дякувати цьому світові за те, що я на ньому існую. І за те, що на ньому існує таке ненормальне місто, з чарівною горою посередині. Високий Замок став своєрідним епіцентром моєї дещо здеформованої романтизмом молодості. Я вилазив на нього зокрема й тоді, коли жити далі здавалося неможливим. Я сідав на траву під його, скажімо, п'ятсотлітніми деревами (одного разу то була не просто трава, а трава під снігом, першим снігом дуже холодного листопада), дивився вниз на місто з його відчутно поруйнованою романо-ґерманською структурою, випивав одну або й дві пляшки дешевого, зате міцного вина — і знову віднаходив себе, якесь наступне продовження. Високий Замок дорівнював тому вину. Він став для мене резервуаром життя чи навіть майбутнього. Мені залишається повторювати за Станіславом Лемом: «Він був для нас тим, чим для християн є небо». Станіслав Лем знав, що пише: він народився у Львові 1921 року — і цим страшенно багато сказано.

Самого замку на Замковій горі у Львові немає вже близько трьохсот років, тобто востаннє його руйнували шведи Карла XII, навіть не австрійці. Тобто назва «Високий Замок» містить у собі примару, вона дезорієнтує, вона передбачає, що ми віримо у привидів і погоджуємося з будь-якими топографічно-поетичними умовностями. Точнісінько як у Ґраці.

Отже, у Ґраці я не пропустив жодної нагоди зійти на Замкову гору. Щоб це не звучало надто патетично, додам: жодної з двох. Таким чином, поки що це спрацьовує зі стовідсотковою відповідністю — один мій приїзд до Ґрацу дорівнює одному сходженню.

Першого разу я вивів за собою (ого, який пророк! вивів за собою?) певну молоду особу, що її в цьому та деяких інших моїх текстах я називаю ОК. Ми покрутилися з годину серед інших недільних людей, помилувалися всіма можливими панорамами і випили по останній каві. Усе було настільки красиво, цей черговий варіант моєї Європи з її майже штучними каменями й вічнозеленими деревами, що цілком нестерпно защеміло всередині. А місто внизу мало таку ж, як і у Львові, романо-ґерманську структуру, тільки аж ніяк не поруйновану, а цілком вдало збережену. Тому й розпити одну-дві пляшки поганого міцного вина якось не виходило. Ані просто залягти у траву під п'ятсотлітнім деревом. Я казав про останню каву? Щойно мені спало на думку, що то взагалі була остання зустріч. Тобто більше ніде й ніколи ми з ОК не бачилися. Це дає мені підстави сумніватися навіть у тому, чи згадана ОК справді існує. Але того дня на Замковій горі у Ґраці я ще не здогадувався, що її більше не буде. Вона, сподіваюся, теж.

Другого разу я зійшов туди ж через три роки, рівно через три роки. Я був сам і, здається, заважав усіляким туристичним групам. Я поставився до місця значно уважніше, ніж першого разу, і зрозуміло чому. Тим-то я розпізнав і запам'ятав унизу під ним усе, що міг — зліва направо: церкву Серця Христового, катедральний з мавзолеєм, оперний, Ляндгаус, Ратгаус, францисканську церкву, ультрамодерного спрута з обрубаними щупальцями, що називається Кунстгаузом, хорватський ресторан «Опатія» і нарешті Маріягільфер. Усе разом творило винятково промовисту суміш сакрального з профанним, духовного з адміністративним, а релігійного з кулінарним. Не знаю, навіщо я все це саме в такій послідовності і саме так запам'ятовував. Не виключаю, що я розтягував час або навіть хотів його зупинити, дошукуючись якихось особливих і особистих зв'язків з цим містом, котре так елегантно дає бачити себе з гори.

(Гаразд, ніде правди сховати: був ще третій раз і третє сходження, тобто ще одна поява у Ґраці, зовсім таємна. На Замковій горі ми не зустріли нікого, крім якихось двох безглуздих скінгедів з бляшанками пива в руках. Вони носилися вгору-вниз, розмахували руками, по-дурному вихлюпуючи пиво, і один з них, дивлячись у наш бік, пронизливим гітлерівським голосом заверещав «Катастррррооо-фе! Катастррррооо-фе!». Через кілька хвилин виявилося, що в них пропав цуцик — ні, не бультер'єр і не стаффорд, а якийсь цілком нікчемний пікусь кімнатної породи — що за скінгеди такі, хто мені скаже? Потім він їм знайшовся, і вони замалим не йобнулися від щастя, передаючи його з рук у руки, а ти безліч разів повторила катастрофе, й нам зробилося смішно до сліз).

* * *

Уперше (як, зрештою, і вдруге) я дістався до Ґрацу літаком. У своєму квитку я спочатку прочитав «ВІДЕНЬ ШВЕХАТ», а потім «ҐРАЦ ТАЛЕРГОФ». Мені це щось казало, ця назва летовища. Але я не надто на ній зосереджувався. Мене куди більше цікавило, як складеться доля ОК, як вона зможе доїхати зі свого Кракова в ситуації, коли Австрійська федеральна залізниця страйкує. Вона майже ніколи не страйкує, раз на сто років. Але саме в ці дні вона, курва, страйкує. Вона не хоче, щоб ми побачилися. Усі ці диспетчери, шляховики, машиністи і кондуктори по-робітничому солідарно виступили проти нас. На якусь мить я став затятим ворогом профспілкового і страйкового руху: їм би нашу зарплатню і взагалі — якого дідька так біситися з жиру!

Тим часом назва «Талергоф» усе одно звідкись вилазила і, попри Австрійську федеральну залізницю, також непокоїла. Талергоф? Ну так, Перша світова війна — це поза всякими сумнівами. Але що саме? Якась вирішальна битва і, як завжди, без переможців? З Відня я додзвонився до ОК і дізнався, що вона їде автобусом. Тобто нам виявилося начхати на Австрійську федеральну залізницю, хай собі страйкує ще місяцями. Приблизно тоді ж мене прострілило — зовсім як піхотинця Першої світової, але не кулею — згадкою, де я свого часу наткнувся на той «Талергоф». Ну так, Львів — місто, в якому зі мною найбільше всього трапилося. І відразу ж по тому: Личаківський цвинтар, номер два у моєму списку меланхолійних територій, куди я приходив тужити з потаємною надією — що тут заримувати до «тужити»? — з потаємною надією ожити. Номер один був, як відомо, Високий Замок.

Це трохи дивно — приходити на цвинтар, щоб відчути приплив позитивних емоцій. Це пахне чимось на зразок некрофілії, подумає не один із вас. Насправді це було способом існування у певній стилістиці: концерти бароко, гард-рок, нещасливе (як тоді здавалося) кохання, заношений одяг, промоклі черевики, перший сніг осені, нагробні свічки у дедалі густіших сутінках. Тоді ж я й надибав той пам'ятний знак (чорний мармур?) з архаїчним написом «Жертвамъ Талергофа. 1914 — 1918. Галицкая Русь». Якісь росіяни, подумалося мені. Бо звідки б ще взявся той твердий знак? Це могли бути вояки царської армії, полеглі в якійсь особливо кривавій різанині, їх убивали, й вони вбивали — на війні як на війні. Але чому їхні останки було звезено аж сюди, до Львова? І де той Талергоф?