Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Загалом у своєму листуванні сестри час від часу зіштовхувалися на ідеологічному ґрунті. Приміром, коли радянська збірна з хокею накидала американцям якісь аж 16:1, Ірена Карлівна присвятила цьому цілий ущипливо-тріумфальний пасаж. На що її сестра Одарка слушно відповіла, що пишатися таким розгромом совєти особливо б не повинні, позаяк накидали вони всього тільки аматорам, тобто якимось горопашним студентам збірної університетів. А якби їм трапилися профі з НХЛ?

Зрештою, профі з НХЛ також були повержені — трохи згодом. Хоч уже не так переконливо, а радше «у рівній боротьбі гідних один одного суперників». Не пригадую, чи «Детройт Ред Вінґз» так само брали участь у тих льодяних побоїськах. Але «Філадельфія Флаєрз» точно. Хоч тут я не про Філадельфію.

У згаданому листі-відповіді Ірени Карлівни була цілком окрема сторінка — моя. Бо тільки я мав чіткі й дуже конкретні побажання щодо дарунків — вінілові грамофонні диски, LPs [32] . Я махнув рукою на стриманість і пустився берега, замовивши їх цілих шість. Мій список виглядав так:

1. JETHRO TULL — Songs From The Wood.

2. EMERSON, LAKE & PALMER — Works, Vol. 1.

3. ELECTRIC LIGHT ORCHESTRA — A New World Record.

4. PINK FLOYD — Animals.

32

LongPlays — платівки довгої гри (англ.).

5. BOSTON.

6. EAGLES — Hotel California.

Передостанній з них — той, на якому «More Than A Feeling» і «Smokin'». Останнього з них я нині трохи соромлюся, хоч ніде правди сховати — він там був. І він мені таки дістався, як і всі інші п'ять.

Тобто це справді сталося: липнева спека, Львів (я саме складаю вступні іспити до Поліграфу), ми з мамою нетвердою ходою зрадників батьківщини наближаємося до готелю «Інтурист» (який там у біса «Жорж» — «Інтурист»!), у нас важлива зустріч — унизу, десь у фойє. До номера ми не увійдемо, бо там усе наскрізь прослуховується. Та й у фойє надовго не затримаємося, бо все простежується. Ми розмовлятимемо з ними в їхньому ж автомобілі. Адже ми відчуваємо, що за нами стежать. За нами в ті хвилини стежили фактично всі — готельна обслуга, міліція, фарци, кагебісти, селянки у хустках, прибиральниці, двірники і кур'єри. Ми ледве вирвалися з їхнього оточення з усіма моїми шістьма альбомами щастя.

* * *

З того дня минуло багато-пребагато років, більше навіть, ніж я їх прожив до того дня — і от він, Детройт. Це трапилося в околицях Різдва — раптова десятигодинна подорож веном із Пенсильванії, така ж раптова поява всіх нас у Воррені. Це було першим дисонансом — наші родичі мешкали не в самому Детройті, а на північ від нього. Як прийнято казати у нас, «під Детройтом». Чому я завжди уявляв собі їхнє помешкання десь дуже високо, на самій горі хмарочоса? Над Детройтом, а не під ним?

Давно не було на світі ані моєї бабці Ірени Карлівни, ані жодної з її сестер, включно з тією, що писала в листах «Цей світ не для мене».

Її листи були наповнені страхом. Вона постійно боялася за себе, за своїх близьких і знайомих. Цей стан я, можливо, вловлював, прислухаючись до зачитуваних бабцею вголос жахливих уривків про Дванадцяту вулицю, відрізані голови і культ вуду. Саме тому я часом радів тій суто випадковій обставині, що живу не в Америці.

Сталою темою тих листів була повсюдна й непереможна злочинність. У цій галузі Детройт протягом десятиліть сягав найвищих рекордів і, що називається, зажив найгіршої слави. Йому навіть надано титул Столиці Вбивць у категорії американських міст із населенням понад 500 тис. мешканців. Отож і в тих листах було повно стрілянини, наркотиків, неопізнаних трупів, зґвалтувань і підпалених будинків. Героїн у тих листах продавали на кожному розі.

* * *

Одного з днів добряга Л., той самий, але так само на 23 роки старший, усе ж поступився нашій настирливості і, несхвально покректуючи, таки повіз нас до міста. Він передбачливо спробував обмежитися Ріверфронтом та островом Бель Іль. Острів увесь лежав під сонцем і снігом, все ще прикрашений санта-клаусами і лампіонами, у цілковитій тиші все ще святкового дня, здається, другого по Різдві. Ми дивилися на сліпучий канадський берег і синє небо вгорі, але нам хотілося ще чогось. Нам хотілося з білого міста в чорне, зі снігу в попіл — от чого нам хотілося. Л. довго не погоджувався, але ми його дотиснули.

Тепер нарешті про Детройт. Сонце вже починало сідати, коли ми заїхали у південно-східні райони Старого Міста. Не знаю, наскільки це європейське поняття пасує до міст Америки. У кожному разі Старому Детройтові воно пасувало як улите. Він був дійсно старим, понівеченим і геть покинутим. «Дванадцять років тому звідси пішла остання біла родина», — скоментував Л. своє тверде небажання зупинятися й кудись виходити з на всі замки запломбованого автомобіля. Так ми й повзли тією вулицею, однією з них — час від часу ми просили Л. випустити нас хоча б на пару хвилин. Він робив це вельми неохоче, щоразу нагадуючи нам про наближення вечері з двома десятками запрошених на неї гостей. Ми не мали права спізнитися.

Тому ми поспішали і хапалися за кожен шанс.

Ми пройшли б цим містом знову і знову, сфотографували б кожне цегляне згарище, кожен запущений сад і кожне здичавіле дерево в ньому, а також усі розвалені тераси, ґанки чи напівзнесені вежі, і кожне ґрафіті, і кожну стіну, і всі наглухо забиті дошками двері зігнилих особняків — але тут нас почало по-грудневому стрімко накривати темрявою і у вікнах руїн, що досі здавалися нам раз і назавжди покинутими, почало з'являтися світло. Щось наче відблиски вогнищ, коли спалюються останні меблі. Вони сиділи всередині і пильнували кожен наш рух, ані на мить не зводячи з нас очей.

Ми поїхали геть і ніколи більше там не з'являлися.

Цей світ був якраз для них.

ДНІПРОПЕТРОВСЬК, 2003

На пероні мене зустрічали — і не просто так, а з табличкою «Mr KHOMSKY, LENINGRAD». Цитата з «Рекреацій» не могла не подіяти — мене пройняло. З тієї хвилини я завжди люблю Дніпропетровськ, зокрема й за те, що ніде більше мене так не зустрічали.

Звісно, я волів би, щоб це місто називалося трохи коротше — скажімо, Дніпром. Те, що так само називається річка (а насправді справжня ріка), не повинно при цьому заважати. Бо кому вона, ріка, заважає? У Польщі є місто Вісла, у Штатах — штат Міссісіпі. Та й штат Міссурі у Штатах також є. Дніпро без Петровського [33] — це зміна, з якою могли би погодитися всі. І ті, що добиваються майже нереального Січеслава. І ті, що всіма силами заштовхують назад у Катеринослав, до материнсько-матірного волохатого монархічного лона.

33

Проте не без Ігоря Петровського, якому я передусім завдячую цим розділом.

Катерина Друга та її підлабузники, вигадуючи назви для все новіших колоніальних поселень, особливо своїх фантазій не переобтяжували: Катеринослав, Катеринодар, Катериноград, Катеринбург, Катерининське. Чому до них так і не додались які-небудь Катаріненштадт і Катеринопіль? Гадаю, лише тому, що найбаскіший з її скакунів, себто найенергійніший промотор її маніакального Drang nach S"uden [34] граф Потьомкін помер дещо зарано. Він, Потьомкін — от іще говорящая фамилияз російської класики, додатковий, десь поміж Собакевича і Плюшкіна, персонаж «Мертвих душ»! — так і не встиг повтілювати більшості своїх карколомних прожектів, вінцем яких мало стати усунення Оттоманської Порти і відновлення Візантії з одним із Катерининих (та, мабуть, заодно і своїх) онуків на кесаревому троні. Устиг би він — і мали б ми повсюдно довкола Чорного (та й Середземного) моря суцільні катеринополіси.

34

Порив на Південь (нім.).

Втім, у випадку Катеринослава цариця могла б і поділитися. При заснуванні міста з нею начебто був її монарший братанок австрійський цісар Йозеф Другий — той, що кричить «Забагато нот!», роздивляючись Моцартові партитури у фільмі Формана. Августійші особи в дорозі швидше за все спілкувалися між собою рідною для обох німецькою, а проте настільки далекими її варіантами (Катерина — прусько-курляндським, Йозеф — австро-віденським), що на допомогу в порозумінні могла приходити хіба що мова зачитуваного обома до дір де Сада.