Логіка речей
Шрифт:
Він одягнув свою чорну улюблену сорочку, звично став перед потрійним дзеркалом і мало не зомлів: на чорному тлі зловісними синьою та жовтою барвами виблискував на грудях рухівський значок канадійського виробництва. Віктор Колобко рвучко зірвав значок, і так невдало, що продірявив сорочку, і мало не заплакав від розпачу. Що робити? Що робити? Заштопувати сорочку чи кудись ховати цей клятий значок?
Він узяв шпульку ниток, голку, засилив, зав’язав вузлика і тільки-но зробив перший стібок, як радіоточка припинила транслювати «Лебедине озеро» і диктор почав уже вкотре зачитувати «Постановлєніє ГКЧП». Віктор Колобко жбурнув на стіл недоштопану сорочку і схопив синьо-жовтий значок із золотим тризубом і літерами РУХ. Він обпікав його пальці,
Усе! Тепер він перед Радянською Батьківщиною чистий.
Коли прийшов на роботу, керівництва не було, всіх викликали до райкому, а секретарка передала йому доручення начальника відвезти до обласного центру звіт за півріччя. Що ж, це навіть краще, кагебе не зможе його відразу взяти, хай пошукає, а заночувати можна в якомусь селі, де йому завжди раді. Потім скаже — робота!
В обласному центрі він побачив таке, що зміцнило його впевненість у правильності ранішньої розправи з підривною антирадянською пресою та буржуазно-націоналістичною символікою: над будинком обкому КПУ лопотів на вітрі червоний прапор — чисто червоний, без зірочок і серпівмолотів, як у жовтні 17-го; до фасаду під’їхала номенклатурна «Волга», з неї повагом вийшов перший секретар обкому у новому чорному костюмі, він задоволено поглянув на прапор нагорі і рішуче зайшов досередини; за кілька хвилин з обкому вибіг головний редактор газети обласної ради, він мав вигляд самогубця, що вже зважився на останній крок — бліде, за винятком баклажанного носа, обличчя, з осклянілими очима, тремтячі руки, згорблені плечі, з розгону він ледь не втелющився у «Волгу» першого, зупинився, завмер, потім обережно, мов гніздо скорпіонів, обійшов чорне авто і подріботів у напрямку своєї редакції.
Все, постановив собі Віктор Колобко, ця влада — всерйоз і надовго. Мабуть, треба вступати в КПРС, це, якщо ще приймуть…
— Слава Україні! — почув він за спиною жіночий голос.
«Провокація! Треба дати відсіч!» — спалахнуло в його свідомості, він обернувся і побачив панну Оксану. Вона виглядала дуже гарно: засмагла, схудла, струнка, з вигорілими косами, у які вплетено ті ж крамольні стрічки і такий же значок на пружних високих грудях, обтягнутих кофтинкою з тоненького батисту.
— Ви що, на морі були? — замість звичного «Героям слава!» сказав Віктор Колобко.
— Ага, на морі, - широко усміхнулася Оксана, — є таке море, косовиця називається.
Гарна, дуже гарна, ще раз відзначив Віктор Колобко і пустив їй очима бісиків, одночасно показуючи свого сліпучого золотого зуба.
— Ви в Народний дім йдете, пане Вікторе? — уже діловим тоном спитала Оксана.
«Нє, я в обком комуняків писати заяву в КПРС», — мав би відповісти їй Віктор Колобко, натомість він, споглядаючи її обтягнуті джинсівкою округлі стегна, енергійно закивав головою:
— Так, так, у дім, народний я, треба щось робити!
В Народному домі уже зібрався провід та актив Руху і представники інших демократичних партій і організацій. Вожді складали заяву з приводу державного перевороту.
— А ось і представник району, — сказав вождь із ніцшеанськими вусами, жестом вітаючи Віктора Колобка, — як народ у селах сприймає путч, пане Вікторе?
Як, як, подумав Віктор Колобко, тішиться, напевно, що порядок нарешті наведуть, хоча я звідки знаю, я цілий ранок пилив латунь, а не спілкувався із селянами, і бадьоро відповів:
— Народ, пане професоре, готується дати відсіч злочинному гекачепе, в моєму місті на винзаводі створено страйком, в селі Поросятинці свідомі
газди набили секретаря парткому колгоспу імені Леніна за те, що зранку ходив з дуже веселим виглядом.— Може, з бодуна був? — насмішкувато кинув пан Максиміліан.
Віктор Колобко зверхньо зігнорував цю опортуністську репліку, а натомість наблизився до столу, за яким сиділи вожді — його запросили взяти участь у складанні звернення до «дорогих краян». І він узяв, особисто йому належить абзац:
«Громадяни, будьте пильними, бо вас знову прагнуть повернути до рабського стану закамуфльованими черговими обіцянками про майбутні низькі ціни і високі зарплати та дрібними подачками, якими хочуть вас купити».
Коли він, переповнений ненависти до компартійної тиранії та любови до демократичних свобод, натхненно зачитував цей кавалок, упіймав на собі два погляди — заздрісний пана Максиміліана і захоплений панни Оксани. Та де там захоплений, таки закоханий!
Пізно ввечері, коли вже треба було розходитися, вождь запропонував, аби члени проводу й активісти не ночували вдома, а по можливості десь там, де кагебе їх не зможе відразу знайти.
До Віктора Колобка підійшов пан Максиміліан і довірливо сказав:
— Я йду в майстерню знайомого художника, пропоную вам зі мною.
— Дякую, пане Максиміліане, — твердо відповів Віктор Колобко, — я подамся в інше місце.
— Що, — захихотів пан Максиміліан, — вже облаштували бункер у своїх горбастих лісах?
— Нє, я чекатиму, поки мене візьмуть за задні ноги, як крілика, — огризнувся Віктор Колобко, — та я відстрілюватимуся до останнього патрона! — Цю фразу він промовив голосніше з надією, що її почує панні Оксана. На жаль, вона цього не почула, зате почув в’їдливий журналіст із неза- лежної газети Василь Сарака і скривився у підленькій посмішці.
Щодо ночівлі у Віктора Колобка були інші наміри, він розраховував на панну Оксану. Зробивши кілька не ймовірно карколомних маневрів, він вийшов із Народного дому одночасно з нею. Само собою треба провести дівчину до гуртожитку. Вона не мала нічого проти. Коли біля дверей гуртожитку він незграбно натякнув, що з метою конспірації йому як потенційному об’єктові репресій гекачепе є сенс заночувати в неї, вона замахала руками:
— Та що ви, пане Вікторе, це ж готова в’язниця.
Косий капонір! Матроская тішина! Моабіт! Але якщо з нормальної в’язниці неможливо вийти, то в цю неможливо зайти.
Ні автобуси, ні маршрутки, ні попутні авта о цій годині до його райцентру вже не ходили, тож Віктор Колобко добирався додому пішки.
Тарзанився 3 години 59 хвилин, що негативно позначилося на підошвах останніх пристойних черевиків. Потім за- спав і запізнився на роботу.
Але начальство його не сварило, бо в Москві коїлося щось незрозуміле: гекачепе не виявляло достатньої рішучості, Єльцина і його демократичну банду не заарештували, а Білий дім зібралися охороняти тисячі людей. Наступні три дні Віктор Колобко нічого на службі не робив, а лише слухав радіо «Свобода». Начальство чемно стукало до нього і принижено запитувало, що, мовляв, нового чути, Вікторе Флоріяновичу. Віктор Колобко, що до того з сумом оглядав свої стерті обцаси, із садистською насолодою повідомляв начальству:
«Єльцин виступив з танка!», «Гекачепе втікає!», «Гекачепе заарештовано!», «Горбачов повернувся в Москву». А 24 серпня він поїхав в обласний центр, святкувати разом із побратимами-рухівцями велику перемогу — постання незалежної України!
Восени рухівці почали ділити владу, на гідний кавалок якої розраховував і Віктор Колобко.
Верховна влада незалежної України натякнула, що члени Руху та інших націонал-демократичних партій можуть взяти участь у гуманітарному блоці влади. Віктор Колобко на період до виборів у Верховну Раду вже України приміряв на себе посаду заступника голови районної ради з гуманітарних питань і при нагоді натякнув одному з вождів Руху про свою готовність служити українському нарідови саме в цьому службовому кріслі.