Логіка речей

Або він летить у літаку… катастрофа… у нього парашут, хоча це невдалий приклад, бо, мабуть, він не встигне ним скористатися… А серед ночі, коли він раптово прокидався і страждав від, на щастя, короткочасного безсоння, твердо знав, що не встигне.

Як багато чого не встиг у земному житті. Ось сьогодні не встиг урятувати півника і курочку, а взагалі — не встиг, радше уже не встигає, пізнати те, що зазвичай називають простим людським щастям. Бо найбільше кохання прийшло до нього тоді, коли фізичне тіло якраз почало активно в’янути. Ось так завжди — те, чого чекаєш усе життя, приходить до тебе, коли тобі вже ніщо немиле. Ні, ти, звичайно, радий, що воно нарешті тобі далося, але як було би добре, якби воно прийшло тоді… У середині свого п’ятого десятка пан Миколай, тоді ще просто Микола, а для декого навіть Коля, переповнений життєвими силами квітучий привабливий чоловік, забаг великого кохання. Навчений життям, він хотів так, аби вона його любила до кінця, а він її теж, але з невеличким запасом, що його дають стосунки, за яких ти дозволяєш себе любити, адже в коханні завжди хтось пан, а хтось слуга. Роль пана він обрав для себе не тому, що був дуже загонистим, а тому, що за схемою його мрії вона мала бути молодшою за нього, а в цьому разі, якщо вона хоче його — він не винен, він що, він не проти, а якщо він бігає за нею, тоді це — старий хтивий цап, який виглядає смішно й жалюгідно і, крім зневаги, ні на що інше не заслуговує. Тому він чекав на прихід у своє життя молодої дівчини, самовіддано жертовно до того ж безкорисливо закоханої в нього, середніх літ красунчика. Щоправда, тодішній Микола не був таким наївним, аби сидіти й чекати на появу цієї вимріяної особи, ні, він поки що жив повноцінним, як вважається, життям, мав дружину, дітей, постійну коханку і не цурався того, що називається випадковими зв’язками, проте з невипадковими персонами і з найсуворішим дотриманням сексуальної безпеки. За це деякі колежанки називали його між собою Коля — Два Презервативи. Так минуло багато років, він став людиною середнього пенсійного віку і молодим удівцем, у нього змінилися життєві пріоритети, ніхто його більше не обзивав тим непристойним прізвиськом, і він змирився з тим що — все! Він просто фізично відчував, як звужується його життєвий простір, хоча в матеріяльному вимірі цей простір розширився, бо він переїхав із міської, залишеної доньці, квартири до купленого в кращі часи обійстя за містом. Так, простору стало більше — подвір’я під виноградним шатром, сад, трохи городу, далі — сосновий гай, а ось інтересу до життя — зовсім небагато. І тоді прийшла вона — дівчина з мрії. Щоправда, дівочого в ній було хіба що тіло — струнка худорлява постать з помірно великими грудьми, а так це була сивіюча жінка раннього пенсійного віку зі зморшками довкола очей, але ще зі своїми, здоровими, як він згодом з’ясував, зубами. Це було важливо для пана Миколая, бо зі свого досвіду він знав, що здорові функціональні зуби — це те, що не дозволяє тілу впасти в остаточну порохняву старість. Бо якщо ти втратив інтерес до слави і грошей, коли ти вже майже байдужий до сексу, що залишається? Залишається насолода від їжі.

Але не від різних там екстремальних витребеньок на кшталт вареників з устрицями, шашликів з бізонини чи слимаків з банушом, а — від простих здорових страв із натуральних продуктів: хліба, сиру, картоплі, м’яса, для чого, як відомо, треба мати зуби. Ну і склянки домашнього виноградного вина. Звичайно, вино можна пити і без зубів, але якщо ти перед тим не з’їв трохи вогненно наперченого гуляшу, то навіщо тамте вино?!

Пан Миколай зуби мав, і ними, у прямому сенсі, тримався за те, що більшість людей називають життям. Йому тепер було смішно з тих лицемірів, особливо з числа причетних до літератури і мистецтва, які підносять якісь абстрактні високі цінності і зневажають прості й необхідні речі: їжу, одяг, напої… Хоча для них самих, майже без винятків, це «низьке» значить дуже багато, а для декого взагалі є сенсом життя. Але писати про це — зась! Писати треба про високе. Наприклад, про секс…

Анастасія прибилася до нього, як бездомна кішка, хоча дім вона мала — двокімнатну квартиру в місті, в якій мешкала з дорослою донькою. Вона приїхала до пана Миколая купити меду. Колишні його колежанки, мовляв, розповідали їй, що він, переїхавши в село, розвів бджіл і добуває страшенно добрий мед, бо не дає бджолам на підгодівлю жодного грама цукру. А в її доньки горло болить.

Пан Миколай довго дивився на цю дівчину з сивіючим волоссям, а коли збагнув, що до чого, нечемно розсміявся. Прибула ледь почервоніла, повернулася і швидко пішла з наміром сильно грюкнути металевою хвірткою.

— Пані, зачекайте, прошу вас, — пан Миколай зрозумів, що ні з того, ні з сього образив незнайомку, тож не міг цього залишити так. Він перепинив прибулу біля брами:

— Пані, вибачте, але тут трапилося непорозуміння, і я хотів би з’ясувати, що до чого.

— То у вас нема меду на продаж?

— Нема, але…

— До побачення.

— Але звідки… Поясніть, якщо не важко…

Незнайомка зупинилася, нерішуче взялася за клямку.

— У мене є мед, — знайшовся пан Миколай, — але не на продаж, а до чаю.

— Ви мене запрошуєте на чай?

— Запрошую.

Незнайомка пильно оглянула пана Миколая: високий, сухорлявий, засмаглий, сивий, у широких синіх джинсах і білому клубному джемпері грубого плетіння, на американського мільйонера схожий. Але не мільйонер, бо медом торгує, принаймні так про нього кажуть.

— На мене таксі чекає, - сказала Анастасія.

— Відпустіть, я вам потім телефоном викличу інше.

Коли вони всілися на веранді за чаєм з медом і різним печивом, пан Миколай спитав, хто їй порекомендував його як медоторгівця.

— Маргарита Карлівна.

— А ви працюєте?…

— Так, влаштувалася того ж року, коли ви їх покинули.

— У Марго… — пан Миколай ще раз засміявся, але вже з дотриманням усіх правил пристойності.

Він згадав, як прощався зі своєю колежанкою, пишнотілою Марго, вона тоді ще не знала, що це вони останній раз у ліжку, але він знав, тому триндів, що до голови прийде. Казав, що перебрався у село, хоча насправді це було просто передмістя сільського типу, що розвів бджоли, дванадцять штубеїв, тобто вуликів, бо він династичний пасічник, Марго, ти не знала? Так, з діда-прадіда, він уміє дуже правильно обходитись із цією божою худібкою, головне, Марго, не давати їм цукру, бо тоді буде ерзац-мед, ну, як би ти оце з вібратором… а позаяк, мила моя, бджоли вимагають уваги постійної, то я навіть не знаю, коли зможу до тебе приїхати.

З Маргаритою Карлівною він більше не бачився, але легенда про автентичний мед пішла в люди.

Він це й розповів Анастасії, мудро обійшовши обставини, за яких бджолярська історія народжувалася. Потім він познайомив гостю зі своїми псами — чорно-білим фокстер’єром Барсієм, або просто Барсиком, і кавовим кокер-спанієлем на ім’я Шоколадний Джо, названим так не лише за масть, а й за те, що більше від мозкових кісток і сирих курячих яєць полюбляє шоколадні цукерки, хотів іще познайомити з білим котом Бегемотом, але того не було вдома. Коли було випито чай та обговорено вади й переваги його колишньої, а її теперішньої праці, пан Миколай запропонував гості келих вина. Виноградного, сам робив, пані Анастасіє.

— Хочете мене споїти?

— Боже збав. Келих червоного вина ще нікому не зашкодив. Та й навіщо мені вас споювати?

— Хто вас знає, мужчин, — Анастасія кокетливо блиснула карими очима. Пан Миколай помолодів на п’ять з половиною літ. Він приніс із пивниці кришталевий жбан червоного вина, а з кухні трохи сиру й городини, келихи чомусь ви- брав найкращі — на тоненькій ніжці, богемського скла з матовими візерунками і золотими обідками.

Чим цікаве вино?

Тим, що, коли розумієш, воно є повною протилежністю горілці та пиву. Справа не в кольорі, запаху і смаку, а в усвідомленні того, що п’єш.

Коли ти кажеш собі: я п’ю пиво, то бачиш себе футбольним уболівальником, який за всякого результату матчу мусить випити; робітником, котрий чесно відпрацював зміну і вже проминув прохідну; шмаркачем, що входить у доросле життя, від якого він уже встиг стомитися, бо воно йому, бач, остобісіло; пенсіонером, що п’є винятково зі скляної тесаної гальби і неодмінно з рибкою; провінційним снобом, який визнає лише імпорт, тому ніколи не буде пити свіжий пляшковий «Славутич», якщо доступний прострочений бляшанковий «Туборг».

Коли ти п’єш горілку, то уявляєш себе чоловіком із телевізійної реклами, який у компанії ще двох собі подібних тупцює довкола пенька, застеленого газеткою, на якій — традиційні шпроти, зелена цибуля, канапки з кав’яром і ще зовсім сухі «стопарики»; важливою персоною, яка, постановивши чергове «доленосне» рішення, нервово йде в суміжну з робочим кабінетом кімнату відпочинку, випиває чарку елітної горілки і дзвонить секретарці, аби негайно принесла покраяну цитрину; гостем на забаві в середньої руки ресторані, вбраним у краватку, вже заляпану салатом «олів’є»; тиждень неголеним запійним алкоголіком, що встає серед ночі, випиває чарку, заїдає трьома черешнями і лягає назад у зіжмакану постіль; теж неголеним, але лише два дні суворим мужнім меном, який йде від неї назавжди, зачиняє за собою двері, прямує в бар, замовляє сто грамів без нічого.

Вино ж дає людині зовсім інше. Насамперед — це світло, світло, доведене невідомою силою до стану рідини, що зберігає, однак, усі свої властивості, - ось ти, темний, холодний, нещасний, береш скоцюрбленими пальцями келих, робиш два-три великі ковтки — хай це буде червоне сухе — і наповнюєшся світлом, теплом і… ні, не щастям, а лише його передчуттям, передчуттям, що неодмінно буде воно: присутність лагідної дівчини із зеленими очима і чорними кучерями, якій добре, коли ти щось їй кажеш; вино — це барва, якщо ти навіть не мАляр і не малЯр, все одно маєш щось знати від кольорів, і ось вино тобі покаже, якою є барва розлитого на траві серпневого сонця, спілого повного місяця, чавлених для соку небесних зірок, справжнього єства коштовного каміння гарячого спектра, крови деяких квіток, якщо припустити, що квіти мають кров; вино також дає можливість подивитися на себе збоку: ти сидиш, спершися ліктями на дерев’яний стіл, тримаєш у руках келих з вином, і якби хтось у цю мить подивився у вікно з вулиці, то побачив би твій різкий профіль, що робить тебе схожим на крука, але не того, що довбе кістку, схиливши голову, а того, що чомусь дивиться догори; вино, крім того, диктує тобі манеру поведінки з жінкою (у твоєму конкретному випадку — з дівчиною), ти вже не можеш бути ні розв’язаним, як із горілкою, ні цинічним, як із пивом, ні трохи збоченим, як із коньяком, ти вже не встанеш вночі з ліжка голий і не підеш так до холодильника за пляшкою, ні; з вином ти спершу одягнеш халат, і якщо не буде поруч чоловічого, візьмеш жіночий, делікатно розбудиш її та чемно запитаєш, чи не бажає вона трохи червоного вина; якщо вона бажає, то хай встає, одягається і сідає в крісло, а ти приносиш два повні кришталеві келихи на срібній таці. Тому вино — а йдеться саме про вино — це навіть ніби й не алкогольний напій, тому ним дуже ефективно можна лікувати алкоголізм…