Львівська пані
Шрифт:
І чим світліше ставало на вулиці, тим темніше в кімнаті… Чорна важка заволока оповила стелю, стіни, і все тісніше обступала мене. Так тісно, що я вся напружилася, немов мала от-от обірватися… Та раптом стало спокійно-преспокійно, — здається, так і не буває. Але коли задзвонили в двері й появилася незнайома з цією звісткою, з цими найстрашнішими словами, які тільки й може почути людина, то вже розумієш, що й так буває… Ой, як буває! Не знаєш, що з тобою твориться… «Ваш син помер». «Помер?!» І не віриш. Кричиш, що цього не може бути, що це неправда. Хоч уже три роки минуло, та однаково не віриш. Не віриш — і все! Все чекаю, що ось-ось має прийти. Має прийти! Мій Ромчик!
Знову ці гамани наверху товчуться! Життя не дають! Влаштовують такий гамір, що підозрюєш: сама смерть казиться. А коли зробиш їм зауваження — починають мукати, цілком до розмови не надаються. Не знати, хто кого товче: він її, чи вона його. Що то за кохання — ніяк у голову не вкладається? І треба себе так «пам’ятати», аби у самих споденках по дворику бігати! Напевно, я — та й то більше при пам’яті. І як так можна марнувати життя — гадають, що вічно
СВОЄ
Щось мені живіт здуло. Ох, як добре пішло… Аж легше голові стало. Смішні німці. Кажуть «опаля», коли хочуть пукнути, і цілком не мають встиду щодо цього. А ще називають себе культурними. Як то є… Свій запах вдихати навіть приємно, а від чужого аж вивертає. Іноді так хочеться потайки «пустити дух», аби почути себе, своє внутрішнє. Хоч кожен раз чується розмаїте, але завше своє. Піду хоч трохи на балкон провітритися. А то гіршого нема, як цілий день сидіти в хаті й лише думати. Там хоч відволікаюсь. Ой, як то погано, як то погано світу не бачити. Добре людині, чиї ноги ще ходити можуть. А мої покривило — годі й встояти. Мушу це крісло пхати, аби хоч якось рухатися. А колись так витанцьовувала, що завше ночей було замало. А тепер на що я подібна? Подивіться-но! На що я подібна?! А ці лікарі ще костури хотіли мені прописати. Що придумали! Диви, які! Спробували б тільки їх принести — я б їм так прописала… Не така вже я стара й немічна, аби ходити на костурах!
ЛЮДИ
Як то добре бачити людей! Бачиш людину — бачиш, що й ти ще живеш. Найстрашніше вночі. Як перестають гримати трамваї, то мовби світ перестає існувати. Страшно, коли чуєш лише стук свого серця. І прислухаєшся-прислухаєшся, аби не дай Боже його не почути! Ніби можна було б ним так стукати, як пальцем по столі.
Добрий день, сусідко! Рада вас бачити! Недурно кажуть: Бог високо, родичі далеко, а лише сусіди близько. Добрих сусідів мати — щастя! А може, маєте щось смачненьке? О, велике дякую! Я знаю, що ви завше щось маєте. Добре печиво. Самі пекли? Зразу видно, що домашнє. В магазині такого й не купиш. Як я раніше любила пекти. А тепер нема охоти, бо нема для кого. Тепер нічого не хочеться робити, нічого… Тепер ніхто не похвалить, не скаже «дякую». Так-так, нема гіршого, як лише для себе жити. Тоді здається, що ти навіть Богу не потрібна.
ТУТ І ТАМ
Що зі мною робиться? Йойой — скаче, як дурне! Допоможіть! Помираю! Юліане! Юліане! Дай таблетку від серця! Юліане, не муч стару, дай таблетку. Я тебе прошу. Аааааа! Зараз скінчуся! Ой, як стукає! Мені так зле, як ніколи. Ця таблетка від серця? І я буду жити? Та хіба я вже померла! Що вигадав? Та яке мені «здається, що я живу»?! Ти геть із глузду з’їхав. На, помацай мене, — це я. Бачиш — це я! Ти не жартуй так, я не померла. Гадаєш, що на тебе таке не чекає? Що-що? Ти не збираєшся вічно жити? А може, я справді ніколи не помру, і що тоді буде? Кінець світу? Е, ти таке ляпнеш. Кажеш, що таку, як я, Бог на небо не забере. Та хіба він не бачить, яка я немічна? Я нічого не годна робити — то нащо я йому там! Най би вже залишив мене тут. Тут хоч щось смачного з’їм. На небі нічого нема, а одним повітрям ситий не будеш.
Невже справді настане кінець світу? Колись ще мій батько про це мав розмову з дяком. Ой, і які ж страшні речі вони говорили, що мають статися в 2000 році. А я, дівча мале, слухала і з переляку не знаходила собі місця. Як то таке може бути, аби навіть каміння й вода горіли, й аби Земля розкололася навпіл, як яблуко? Хіба таке може бути? Як я тоді переживала, що Земля розколеться! Досі пам’ятаю, як наробила ґвалту в селі, коли побачила: земля тріскається, і ніяк не могли мене заспокоїти й переконати, що це лише від засухи. Я тремтіла й не вірила. Потім це ще довго згадували, аби посміятися, бо буцімто до двохтисячного року ще довго чекати, і тоді Земля зупиниться враз, і перевернеться… Треба ж — залишилось якихось дві п’ятниці. Дві п’ятниці! Аж не віриться! Ніколи не подумала б, що доживу до такого часу. Як би я хотіла, аби кінець світу… Аби настав кінець усьому! Аби все пропало пропадом, провалилося крізь землю! Так вам усім і треба! Так вам! А то як ви думали: я скінчуся, а ви маєте далі жити-поживати, їсти, і без кінця одне одного… Ні! Дзуськи вам! Побачите: як не стане мене, то і світу не стане. Так що моліть Бога, аби я ще жила! А як мені настане кінець, то і всім вам! Як то так: я помру, а всі й далі будуть жити?!. Не буде так! Ви не потерпайте, бо важко вкупі жити, а вкупі померти — воно не важко. Невже ж то настає кінець світу?
ОБДУРИТИ СМЕРТЬ
І що то внук таке каже?! Хіба це правда?! Буцім англійці видумали спосіб заново зробити людину, точнісінько таку, як я, Софія Петришин… Якщо вже будуть робити, то тільки не мене теперішню — беззубу і скривлену. Каже, що досить шматка моєї шкіри, аби я знову народилася… Я готова для такої справи і всю шкіру віддати. Але як бути з дозволом Бога на створення людини без Нього? Аби не вийшло так, що ті штучні люди будуть без душі… Бо який у цьому сенс: тіло моє, а душа блукає в якихось лісових нетрях? Я воліла б мати інше тіло, най і скалічене паралічем, але з моєю душею. То була б я. Та все ж цікаво бачити себе такою, якою була вісімдесят років тому. І як то таке може бути: сама із собою буду говорити, саму себе виховувати, а потім, коли я — та, друга — виросту, то зможу поховати себе першу? І якщо нас буде двоє, то як усе-таки поділити між нами одну душу? Казна-що! А якщо моя вісімдесятилітня душа перейде до мого другого тіла, то з часом матиму тисячолітню душу із цілком юним личком. А що, коли їй забагнеться багато тіл?
І чи не вийде так, що світ буде тільки з багатих і сильних… Та ще, до біса, землю може заполонити якась одна особа, наплодивши мільйони собі подібних, при цьому маючи лише одну душу… Але хіба вони, підвладні якійсь загальній душі, будуть людьми? Якщо раніше були війни між народами, то тепер настануть інші війни — тисячі тіл однієї людини будуть воювати з тисячами тіл іншої людини, поки, кінець кінцем, не запанує одне… Може, у такий спосіб світ знову повернеться до Адама…Щось таке дурне в голову лізе на старості літ, і годі позбутися… Та й чого тільки людина собі не вигадає, аби надурити смерть. Але ту хитру бестію не так-то просто водити за ніс; вона все одно переможе, лише вона вічно пануватиме! Людина може все знищити, навіть Землю, але вбити саму смерть їй, на жаль, ніколи не вдасться.
У КОГО ЩО БОЛИТЬ
О! Пані Стефцю! Зайдіть, зайдіть! Як ся маєте?! Не так добре, як я?! Е, що ви таке кажете? Я б ворогові не зичила… Що там у вас, а от у мене болить… У вас ще ноги здорові. А в мене навіть уся задниця болить від уколів, сидіти не можу. Га? Кажете, у вас душа болить. А в кого вона не болить? Хіба в кого її нема. От молодіж зараз така, що душі в неї нема. І я кажу! Ні краплі совісті до старшої людини. Ні краплі! Навіть нема кому піти на цвинтар. А там і чоловік, і син. Спробуй примусь внука прибрати могилу. Огризається так, ніби я посилаю його в саму могилу. А там треба конче позамітати, і пам’ятник помити. Я ж то вісімсот рублів стратила на нього. Та гадаю: най, він у мене заслужив, мій Семен. Найдорожчий пам’ятник йому вибрала, із граніту. І ще замовила, аби золотими буквами напис був. І конче квітка в золоті. А яка ладна! П’ятдесят рублів дала. І як же багато мене цей пам’ятник виніс! Ой, які ж то гроші! А скільки я до нього находилася! Три роки, день у день, аж поки пам’ятник не поставила, — тоді вже мовби якась сила відпустила. Днювала й ночувала там — так собі спокою не знаходила. Більше ніякої дороги не знала, як тільки Пекарську, і ту доріжку попід Франка, і трохи далі, де Івасюк лежить. Тридцять друге поле. Ніґде мені так легко не було, як на Личакові. Ніґде! Я ще цілком молода була — лише п’ятдесят три з половиною літ. Ще так добре чулася. І коли мені казали, аби я собі якогось старого знайшла, то я відмовляла: навіщо мені старий здався — якщо брати, то вже молодого. Яка ж я була! Ще в такій силі чулася, що…
ФІҐЛІ-МІҐЛІ
Що ви кажете!.. Ховають від вас їдження?! Навіть холодильника закривають на ключ?! Від невістки можна ще й не такого дочекатися. А чому син не заступиться? Що? Що? Хотів навіть бити?! І як йому тільки рука піднімалася на рідну маму! Та я вже не пошкодую вам, що маю, те й дам. Зараз підігрію зупу. Чомусь тільки раз можу зупу скуштувати, а більше та сама вже не лізе. Мені мама завше казала: «Тобі, Зоська, тільки фіґлі-міґлі подавай». На що я відповідала: «Як кохаць, то пана, як піць, то шампана!» Як же я любила щось файне з’їсти! Та й тепер люблю. А як добре трохи вина випити… Так часом хочу забавитися й забутися. Ну як, пані Стефцю, поїли? Не встидайтеся, заходьте ще. Бувайте здорові! Та ні, цілуватися не треба! Я вас прошу, не треба!
До побачення! До побачення! Поперла, нарешті, стара шкапа. Якогось дідька завжди цілуватися лізе. Тьфу тобі, геть усю мене обслинила. І що за дурна звичка! От коліжанку привів чорт на старість літ! Ходить тут поплакатися й нажертися, а поза очі, певно, плете язиком… Знаю я її! Навиділася я таких підлиз, через них тільки проблеми. І не дивуюся, що рідний син із хати її виганяє. Дивно, як то ще світ її тримає. Замолоду водила холуїв табунами, не мала ніякого стриму, а тепер плаче, що на душі погано, що син не визнає… І справді, який то жах, коли рідний син не визнає мами… Стара дурепо! А треба було тобі того хлопця на старість літ? Уже мала за шістдесятку. А хлопчина-студент був у неї комірником. Вигадала таке, аби він їй грошей не платив, а… І хто його знає, скільки б це неподобство тривало, якби син їх не застав. Та ще на такому, що і в голову не вкладається… Син її ледве не забив — два місяці в шпиталі лежала. А що він їй ганьби наробив: перед всіма обзивав шматою і гнав, як того пса… Бачиш, як воно є, Стефцю: старість треба собі заслужити замолоду. Не могла дочекатися, коли вже піде — так закортіло чоколядою поласувати, а то ще з нею ділися. А їй тільки поклади на стіл — зжере до останнього кусочка, навіть оком не моргне. Але де ж вона? Я ж її під подушку сховала! Ти диви — нема! А нехай би тебе шляк трафив, це точно Стефка поцупила… Крім неї — нікому. Напевно, тоді, коли я обернулася зупу на плиту ставити. От паразитка! Якби злапала за руку, то пальці повідкручувала б. Ху…у! Є! Під простирадло залізла. Так у роті солодко, що й на душі тепло стає. Єдине, заради чого ще варто жити. Як зрання знаю, що маю приховану плитку чоколяди, то й день веселіший.
ДУРНИЙ
І чого цей дурний так шкіриться? Ще, чого доброго, зґвалтує мене… Я чула, що він вийшов із криміналу. Ой, як же боюсь я його — для таких усі жінки на один вік… Про подібного в газеті писали, що тільки-но вийшов на волю, як вчинив наругу над однією старою, ще старшою за мене. Кажуть, а може, і прибріхують, що ця стара все життя хлопа не знала. І цей виродок не дав їй померти невинною… Глянь, як шкіриться. А яка хіть у його очах, — ніби мені вісімнадцять. Я ж то сиджу собі цілком спокійно, і навіть натяку не давала, аби на мене так дивитися… Може, він загледів виріз на суконці, яка пішла швом, аж видно сідницю. Ніяк руки не доходять зашити, а тепер маю… Давно на мене так не дивилися, а я любила такі погляди. Чи то він вколений чимсь, що в такому ражі? І не соромно йому на такі непристойні речі мені натякати? Добре хоч, що його балкон з іншого боку подвір’я. А то я вже не знайшла б у собі сили дати відсіч…