Львівська пані
Шрифт:
НАДІЯ
І що таке робиться з тим часом? Кудись летить, як дурний. Чим старша стаю, тим час якийсь навіженіший. Щойно Новий рік святкували, а вже знову Новий рік. І куди ті роки щезають? Коли була молода, то рік мав сотні днів, а тепер його таким коротким зробили… Вже ціла вісімдесятка. Аж не віриться! Так важко сприймала останні літа, а коли наступила вісімдесятка, то здається, що другу молодість почала переживати. Та хіба я ще не пацанка?! От мамі Ольги Романівної виповнилося сто шість років. А живуть вони в сусідній камениці, так само в центрі міста. Хіба я гірша за неї? Недавно по телевізії показували одну француженку, то й взагалі… сто двадцять один рік. Ну й дає стара! Коли в неї запитали, чи не має вона зморщок, то пролепетала, що лише одну: ту, на якій сидить. Як сказала то сказала, аж всі за животи похапалися. І я б за словом у кишеню не полізла, але мене по телевізії не показують. А як інтересно було б побачити себе, і знати, що тебе всі бачать. Один поперед одного лізе на екран, аби сховатися від часу. Так лізуть у цей ящик, бо не хочуть потрапити в чорний… Я ще не цілком стара. Сарі було дев’ятдесят дев’ять літ, а вона спромоглася народити дитину. Здавна вона мені як льотка. А може, й недурно сниться, що я завагітніла? Симпатичний лікар торкається долонями мені до живота і говорить, що я при надії. Я аж пирскаю від радості: як то добре мати надію, хоч таку, і вірити в майбутнє.
А то вчувається, що в покої плаче мала дитина. Тоді мурашки бігають по моїй спині, і здається, що смерть за мною прийшла. Та раз угледіла: це коти під вікном так завивають. Але страх від цього ще більшим став. Бо хіба коти можуть нявкати плачем дітей, що аж душу роздирає? Це якийсь нечистий чинить різні вар’ятства, аби я занепала духом. І до чого тільки він не вдається! Буває, чую, що хтось за мною стоїть, а як обернуся, то зразу щезає. В мене аж дихання зупиняється. Тоді швиденько притулюся спиною до стіни і ще довго віддихуюся, озираючись у чотири ока… Дивні речі творяться в хаті, коли зістаюся сама. От лише подивлюся в люстро, а у глибині покою завше майне чиясь тінь. Чи то поставлю стілець в одному місці, а він через якийсь час стоїть уже в іншому, і не помічаю, як туди пересунувся. Світло вимкну — потім приходжу, а воно знову горить. Знаю, що в креденсі тістечка мають ще бути, відкриваю — нема. Дивні речі творяться в хаті!
СОН
А що ще за диво недавно приснилося мені! Буцім я потрапила туди, де перебувала до свого народження… І було мені так неймовірно легко, що цілком не відчувала ваги тіла. Немов ширяла в повітрі, — як лелека з розпростертими крилами. І смішно, що бачу свої руки та ноги, а на дотик не відчуваю їх; пальцями проводжу по відкритому серцю, а воно навіть не заболить… Нема ні верху, ні низу, і здається, що з кожним рухом моєї голови завше й світ рухається. Пустую як дитина, котра ніяк не може натішитися. І була я цілком юною. Такою душа на землі є лише в моменти величезного щастя. Я відчувала, що тримає мене на силі потік дивної енергії, який ллється на голову, як вода в душі. І цю енергію я передавала різним птахам, котрі пурхали навколо й тулилися до мене, як маленькі діточки до матері. Аж ось орел вмостився мені на плече, вирвав із моїх грудей серце й жорстоко виблював його… Від цього я і прокинулася. Аж дивлюся: лежу на підлозі, впавши з ліжка. Ось тобі й сон! Так можна і вбитися.
ЙОЙ!
Насмарую собі трохи хліба з маслом, а то щось під грудьми глоде. Чи то ніж такий тупий, чи то хліб такий твердий. Аййй! Бодай його! І так хора, та ще й порізала пальця. Ой, як пече! Йой! Кров хлинула, як з молодого дівчати. Вже ціла калябуха. І звідки в мене так багато крові? Навіть легше стало, аж бігати хочеться. Ніби хтось дурману в голову напустив… Але треба з’їсти шматок хліба, бо в животі оркестр вже маршу грає. Ну що сьогодні таке?! Якийсь дідько водить. Ще й ніж упав за сервант. І як я його дістану? Хоч плач. Може, держаком від мітли? Ще далі його засунула. І як тепер без ножа? Може, рукою спробую. Спруся до стіни однією, а іншу нагну. Йой! Стіна втікає! Втекла… Ой, що з ногою?! І як то я на підлозі опинилася?! А як вдарилася! Напевно, ногу підвернула. Ой! Допоможіть!..жіть! І, як навмисно, нікого в хаті нема. Допоможіть! І двері зсередини замкнені. Невже я так і помру? Ой! Допоможіть! А то помираю… Навіть нема на що спертися. Яка я каліка! Яка я нещасна! Та ще ноги так підводять мене. Тільки не хникати, а то взагалі пропаду. Тримати себе в руках! Треба підлізти до дверей — може, хтось зачує мене. Обов’язково хтось зачує. Так хочеться плакати. І як я докотилася до такого життя?! Повзаю на чотирьох, ніби якась тварина. Добре, що хоч деякі мої знайомі не бачать, а то мали б із чого посміюватися. Певно, давно чекають, коли Зоська впаде ниць, аби збити їй трохи гонору. Тут у камениці багато таких. Ніяк не можуть мені пробачити, що не визнавала їх собі за рівню. Тільки й шукають нагоду поблювати мені тут своїми душевними помиями. «Як ми співчуваємо! Як ми співчуваємо!» А мене від тих співчуттів так нудить, що ще більше хора стаю. Вони ж так стеляться, так стеляться, аби допомогти, що не знаєш, як відкоша дати. А як підуть, то зразу приходиш до тями і відчуваєш: вони вкрали твою енергію, але зарадити собі нічим не годна, бо цілком розбита, і лише зла на цілий світ. Ось вам і допомога! Ох, а лежати на підлозі ще гірше! Вже все тіло затерпло. Так і простуджуся, до холєри. Допоможіть! Чуєте мене! Чи то всі повимирали, дідько би їх узяв. У горлі так пересохло, що і кричати не можу. І рука вже болить гримати в двері. Чого мені так не щастить нині! Якась напасть! Ще здохну, як худобина, і ніхто не буде знати. Як то людина сама нічого не варта… Допоможіть!!!
Хто там? Юліане, ти? Я не можу піднятися, а двері зсередини замкнені. Я гадала, що вже пропаду, якби не ти. Та виламуй ці двері, бо вони закрили за мною життя… Що я кажу? Та бий сильніше по них! Бий! Нарешті. А я так спереживалася, гадала, що прийшов мені кінець… Тепер підніми мене і дай крісло, аби я сперлася. Тільки б нічого собі не зламати! Тоді вже точно не оклигаю. Юліане, мій рідненький, не залишай мене саму. Мені так погано! Так погано! Я тебе прошу, виклич «швидку». Ну, будь-ласка! Я тебе прошу! Хіба це правда: дві з половиною тисячі викликів за чотири роки? Та вони брешуть, не могла я стільки разів викликати «швидку». Що таке? Яке повідомлення? У всіх …спетчирів «швидкої»? Аби не приймати викликів на Франка, 12? Що, їм шкода, чи що? Все одно гроші тратять не зі своєї кишені, а державні. Гнилі покидьки! Їм шкода приїхати. В яку то ще таку книжку вони хочуть мене записати? У мене вже є одна книжка хороб, і мені більше не треба. Що то за Гінеса? То, напевно, туди тих записують, хто хорий на голову. А мені так погано на серці. Дай хоч таблетку! Ну, ти знаєш, що я не можу без укола або таблетки. Мені треба ліків! Мені погано! Чи ти добиваєшся, аби я плакала. А що ти там таке маєш? Пиво?! О, дай мені! Налий трошки. Ну капулю, трошки… Кажеш, якщо таблетку, то не пиво. Ні, тоді давай пива. Від таблетки може стати або не стати легше, а від пива зразу добре стає. Часами так чогось кортить, так кортить, і не знаю чого, аж поки не здогадуюся, що мені пива бракує. Вже втікаєш? Ті справи не можуть хоч сьогодні тебе покинути? Знаю я, що то за справи. І я молодою була. Дивися, аби вони потім не вилізли тобі іншим місцем. А то занадто захопишся й голову загубиш. А загубиш голову — загубиш і душу. Вони тільки й чатують, аби виманити в тебе частину душі. Чекай-чекай, ще згадаєш мої слова! Вічно в нього справи, а до мене ніякого діла не має…
НЕ ЗВОЛІКАЙ ПРИЙТИ
Юліане! Прийде час, і будеш шкодувати. Таке наше серце. Ми завжди жаліємо за тими, кого біля нас нема й уже ніколи не буде — за тими, з ким коротав дні. І навіть з відходом в інші світи найпаскуднішого мерзотника втрачаємо щось своє, щось таке, за чим уже ніколи не зможемо повернутися… Ми завжди маємо надію вернутися в рідні краї, в рідне село, до рідної домівки. Але заказано вертатися до того, кого вже нема і не буде, хоч дуже хочеться ще щось сказати йому, і сказати це так, як нікому іншому.
Не зволікай прийти до того, до кого ще можна встигнути… Аби щось таке, ніби й не дуже важливе, не прошмигнуло повз тебе… Не зволікай прийти, хоч я й буваю прикрою!А…а…ахпчі! Кажу правду. Ах…пчі! Як то приємно в носі лоскоче! Так солодко, певно, з чоловіком було… Таке гостре відчуття, що аж в голові терпко. З великим задоволенням ще б раз пчихнула, та вже не можу…
ЗНИМКА
І як то так: на папері людина як жива, а в житті її нема. Мій бідний Ромчик! Сперся біля мене, на перила балкону, і щось собі думає. Напевно, й гадки не має, що за два дні по тім, як знявся на цю знимку, його вже не стане. Правда, якось дуже дивно дивився, аж лячно стало… Мені здалося, що він потерпає через мене. Я просила Юліана сфотографувати мене, аби Ромчик мав пам’ятку. А вийшло навпаки. Замість мене помер він. А може, то ця знимка увібрала Ромчика в себе… Може, якщо її добре вдарити, вона відпустить його… Як то так людину можна в картку помістити, і вона помирає, а картка зістається. Може, колись буде так, що з карток знову вийдуть живі. Треба свою картку заховати, аби ніхто зараз її не понищив. І краще заховати ту знимку, на якій мені нема й вісімнадцяти. Сумніваюся, що якийсь чоловік, побачивши колись мене на ній, не захоче, аби я знову стала живою. Якщо не захоче, то хіба лише той, який і мужчиною не був. Яка ж я була цікава, і якою непідступною здавалася!
МІЙ ХЛОПЕЦЬ
Хлопці, які собою нічого не являли, боялися навіть глянути на мене. Їхні погляди я відчувала потилицею. А як зазирнуть в очі, то таке враження, що у штани наробили. То ті ніякі, що… вміють роздягати дівчат лише очима. Але я мала й файних залицяльників. Тільки-но десь з’явлюся, як зразу всі біля мене стоять. Кожен один перед одним лізе й не знає, що б то вигадати, аби я з ним говорила. А під моїм поглядом вони стають кумедними і вразливими, і можна з ними робити все, що тільки заманеться. Варто було хлопцеві заглянути мені в очі — і він уже мій. Саме так і трапилося з Дмитром. Була я на гульках, як завше, коло церкви Святого Юра. До війни там завжди були танці. Була з нас чимала компанія, і коли під ранок розходилися, то я зі смішком запитала кавалірів, хто з них нині сміливий провадити мене. Всі стали як укопані навколо, і я, оглянувши їх, тицьнула пальцем у Дмитра: «Ти мене проведеш!» Після цього все життя проводжав — так і не зміг від мене відірватися. Як забрали на війну, то де я гадала, що він повернеться! Чи повинна була дотримуватися наших заручин, якщо навколо весь світ валився?! Краще б не повертався, бо довго не давав спокою, хоч я була вже заміжня й бавила дитину. Я відбивалася, що буцімто повістка прийшла про його смерть. Потім він згадував цю повістку до старості літ, просив показати. А він же повертався із самої Франції, де був у німецькому полоні. Його вмовляли перебратися разом з іншими до Гамерики чи Канади, а він ні — так тягнуло сюди, до мене. Говорив, що війну перейшов зі мною в серці, і тепер мене не покине. Війну переніс, а як дістався сюди, то зразу потрапив у руки енкаведе, яке півроку його допитувало, чи не шпіон він, перш ніж випустити на волю. Як же він вмовляв мене, аби я повернулася до нього, навіть із дитиною. І свого все ж таки дочекався, коли в сімдесят другому році помер мій чоловік. Тільки-но почув, що я сама залишилася, то зразу покинув дружину, і навіть трьох дітей, аби лиш бути коло мене. Таке враження, що він просто дихав мною. Ще десь так двадцять років прожили ми разом, аж поки не захворів. Йому зробили операцію на шлунок; напевно, мав рака. Вже ні на що не був годний, і я його прогнала назад у Дубляни. А то ще міг скінчитися мені в ліжку, — і що б я тоді робила? Та він і після того два роки лазив, день у день, аби мені чогось смачненького принести і мати змогу побачитися. Вже ледве теплий був, а цілувався як молодий. Навіть напередодні смерті ще причалапав, уже цілком ніг не піднімаючи, — я аж відчула, що він більше не прийде…
Так, я мала двох чоловіків, хоча з Дмитром і не була розписана. Він цього дуже хотів, але я могла втратити пенсію по чоловікові. Е, все це вже минулося. Недурно одна казала: «Я би вже нічого не воліла — лишень би в хаті хоч пахло мужчиною, було чути його присутність». Так-так, нема життя жінці без чоловіка. Чоловікові ще якось легше без жінки, а…
Нічого мені не треба, нічого вже не хочу, най би тільки на один день ожив мій чоловік, та приголубив мене, притулився своєю щокою до моєї й нашіптував: «Моя Зоня-Соня — моє сонечко…», й аби ніжно, кінчиками пальців, водив по моїх очах, губах, грудях, животику… — так, як пестять найцінніше у світі! Й аби робив зі мною все, що йому заманеться, та з такою силою, аби мене цілком розчинити в собі — не залишити жодної краплини. Й аби я пішла зі світу, розчинившись у ньому, пішла, а не померла. Нічого мені не треба, нічого вже не хочу…
ЛЬВІВ’ЯНКА
Жити в самому центрі Львова — і вже п’ятнадцять літ не бути у Львові… Ті, хто собі шпацирують, і до голови не беруть, що таке може бути: живеш у місті, а одночасно в ньому не є. Коли їм ноги покрутить так, як мені, тільки це й будуть мати в своїй дурній голові. Вони собі гадають, що ось так будуть ходити вічно… Навіть не здогадуються, що я спостерігаю з вікна. Розходилися тут під носом! Тільки й блимають перед очима. І звідки вас так багато набралося?! Поз’їжджалися до Львова, напевно, з цілого світу. Що, вже більше місця нема? Вже так вам усім Львів пригледівся? За часів цісаря не почували б себе так вільно: до Львова можна було приїздити тільки в ринкові дні, а на деяких вулицях простому людові було боронь Боже з’являтися — поліцаї відразу палицями штрикали. І спробуй-но пройтися Академічною, як зараз собі шпацирують! Місто належало панам. А тепер всім дозволено бачити його, але, дивлюся, не всі хочуть… Поникли головами вниз і крім своїх ніг нічого не помічають.
ЛЬВІВ У СНІ
А все-таки треба бути паном, хоч у душі, аби Львів показав тобі своє багатство. Якби мала змогу ходити, то тільки дивилася б угору, — аби бачити Львів. А ще краще — змога літати! Це було б як у сні — літати над Львовом і до всього приглядатися. Передусім — до каплиці Боїмів.
Мені завжди здавалося, що десь у цій каплиці захований якийсь дорогоцінний скарб, затаєна душа всього Львова, а Христос, котрий сидить на куполі, оберігає цей скарб. Дорогоцінний скарб, якого боялися торкатись навіть тоді, коли центр міста очищали від передавненого кладовища. Тільки ця каплиця й зісталася, зберігши для міста щось дуже важливе, що не можна просто так побачити очима, хоч би як її не розбирали й не підкопували. Божа благодать виходить із Христа, який собі щось думає, наповнює місто божественною красою, від чого у Львові такі одухотворені камениці. Варто побачити лише каплицю Боїмів, аби пересвідчитися в цьому, а ввійшовши в неї, ще й відчути силу духовного творіння, яким просякнутий весь древній Львів. Сучасні люди занадто приземлені, аби спромогтися на таке чудо. Дивно, що ця каплиця для мертвих, а в ній у десятки разів більше життя, ніж у будь-якому житловому будинку. Здається, саме тут зникає межа між смертю і життям. Тому-то, можливо, з тильної сторони каплиці — шумне вуличне життя, а як заходиш у її дворик, то потрапляєш у вічний спокій. Цей спокій може порушуватися хіба що звучанням органа під час богослужіння в Катедрі, яка стоїть поряд з каплицею й невидимими нитками пов’язана з нею.