Лялька

— Я одержала листа від Кшешовської, — перебила його панна Ізабелла.

— Знову? Що ж та навіжена пише?

— Пише, що наш будинок купив не Шлангбаум, а Вокульський, і з допомогою підставних конкурентів дав за нього на двадцять тисяч більше, ніж він того вартий.

Кажучи це здавленим голосом, панна Ізабелла з тривогою дивилась на батька, побоюючись вибуху гніву. Але пан Томаш тільки встав з канапи і, клацнувши пальцями, вигукнув:

— Зажди!.. Зажди!.. А ти знаєш, що це може бути і правда…

— Як то! — схопилася з стільця панна Ізабелла. — Значить, він насмілився подарувати нам двадцять тисяч, а ти, папа, так спокійно про це говориш?

— Говорю спокійно, бо якби зачекав з продажем, то взяв би не дев’яносто, а сто двадцять тисяч…

— Але ж ми не могли чекати, якщо будинок був призначений на продаж з торгів…

— Саме через те, що не могли чекати, ми й втратили, а Вокульський може чекати, то ще заробить.

Після цього панна Ізабелла трохи заспокоїлась.

— Отже, папа, ти вважаєш, що в цьому було з його боку якесь добродійство? Бо вчора ти так говорив про Вокульського, наче він тебе причарував.

— Ха-ха-ха! — зареготав пан Томаш. — Ти просто чудова, незрівняна! Вчора я був трохи збентежений… навіть дуже збентежений, і мені щось таке… приверзлося. Але сьогодні… Ха-ха-ха! Нехай собі Вокульський переплачує за будинок, на те він і купець, щоб знати, скільки й за що платити. Він втратить на одному, а заробить на другому, і я не маю підстав ображатися на нього за те, що він брав участь у торгах, на яких продавалось моє майно. Хоч… мав би право підозрювати його в якихось махінаціях за те, наприклад, що він замість себе підставив Шлангбаума.

Панна Ізабелла палко обняла батька.

— Так, папа, — сказала вона, — маєш рацію. Я тільки не вміла розібратися в цьому. Таке підставляння євреїв на торгах доводить тільки те, що цей добродій, бавлячись у дружбу, насправді робить свої комерційні справи.

— Звичайно! — підтвердив пан Томаш. — Невже ти не зрозуміла такої простої речі? Людина він, може, й непогана, але купець завжди залишається купцем!

У передпокої гучно пролунав дзвінок.

— Це, мабуть, він. Я вийду і залишу вас самих.

Панна Ізабелла вийшла з батькової спальні, але в передпокої замість Вокульського побачила аж трьох євреїв, що голосно сперечалися з Миколаєм і панною Флорентіною.

Вона вибігла в вітальню, мало не сказавши вголос: «Боже… чого він не приходить…»

В серці її бушували суперечливі почуття. Вона підтакувала батькові, але розуміла, що все це неправда, що Вокульський на купівлі будинку не заробляє, а втрачає, і все це робить тільки для того, щоб врятувати їх із скрутного становища. І саме за це вона відчувала до нього ненависть.

— Підлий! Підлий!.. — шепотіла панна Ізабелла. — Як він смів!..

Тим часом євреї в передпокої розпочали справжню сварку з панною Флорентіною. Вони заявили, що не вийдуть з дому, поки їм не буде заплачено, що панна графівна вчора дала слово… А коли Миколай відчинив перед ними двері на сходи, вони вже почали лаятись:

— Це розбій! Шахрайство!.. Коли панам потрібні гроші, тоді вони вміють умовляти: «Мій дорогий пане Давиде!..» А як треба віддавати…

— Що це означає? — пролунав раптом чийсь голос.

Євреї замовкли.

— Що це таке?.. Що ви тут робите, пане Шпігельман?

Панна Ізабелла впізнала голос Вокульського.

— Я нічого… Прошу пробачення, ваша вельможність… Ми тільки в справі до пана графа… — пояснював уже зовсім іншим тоном Шпігельман.

— Панове казали нам прийти сьогодні по гроші.. озвався другий єврей.

— Сама панна графівна вчора дала слово, що з нами всіма сьогодні розрахуються до копійки…

— Розрахуються, — перебив Вокульський. — Я уповноважений пана Ленцького і сьогодні о шостій годині платному всім вам у своїй конторі.

— Над нами не капає. Чого вам, шановний пане, так поспішати? — сказав Шпігельман.

— Прошу прийти до мене сьогодні о шостій, а ти, Миколаю, нікого не пускай, коли пан хворий.

— Розумію, шановний пане. А наш пан чекає вас у своїй спальні. — Коли Вокульський пішов, він повипихав євреїв за двері, примовляючи — Ану, геть відціля, пархи! Геть!

— Ну, ну!.. Чого ви так сердитесь?.. — бурчали розгублені євреї.

Пан Томаш схвильовано привітався з Вокульським; у нього трохи тремтіли руки і тряслась голова.

— Подумайте тільки, що вони виробляють, оці євреї!.. — заговорив він. — Негідники… Лізуть у квартиру, лякають мою дочку…

— Я їм сказав прийти сьогодні о шостій до мене в контору і, якщо ви дозволите, то розплачуся з ними. Це велика сума?

— Дрібниця, нема про що й говорити… Якихось п’ять-шість тисяч карбованців…

— П’ять-шість? — перепитав Вокульський. — І все тільки оцим трьом?

— Ні. Їм я винен тисяч зо дві, може, трохи більше… Але, знаєте, пане Станіславе (це ціла історія!), в березні хтось викупив мої старі векселі. Хто — не знаю, але про всяк випадок треба бути напоготові.

Обличчя у Вокульського прояснилося.

— Будемо сплачувати борги тим кредиторам, котрі з’являться. А сьогодні поквитаємося з оцими трьома. Значить, ви винні їм дві-три тисячі?

— Так, так… Але прошу вас, пане Станіславе, яка неприємність! Ви платите мені за півроку п’ять тисяч карбованців процентів… Чи не принесли ви, бува, їх з собою?

— Звичайно, приніс.

— Дуже вам вдячний. Але ж яка неприємність… Саме в той час, коли ми з Беллою… і з вами збираємось їхати в Париж, євреї відбирають у мене дві тисячі! Ви розумієте, що з Парижем нічого не вийде.

— Чому? — сказав Вокульський. — Я покрию недостачу, і ви можете не чіпати своїх процентів. Сміливо можете їхати в Париж.

— Ви просто неоціненний! — вигукнув пан Томаш, кидаючись йому в обійми. — Знаєте, дорогий мій, — казав він далі, вже заспокоївшись, — я оце думав, чи не могли б ви де-небудь дістати для мене позичку, щоб розплатитися з лихварями, так… процентів за сім або за шість?

Вокульський усміхнувся з наївності пана Томаша в фінансових справах.

— Звичайно, — відповів він з доброю усмішкою, — я знайду для вас позичку. Ми віддамо тим євреям якихось три тисячі, a ви платитимете процентів… скільки ви хочете?