Лялька
Шрифт:
— Сім… шість…
— Гаразд, ви платитимете сто вісімдесят карбованців на рік, а капітал залишиться цілий.
Пан Томаш знову (вже не перший раз!) закліпав повіками, й на очі йому набігли сльози.
— Чесний… благородний чоловіче!.. — казав він, обнімаючи Вокульського. — Сам бог послав мені вас!
— А ви гадаєте, що я можу робити інакше?.. — прошепотів Вокульський.
В двері постукали. Увійшов Миколай і повідомив, що прийшли лікарі.
— Ага! — вигукнув пан Томаш. — Це сестра прислала мені цих добродіїв. Боже мій, ніколи ще не лікувався, і от… Прошу вас, пане Станіславе, підіть
Панна Ізабелла ждала його в вітальні. Вона була трохи бліда, а тому ще прекрасніша. Вокульський привітався з нею і весело сказав:
— Я щасливий, що вам сподобався вінок для Россі.
Він знітився. Його вразив незвичайний вираз обличчя панни Ізабелли: вона дивилася на нього якось здивовано, немов бачила вперше в житті.
З хвилину вони обоє мовчали, нарешті панна Ізабелла, стріпуючи з своєї сірої сукні порошинку, спитала:
— Це ви купили наш будинок? — І пильно подивилася на нього примруженими очима.
Для Вокульського це запитання було таке несподіване, що в першу хвилину йому одібрало мову. Йому здалося, що він втратив здатність мислити; він бліднув, червонів, нарешті, опанувавши себе, притишеним голосом відповів:
— Так, я купив.
— Навіщо ж ви замість себе підставили на торгах єврея?
— Навіщо?.. — повторив Вокульський, боязко дивлячись на неї, як дитина. — Навіщо?.. Знаєте, пані, я купець і… таке вміщення капіталу могло б зашкодити моєму кредитові…
— Ви вже давно цікавитесь нашими справами. Мені здається, що в квітні… так, у квітні ви купили наш сервіз?.. — там самим тоном говорила далі панна Ізабелла.
Цей тон витверезив Вокульського. Він підвів голову і сухо сказав:
— Ви можете в будь-який час одібрати свій сервіз.
Тепер панна Ізабелла опустила очі. Вокульський помітив це і знову збентежився.
— Нащо ж ви це зробили? Нащо ви нас так переслідуєте? — сказала вона тихо.
Здавалося, вона зараз заплаче. Вокульський зовсім втратив самовладання.
— Я вас переслідую!.. — сказав він іншим уже голосом. — Та чи знайдете ви слугу… ні, пса… вірнішого за мене?.. Я вже два роки про те тільки й думаю, щоб усунути з вашого шляху всі перешкоди…
В цю мить хтось подзвонив. Панна Ізабелла здригнулась, Вокульський замовк.
Миколай відчинив двері в вітальню і сказав:
— Пан Старський.
Одночасно на порозі показався мужчина, середній на зріст, смаглявий, з невеликими бакенбардами й вусиками й ледве помітною лисиною. Обличчя його було напіввеселе, напівнасмішкувате. Він ще здалека вигукнув:
— Який же я радий, кузинко, що знову можу вас привітати!
Панна Ізабелла мовчки подала йому руку; лиця її запашіли яскравим рум’янцем, а в очах з’явився ніжний вираз.
Вокульський одійшов до столика, що стояв під стіною.
Панна Ізабелла познайомила їх:
— Иан… Вокульський… Пан Старський.
Прізвище Вокульського було вимовлено таким тоном, що Старський лише кивнув йому головою і сів за кілька кроків, повернувшись до нього боком. Вокульський,
в свою чергу, сів за столик і почав розглядати альбом.— Я чула, ви повернулися з Китаю? — спитала панна Ізабелла Старського.
— Зараз із Лондона, і мені й досі здається, що я на пароплаві, — відповів Старський помітно каліченою польською мовою.
Панна Ізабелла перейшла на англійську.
— Сподіваюсь, що на цей раз ви залишитесь в наших краях довше?
— Це не від мене залежить, — також по-англійськи відповів Старський, — А хто такий оцей добродій? — спитав він, кліпаючи оком в бік Вокульського.
— Уповноважений мого батька. Від чого ж це залежить?
— Я гадаю, що вам, кузино, не треба б про це питати, — з усмішкою відповів молодик. — Це залежить від щедрості моєї бабусі…
— Чудово… А я сподівалась почути комплімент на свою адресу.
— Мандрівники не говорять компліментів, бо з досвіду знають, що компліменти під будь-якою географічною широтою тільки дискредитують мужчину в очах жінки.
— Це відкриття ви зробили в Китаї?
— В Китаї, в Японії, а насамперед в Європі.
— І хочете застосовувати цей принцип у Польщі?
— Спробую, і якщо ви, кузино, дозволите, то почну з вас. Нам же, здається, доведеться прожити деякий час на селі разом. Правда ж?
— Так принаймні хочуть тітка й батько. Але мені не дуже подобається ваш намір перевіряти свої етнографічні спостереження.
— З мого боку це була б тільки справедлива помста.
— Ага! Значить, війна!..
— Сплата давніх боргів часто приводить до згоди.
Вокульський так уважно переглядав альбом, що у нього набрякли на лобі жили.
— Сплата, але не помста, — заперечила панна Ізабелла.
— Не помста, а нагадування про те, що я — ваш давній кредитор, кузино.
— Виходить, що ці давні борги повинна платити я? — засміялася вона. — Бачу, що, подорожуючи, ви не марнували часу!
— Я волів би не марнувати його й на селі, — сказав Старський, значливо глянувши їй в очі.
— Це залежатиме від способу помсти, — відповіла панна Ізабелла і знов почервоніла.
— Вельможний пан просить пана, — сказав Миколай, з’являючись у дверях.
Розмова урвалася. Вокульський закрив альбом, уклонився панні Ізабеллі і Старському й повільно пішов за слугою.
— Цей добродій не розуміє по-англійському?.. Він не образиться, що ми з ним не розмовляли? — спитав Старський.
— О ні, — відповіла панна Ізабелла.
— Тим краще, бо мені здалося, що він не дуже зручно почував себе в нашому товаристві.
— От він і залишив його, — недбало докінчила панна Ізабелла.
— Принеси мені з вітальні капелюха, — сказав Вокульський Миколаєві в другій кімнаті.
Миколай узяв капелюха й заніс в спальню пана Томаша.
В передпокої він почув, як Вокульський, стиснувши голову обома руками, прошепотів: «Господи милосердний!..». Коли він увійшов в кімнату пана Томаша, лікарів там уже не було.
— Уявіть собі, який фатальний збіг обставин! — вигукнув пан Ленцький. — Лікарі заборонили мені їхати в Париж і під загрозою смерті наказали вирушати на село. Слово честі, я просто не знаю, куди подітися від спеки. Але вона, видно, впливає і на вас, бо ви змінились на обличчі.