Лялька

Що там довго розказувати! Оселився хлопець десь на Старому Місті й півроку жив на свої гроші, купував на них багато книжок, але мало їжі. Проживши гроші, почав шукати роботи, і тоді сталася дивна річ: купці не давали йому роботи, бо був ученим, а вчені не давали ходу, бо він колись був продавцем. Отож він, як Твардовський [90] завис між небом і землею. І коли б я йому вряди-годи не допомагав, він, можливо, розбив би собі голову десь на Новому З’їзді.

Страх, яке тяжке було його життя! Він змарнів, спохмурнів, здичавів. Але не скаржився. Тільки раз, коли йому сказали, що для таких, як він, тут нема місця, прошепотів:

90

Твардовський — герой польської народної легенди, який нібито продав чортові душу і був приречений висіти на місяці до страшного суду.

— Ошукали мене…

В цей час помер Ясь Мінцель. Вдова поховала його по-християнському, тиждень не виходила з дому, а потім покликала мене на пораду.

Я гадав, що ми говоритимемо про торговельні справи, тим більше, що на столі стояла пляшка доброго угорського вина. Але пані Малгожата навіть не спитала про магазин. Побачивши мене, вона заплакала, немов я пригадав їй тиждень тому похованого небіжчика, і, наливши мені величенький келех вина, жалібним голосом заговорила:

— Коли упокоївся мій ангел, я думала, що тільки я така нещасна..;

— Це хто ангел? — перебив я її. — Чи не Ясь Мінцель?.. Пробачте, добродійко, бо я був щирим другом покійного і не можу називати ангелом чоловіка, який навіть по смерті важив фунтів з двісті.

— А за життя він важив триста… чуєте? — озвалася невтішна вдова. Потім знову прикрила обличчя хустинкою і говорила далі: — Пане Жецький, ви ніколи не навчитесь бути тактовним… Ах, яке нещастя! Правда, мій покійний чоловік ніколи не був ангелом, а надто останнім часом, проте для мене це все-таки страшна втрата…

Жахлива, неповоротна!..

— Ну, скажімо, останні півроку…

— Та що там півроку!.. — вигукнула вона. — Мій нещасний Ясь уже три роки хворів, а років з вісім як… Ах, пане Жецький! Скільки нещасть у сімейному житті постає від того жахливого пива… Років з вісім я жила мовби й незаміжня. Але яка це була людина, пане Жецький!..

Аж тепер я відчуваю весь тягар мого нещастя.

— Буває й більше, — наважився я сказати.

— Авжеж, буває! — схлипнула бідна вдова. — Правду ви кажете. Взяти хоч би того Вокульського, який нібито повернувся… Чи то правда, що він і досі не знайшов ніякої роботи?

— Ніякісінької.

— Де ж він харчується? Де живе?

— Де харчується?.. Не знаю, чи він взагалі що-небудь їсть. А де живе?.. Ніде.

— Який жах! — заплакала пані Малгожата. — Мені здається, — додала вона, трохи помовчавши, — що я виконаю останню волю мого коханого — небіжчика, коли попрошу вас, щоб ви…

— Я вас слухаю.

— Щоб ви пустили його до себе, а я присилатиму вам по два сніданки, по два обіди…

— Вокульський на це не погодиться, — зауважив я.

Пані Малгожата знов гірко заплакала. Мабуть, з горя за покійним чоловіком вона так розпасіювалась, що разів зо три назвала мене розтелепою, незнайладом, потворою…

Нарешті сказала мені, що я можу забиратися геть, що вона, сама собі дасть ради з магазином. Потім перепросила мене й закляла всім для мене святим, щоб я не ображався на її слова, сказані з розпачу та з горя.

З того дня я рідко коли бачив свою хазяйку. А через півроку Стах сказав мені… що одружується з Малгожатою Мінцель.

Я подивився на нього… Він махнув рукою.

— Знаю, — сказав він, — що я свиня. Але… все ж таки не така, як ті, котрі користуються тут у вас пошаною.

Після гучного весілля, на яке (не знаю навіть відкіля) насходилось безліч приятелів Вокульського (а вже їли, чортяки!., а пили за здоров’я молодих цілими квартами!..).

Стах пішов жити нагору до своєї жінки. Скільки я пам’ятаю, весь скарб його складали чотири паки книжок та наукових приладів, а меблі — хіба тільки цибух та коробка з-під капелюха.

Продавці сміялися (звичайно, по кутках) з нового хазяїна, а мені було прикро, що Стах так легко розпрощався з своїм героїчним минулим та своїми злиднями. Дивна річ — людська натура: чим менше нахилу маємо ми до мучеництва, тим напрасливіше жадаємо його від інших.

— Бачите, який наш Брут! [91] — говорили між собою його знайомі. — Продався старій бабі!.. Вчився, будоражив суспільство, і от — на тобі!..

91

Брут — перший консул стародавнього Риму, якого вважали взірцем громадських чеснот.

Серед найсуворіших суддів було два претенденти на руку пані Малгожати, яким вона піднесла гарбуза.

Але Стах досить скоро позатикав їм роти, одразу взявшись до роботи. Десь через тиждень після весілля він прийшов о восьмій годині ранку в магазин, зайняв місце покійного Мінцеля за конторкою і почав обслуговувати покупців, наче був не хазяїном, а найманим продавцем.

А вже через рік він зав’язав стосунки з московськими купцями, і це дуже корисно позначилось на торгівлі. Сміливо можна сказати, що під його керівництвом наш оборот потроївся.

Я полегшено зітхнув, побачивши, що Вокульський не думає задарма їсти хліб. Та й продавці перестали глузувати, упевнившись, що Стах не тільки більше за них працює в магазині, а ще й виконує нелегкі обов’язки вдома.

Ми принаймні в свята відпочивали, а йому, бідоласі, доводилось брати жінку під руку і шпацирувати — до обіду в костьол, після обіду в гості, а ввечері в театр.

При молодому чоловікові Малгожата просто переродилась. Вона купила піаніно й почала вчитися грати, найнявши якогось учителя-старика, «щоб. (як вона казала) Стасик не ревнував». Вільний від навчання час вона проводила в нарадах з шевцями, модистками, перукарями та зубними лікарями і з їхньою допомогою день у день ставала кращою.

А яка вона була ніжна з чоловіком!.. Частенько просиджувала в магазині по кілька годин, не зводячи очей з свого Стасюлика. Спостерігши, що серед купувальниць трапляються гарненькі, вона запроторила Стаха за шафи, а до того ще сказала зробити для нього будку, де він і сидів над торговельними книгами, як дикий звір в клітці.

Одного разу в будці щось страшно загрюкотіло. Я кинувся туди, за мною продавці… Боже мій, що ми побачили! Пані Малгожата лежить на підлозі, привалена столом і облита чорнилом, стілець зламаний, Стах злий і збентежений… Ми підвели хазяйку, що хлипала від болю, і з її натяків догадались, що то вона сама наробила такого рейваху, сівши зненацька чоловікові на коліна. Благенький стілець не витримав подвійного тягаря, а хазяйка, падаючи, вхопилась за стіл і звалила його на себе з усім лихом.

Стах надзвичайно спокійно сприймав галасливі прояви подружньої чулості, втішаючись підрахунками та торговельною кореспонденцією. А хазяйка не охолодала, навпаки — розпалювалась щодалі більше, і коли її чоловіченько, знудившись сидіти або в якійсь справі, виходив на вулицю, вона бігла за ним назирці й підглядала… чи не пішов він на побачення!..

Інколи, головним чином взимку, Стах виривався з дому й їхав до знайомого лісника, де цілий тиждень полював та тинявся по лісі. В таких випадках хазяйка вже на третій день виїжджала в погоню за своїм коханим втікачем, ходила за ним по лісовій гущавині й кінець кінцем привозила бідолаху додому.