Лялька

Вже за третім разом пані Малгожата прийняла нас у халаті (халатик був дуже гарний, обшитий мереживом), u за четвертим я взагалі не був запрошений, тільки Стах, їй-богу, не знаю, про що вони там говорили, але добре бачив, що Стах повертався від неї все похмуріший та скаржився, що ця баба відбирає у нього час; а пані Малгожата запевняла чоловіка, що Вокульський просто безголовий, і їй доведеться докласти ще чимало праці, поки нона його засватає.

— Працюй, серденько, працюй, — заохочував її чоловік, — бо шкода дівчини, та й Вокульського теж. Страшно подумати, що такий хороший хлопець, який стільки років служив у магазині й міг би по смерті Гопфера стати його хазяїном, пропаде нізащо в університеті! Тьху!

Остаточно вирішивши здійснити свої добрі наміри, пані Мінцельова не тільки запрошувала Вокульського увечері на чай, на який він в більшості випадків не ходив, але й сама частенько забігала в мою кімнатку, співчутливо розпитуючи Стаха, чи він не хворий, та дивуючись, як це воно так, що він ще ніколи не був закоханий, він, мабуть, старший за неї (я гадаю, що вона була старша за нього).

Далі з нею почало коїтися щось незвичайне: то вона плакала, то сміялась, то лаяла свого чоловіка, який на цілі дні утікав з дому, нарешті, стала дорікати мені, що я роззява, що не розумію життя, що приймаю якихось підозрілих мешканців…

Словом, в домі почалися такі скандали, що Ян Мінцель схуд, хоч і пив тепер більше пива, а я подумав: одне з двох — або залишу у Мінцелів службу, або скажу Стахові, щоб вибирався з квартири.

Відкіля пані Малгожата дізналася про мої наміри, ніяк не збагну. Тільки одного вечора влітає вона в мою кімнату і кричить, що я їй ворог і, мабуть, найпідліша людина, коли виганяю з квартири такого хорошого хлопця, як Вокульський… Потім додала, що її чоловік падлюка, що Вокульський падлюка, що всі мужчини падлюки, і кінець кінцем впала в істерику на моїй власній канапі.

Такі сцени повторювались кілька днів підряд, і не знаю, до чого б воно дійшло, коли б не трапився один з найнадзвичайніших випадків, які мені доводилось бачити.

Якось Махальський запросив мене й Вокульського до себе на вечір.

Ми пішли вже після дев’ятої години — звичайно, в улюблений підвал Яна, де при миготливому світлі трьох лойових свічок уже сиділо чоловік з п’ятнадцять, а між ними — пан Леон. Мабуть, ніколи не забути мені тієї картини: обличчя присутніх, переважно молоді, невиразно біліли на тлі чорних стін підвалу, виглядали з-за_кутих обручами бочок або розпливалися в темряві.

Оскільки гостинний Махальський вже на сходах кожного зустрічав величезною квартою вина (і доброго вина!), а мене частував особливо старанно, то мушу признатися, що у мене одразу зашуміло в голові, а через кілька хвилин я вже мало що й тямив. Я сів поодаль від компанії в глибокій ніші й чи то уві сні, чи то наяву поглядав на гостей.

Що там діялось, не можу докладно сказати, бо в голові моїй виникали найхимерніші фантазії. Але, здається, пан Леон, як звичайно, говорив про могутність віри, про занепад духу та про потребу самозречення, а присутні голосно й запально погоджувалися з ним. Проте дружний хор поступово вщух, коли пан Леон став тлумачити, що час уже нарешті випробувати цю готовність на подвиг. Мабуть, я був дуже п’яний, коли мені приверзлося, що пан Леон пропонує, щоб хто-небудь з присутніх стрибнув з віадука Новий Світ [88] на брук під ним, на що всі до єдиного присутні замовкли, а декотрі поховались за бочки.

88

Прус описує тут таємні збори патріотів під час підготовки польського повстання 1863 року. Зважаючи на царську цензуру, автор говорить алегорично. Цілком зрозуміло, що Леон пропонує не безглуздий стрибок з віадука, а участь в якійсь дуже небезпечній політичній справі.

— Отже, ніхто не наважується на подвиг?! — крикнув пан Леон, заламуючи руки.

Всі мовчать, немов вимерли.

— Значить, ніхто?.. Ніхто?..

— Я, — відповів голос, якого я не впізнав.

Дивлюсь — коло догоряючої свічки стоїть Вокульський.

Вино Махальського було таке міцне, що в ту хвилину я втратив свідомість.

Після бенкету в підвалі Стах кілька днів не приходив додому. Нарешті прийшов — в чужій одежі, змарнілий, ллє з гордо піднятою головою. Тоді я вперше почув у його голосі якусь тверду ноту, яка й по сей день мене прикро вражає.

З того часу він зовсім змінив спосіб життя. Свою повітряну кулю закинув у куток, де її незабаром заснувало павутиння; бутель для вироблення газів віддав сторожеві на воду, а до книжок навіть не заглядав. Так вони й лежали, ті скарбниці людської мудрості, — одні на полиці, другі на столі, одні закриті, другі розкриті, а він…

Траплялося, що по кілька днів не бував удома, навіть не приходив ночувати; то іноді з’являвся ввечері і, не роздягаючись, лягав на непостелене ліжко. Інколи замість нього приходило кілька душ якихось не знайомих мені людей, що спали на канапі, 'на Стаховому ліжку й на моєму власному, і не тільки не дякували за нічліг, а навіть і te казали, де вони працюють і як їх звати. Часом Стах приходив один, кілька днів сидів у кімнаті без діла й нікуди не виходив, нервував і все прислухався, немов коханець, який прийшов на побачення з чужою жінкою і боїться, коли б замість неї не з’явився її чоловік.

Не думаю, щоб цією жінкою була Малгожата Мінцельова, бо вона ментрежилась, наче її гедзь укусив. З ранку вона облітала зо три костьоли, немов вирішила атакувати милосердного бога з кількох боків. Після обіду у неї відбувались якісь засідання дам, котрі, дожидаючи важливих подій, залишали чоловіків і дітей напризволяще, а самі займалися плітками. А надвечір до неї сходились мужчини, але ці без зайвих балачок відсилали її в кухню.

Отже, не дивно, що при такому розгардіяші в домі у мене також почало каламутитись у голові. Мені здавалося, що в Варшаві стало якось тісно, а всі люди немов потуманіли. Щогодини ми чекали якоїсь несподіваної переміни, проте настрій у всіх був піднесений, а в головах повно було планів.

Тим часом Ян Мінцель, щоб утекти від жінчиного гдирання, з самого ранку йшов на пиво й повертався аж увечері. Він навіть згадав прислів’я: «Раз козі смерть!», яке повторював до кінця свого життя.

Нарешті одного дня Стах Вокульський десь зовсім зник. Аж через два роки я одержав від нього з Іркутськії листа, в якому він просив, щоб я прислав його книжки.

Восени 1870 року (я якраз повернувся від Яся Мінцеля, що лежав уже хворий в ліжку) сиджу я в своїй кім наті після вечірнього чаю, коли хтось стукає в двері.

— Herein! [89] — кажу.

Рипнули двері… Дивлюсь, стоїть на порозі якась бородата потвора в тюленячому пальті шерстю наверх.

— Ну, — кажу я, — хай мене чорти візьмуть, коли ти не Вокульський!

— Він самий, — відповідає добродій в тюленячій шкурі.

— Во ім’я отця й сина!.. — кажу. — Ти, мабуть, жартуєш? Бо відкіля б ти тут узявся?.. Може, це тільки твоя душа?..

— Та ні, я живий, — каже він, — мені навіть їсти хочеться.

Сказавши це, він скинув шапку, роздягнувся й сів коло свічки. Їй-богу, Вокульський! Борода, як у розбійника, морда, як у Лонгина, котрий проколов нашому господу Ісусу Христу бока, але ж це таки був Вокульський…

89

Увійдіть! (Нім.)

— Ти зовсім повернувся, — питаю його, — чи на деякий час?

— Зовсім.

— Як же там, у тих краях?

— Байдуже.

— Еге! А люди? — питаю.

— Байдуже.

— Еге! А з чого ж ти жив?

— З приватних уроків, — каже. — Ще й з собою привіз карбованців з шістсот.

— Еге! Еге! А що ти думаєш робити?

— Ну, до Гопфера, звичайно, не повернусь, — відповів він, ударивши кулаком по столі. — Ти, мабуть, не знаєш, що я став ученим, маю навіть кілька подяк від петербурзьких наукових товариств. «Продавець Гопферового магазину став ученим!.. Стах Вокульський має подяки від петербурзьких наукових товариств… Оце так штука!» — подумав я.