Лялька
Шрифт:
Звичайно, одна в салоні з графами та князями, а друга — вдома з бідними робітницями. (Ой, як же вчасно виступила пані Місевичова з своєю критикою!) «Слухай же, Стаху», — подумав я і питаю далі:
— А що, ті вельможні дами не дуже чемно поводяться з робітницями?
— Яка там чемність!.. — відповіла пані Місевичова, махнувши рукою. — Я знаю одну кравчиню, яка має багато замовлень, бо гарно шиє й дешево бере. Повертаючись від вельможних пань, вона часом аж плаче — скільки їй доводиться ждати, скільки разів переробляти та зводити рахунки… А яким вони тоном розмовляють, які вони брутальні,
Я хотів спитати, чи не шиє своїх уборів у тієї кравчині панна ЗІенцька, але мені стало жаль Стаха — так мінився він на обличчі, бідолашний!..
Після чаю Гелюня почала розкладати на килимі одержані сьогодні іграшки, раз у раз вигукуючи з радості; ми з пані Місевичовою посідали коло вікна (ніяк вона не позбудеться цієї звички!), а Вокульський і лані Ставська сіли на канапі: вона з якимось плетивом, він з цигаркою.
Стара дама з таким запалом почала розповідати мені, яким чудовим повітовим начальником був її покійний чоловік, що я майже не чув, про що говорили пані Ставська й Вокульський. А розмова, мабуть, була цікава, бо говорили вони півголосом: «Я бачив вас минулого року в Кармелітському костьолі, коло гробу господнього». «А я найкраще запам’ятала, коли ви приходили в той будинок, де ми колись жили. І не знаю чому, але мені здавалось…»
— А скільки клопоту було з тими паспортами!.. Бог його знає, хто їх одержував, кому їх видавали, на чиє прізвище… — вела своєї пані Місевичова. «…Звичайно, коли тільки вам захочеться…» — червоніючи, казала пані Ставська. «…А це не буде з мого боку зловживанням?..»
— Прекрасна пара! — стиха сказав я пані Місевичовій.
Вона поглянула на них і, зітхнувши, сказала:
— Що ж з того! Коли б нещасного Людвіка навіть не було живого…
— Будемо сподіватись на ласку божу…
— Що він живий?.. — спитала пані Місевичова без ніякого захоплення.
— Ні, я не про те… Але…
— Мамо, я вже хочу спати, — озвалася Гелюня.
Вокульський встав з канапи, і ми попрощалися з дамами. «Хто його знає, — подумав я, — чи не попався вже наш осетр на вудку?..»
Надворі так само йшов сніг; Стах одвіз мене додому і, не знаю чому, ждав у санках, аж поки я не ввійшов у браму.
Я зайшов, але спинився в підворітті. І аж тоді, коли двірник замкнув браму на замок, я почув, як на вулиці задзеленчали бубонці — сани од’їхали. «Он ти який! — подумав я. — А тепер побачимо, куди ти поїдеш…»
Я зайшов у свою кімнату, одягнув старе пальто, надів циліндр і, перебравшись таким чином, через півгодини знов вийшов на вулицю.
В квартирі у Стаха не світилось, значить, його не було вдома. Але де ж він?..
Я взяв візника і за кілька хвилин опинився коло дому, в якому жив князь.
На вулиці стояло кілька карет, деякі ще під’їжджали, але другий поверх був яскраво освітлений, грала музика, а в вікнах вряди-годи миготіли тіні танцюючих. «Там панна Ленцька», — подумав я, і серце моє чомусь стиснулось.
Я оглянувся навкруги. Та й заметіль же яка!.. Крізь сніг ледве видно колихливі
вогники газових ліхтарів…Треба йти спати.
Щоб знайти візника, я перейшов на другий бік вулиці й… мало не наштовхнувся на Вокульського… Він стояв під деревом, весь у снігу, й, не відриваючись, дивився в вікна. «Он воно як!.. Ні, голубе сизий, здохнеш, а одружишся з пані Ставською!»
В зв’язку з такою небезпекою я вирішив діяти енергійніше. Другого ж дня я пішов до Шумана.
— Знаєте, докторе, — кажу йому, — що сталося з Вокульським?
— А що, ногу зламав?
— Гірше. Правда, хоч князь запрошував його двічі, він на бал все-таки не поїхав, але десь опівночі стояв у заметіль перед його домом і дивився на вікна. Ви розумієте?
— Розумію. Для цього не треба бути психіатром.
— Тому я непохитно вирішив оженити Стаха ще цього року, не пізніше, як до дня святого Яна.
— На панні Ленцькій? — занепокоївся доктор. — Не раджу вам втручатися.
— Не на панні Ленцькій, а на пані Ставській.
Шуман вхопився за голову.
— Дім божевільних! — бурчав він. — Подуріли всі до єдиного… У вас, пане Жецький, мабуть, водянка мозку.
— Ви мене ображаєте! — крикнув я, розсердившись.
Доктор став переді мною, вхопився за лацкани мого сюртука і з злістю заговорив:
— Слухайте-но… Я вживу зрозуміле вам порівняння.
Коли у вас повна шухляда, припустімо, гаманців, то чи можете ви в ту саму шухляду покласти… припустімо, галстуки?.. Не можете? Ну, а коли у Вокульского повне серце панни Ленцької, то чи можна йому втиснути туди ще й пані Ставську?..
Я одчепив його руки від своїх лацканів і відповів:
— Я вийму гаманці й покладу замість них галстуки! Зрозуміло вам, пане вчений?..
І зараз вийшов, бо його брутальність мені вже набридла.
Він думає, що розумнішого за нього й на світі нема.
Від доктора я поїхав до пані Місевичової. Ставська була у себе в магазині. Гелюню я випровадив у другу кімнату до іграшок, а сам сів коло старої й одразу почав:
— Шановна пані, чи вважаєте ви Вокульського за достойну людину?..
— Ах, добрий пане Жецький, як ви можете таке питати? Коли ми жили в його домі, він зменшив нам квартирну плату, Гелену врятував від такої ганьби, дав їй посаду на сімдесят п’ять карбованців на місяць, Гелюні прислав стільки іграшок…
— Дозвольте, — перебив я її. — Якщо ви вважаєте його достойною людиною, то мушу вам сказати під величезним секретом, що він дуже нещасливий…
— Во ім’я отця й сина!.. — перехрестилася стара. — Він нещасливий? Маючи такий магазин, торговельну спілку, таке багатство?.. Він нещасливий, коли недавно продав такий будинок?.. А може, він має борги, про які я нічого не знаю?
— Боргів не має ні копійки, — сказав я, — а після продажу магазину у нього набереться тисяч шістсот карбованців, хоч два роки тому він мав лише якихось тридцять тисяч, звичайно, окрім вартості магазину… Але, шановна папі, гроші — це не все. Бо людина, крім кишені, має ще й серце…
— Та я ж чула, що він одружується з красунею, з панною Ленцькою?
— Оце ж бо й є нещастя! Вокульський не може, не повинен одружуватися з нею…
— А що, у нього є якась вада?.. Такий здоровий мужчина…