Лялька

— Це незвичайна людина! — казала їй не раз мати.

Ставська слухала й мовчала, але поступово дійшла переконання, що Вокульський найнезвичайніша людина в світі.

Коли Вокульський повернувся з Парижа, Жецький частіше став навідуватись до Ставської та все одвертіше з нею говорити. Він розказував, звичайно, під величезним секретом, що Вокульський закоханий в панну Ленцьку, але він, Жецький, цього не схвалює. У пані Ставської потроху почала зароджуватись ворожість до панни Ленцької і співчуття до Вокульського. Вже тоді у неї зринула хвилева думка, що Вокульський, мабуть, дуже нещасний і що добре зробив би той, хто визволив би його з сільця кокетки.

Потім на Ставську спало одразу два нещастя: судова справа про ляльку і втрата заробітку. Вокульський не тільки не відмовився від знайомства з нею, як могли б зробити інші на його місці, але ще й добився її виправдання в суді та дав вигідну роботу в магазині.

Тоді Ставська призналась собі, що цей чоловік став їй близький і дорогий не менше, ніж мати й Гелюня.

Відтоді для неї почалося дивне життя. Хто б до них не приходив, неодмінно починав говорити про Вокульського — прямо або натяками. Пані Денова, пані Колерова і пані Радзінська доводили їй, що Вокульський найкраща пара в Варшаві; мати натякала, що Людвічок уже помер, а якби й був живий, то не заслуговує на пам’ять. Нарешті, пан Жецький щоразу, коли бував у них, розказував, що Вокульський нещасний, що його треба рятувати і що зробити це може тільки вона.

— Яким способом? — запитала вона, сама добре не розуміючи, що каже.

— Покохайте його, то знайдеться й спосіб, — відказав Жецький.

Вона нічого не відповіла, але в душі дорікала собі, що не може покохати Вокульського, хоч би й хотіла. Серце її вже висохло, та, зрештою, вона й не певна, чи є в неї серце. Правда, і в магазині, і вдома вона весь час думала про Вокульського, ждала його відвідин, а коли він не приходив, була сумна й роздратована. Він часто їй снився, але ж то не любов! Любити вона вже не здатна. Якщо казати правду, то вона вже й чоловіка перестала любити. Їй здавалось, що спогади про нього — як те дерево восени, коли з нього обсиплеться листя й залишиться тільки голий чорний стовбур. «Де вже мені до кохання! — думала вона. — В мені вже давно погас запал».

А Жецький тим часом невпинно виконував свій хитрий план. Спочатку він казав їй, що панна Ленцька занапастить Вокульського, потім, що тільки інша жінка могла б розвіяти те наслання; далі повідомив, що Вокульський у її товаристві стає набагато спокійніший, і, нарешті (але про це він ніби догадувався), що Вокульський починає її любити.

Від таких розмов пані Ставська худла, блідла й навіть починала тривожитись. Її опанувала одна думка: що вона відповість, коли Вокульський освідчиться їй в коханні?..

Правда, серце її давно вже завмерло, але чи наважиться вона відштовхнути його і сказати, що він їй байдужий?

І чи могла вона бути до нього байдужою — не тому, що багато чим, йому завдячувала, а тому, що він був нещасний і любив її. «Яка жінка, — думала вона, — не змилосердилась би над таким глибоко пораненим і таким тихим страждаючим серцем?»

Затоплена внутрішньою боротьбою та сумнівами, про які їй нікому було навіть розказати, пані Ставська не помітила зміни в поведінці пані Мілерової, не зауважила її усмішок та натяків.

— Як там поживає пан Вокульський? — частенько питала її купчиха. — О, сьогодні ви чогось бліда… Пан Вокульський не повинен би дозволяти вам стільки працювати…

Одного разу, десь у другій половині березня, повернувшись додому, пані Ставська застала матір заплаканою.

— Що це означає, мамо? Що сталося? — спитала вона.

— Нічого, нічого, моя дитино… Нащо труїти тобі життя плітками!.. Господи милостивий, які ж бо є підлі люди!

— Ти, мабуть, одержала анонімного листа? Я майже щодня одержую такі листи, в яких мене називають коханкою Вокульського. Ну, то й що ж? Догадуюсь, що це робота пані Кшешовської, і кидаю їх у піч.

— Нічого, нічого, моя дитино… Якби тільки листи… Але були у мене сьогодні шановна Денова з Радзінською і… Але нащо я маю труїти тобі життя!.. Вони кажуть (і нібито про це говорить все місто), що ти замість магазину ходиш до Вокульського…

Вперше в житті в пані Ставській прокинулась левиця.

Очі її заблищали. Підвівши голову, вона твердо сказала:

— А якби й так, то що?..

— Бійся бога, що ти говориш?.. — крикнула мати, плеснувши в долоні.

— Ну, а якби справді? — повторила пані Ставська.

— А чоловік?

— Де ж він? А втім, нехай уб’є мене…

— А дочка?.. А Гелюня?.. — прошепотіла стара.

— Не будемо говорити про Гелюню, тільки про мене…

— Гелено, дитино моя… але ж ти не стала його…

— Коханкою?.. Ще ні, бо він цього не зажадав. Яке мені діло до пані Денової чи Радзінської, та й до чоловіка, який мене покинув… Я не знаю, що зі мною діється…

Але знаю одне — він заволодів моєю душею.

— Але ж будь розсудлива… Хоч…

— Буду, поки стане сили… Але мені байдуже до суспільства, яке прирікає двох людей на муки лише за те, що вони одне одного люблять. Ненавидіти можна, — додала вона з гіркою усмішкою, — красти, вбивати — все, все можна, тільки не можна любити… Ах, мамо, коли я не маю рації, то чому ж Ісус Христос не казав людям: «Будьте розсудливі», а казав: «Любіть одне одного»?

Пані Місевичова мовчала, вражена вибухом, якого ніколи не сподівалась. Їй здавалось, що небо завалилось, коли з вуст цієї тихої голубки посипались слова, яких вона не чула, не читала, які їй самій не спадали на думку навіть під час тифозної гарячки.

Другого дня у неї був Жецький; він прийшов чимось заклопотаний, а коли стара розповіла йому про все, пішов додому зовсім пригноблений.

Бо якраз сьогодні опівдні трапився такий випадок.

В магазин до Шлангбаума прийшов… Марушевич і розмовляв з ним з годину. Інші продавці, почувши, що Шлангбаум має купувати магазин, одразу змінили до нього ставлення. Але Ігнац вирішив триматись незалежно і, як тільки Марушевич вийшов, одразу запитав:

— Пане Шлангбаум, які це у вас справи з отим негідником?

Але Шлангбаум уже набрався пихи і, випнувши нижню губу, відповів:

— Марушевич хоче позичити для барона грошей, а для себе хотів би якоїсь посади, бо в місті вже подейкують, що Вокульський передає мені свою торговельну спілку. Марушевич обіцяє мені, що барон з баронесою за те відвідуватимуть мій дім…

— І ви прийматимете таку відьму? — спитав Жецький.

— А чому б ні?.. Барон ходитиме до мене, а баронеса — до моєї жінки. В душі я демократ, але що я вдію з дурними людьми, коли, на їхню думку, вітальня з баронами та графами виглядає краще, ніж без них? Чого тільки не зробиш для зв’язків, пане Жецький.

— Поздоровляю.

— Ага, це ще не все… — додав Шлангбаум. — Марушевич казав, ніби по місту ходить чутка, що Стась узяв на утримання ту… як її… Ставську… Це правда, пане Жецький?

Старий продавець плюнув йому під ноги й повернувся до своєї конторки.

Надвечір він зайшов до пані Місевичової, щоб порадитись, і тут довідався від неї, що пані Ставська тільки тому не є коханкою Вокульського, що він цього не зажадав.

Жецький пішов від пані Місевичової зовсім збентежений. «Ну й нехай би була його коханкою, — казав він сам собі. — Подумаєш!.. Хіба мало поважних дам заводять шури-мури, та ще й з усякою поганню… Гірше те, що Вокульський зовсім про неї не думає. От у чому біда! Треба щось робити».